— Товаришу командир, візьміть до себе! Як батька рідного просимо, візьміть… Фашисти хати палять, людей вішають, на німецьку каторгу женуть… У нас і коні є. Візьміть…
— Гаразд! Із зброєю вмієте ладнати? Хай буде так, пристроюйтеся… Та глядіть мені, хто боягузом виявиться, хай не ображається. Гей, товаришу Коломієць, видай новеньким гвинтівки з трофеїв!
Поповнювалися в рейді людьми, посувалися хитромудро заплутаним маршрутом, змінюючи напрямок, перетинали межі районів, з кожним днем наближаючись до Ніжина.
План командування партизанського загону «За Батьківщину!» був нескладний. Ранньої весни 1943 року загін, що нараховував понад сімсот бійців і все ще не мав зв"язку з Великою землею, трьома групами вийшов з лісів Бобровицького району й розпочав рейд по території напівстепової південно-східної Чернігівщини, щоб з часом знову зібратися разом у наміченому пункті — в селі Кукшині. Група на чолі з молодим партизаном, колгоспником із села Кобижча Михайлом Дешком, вирушила в обхід Ніжина ліворуч. Другу групу повів командир загону капітан Іван Бовкун, кубанець, кадровий військовий, чоловік твердий і рішучий. Третя група, наймобільніша — кіннотники Шевирьова — як було домовлено, мала подолати найдовший шлях до Кукшина, обійшовши Ніжин праворуч. Шевирьов знав, що його вершникам доведеться пробиватися густонаселеним краєм, рейдувати майже на відкритій місцевості, на виду у гітлерівських гарнізонів. Крім того, перед ними пролягали залізниці на ділянках Київ — Бахмач і Яготин — Кобижча. Все вирішували швидкість, маневр і несподіваний наскок. І Шевирьов, ніде не затримуючись, вже залишив позаду Бобровицький, Носівський, Куликівський райони. Випереджаючи ескадрон, по селах котилася чутка: якась радянська кінна частина прорвалася через лінію фронту й наганяє жаху на фашистів, і командує тою частиною старий козак, генерал, і не сьогодні, так завтра він поверне на Чернігів.
А «генерал», якому щойно стукнуло двадцять п"ять, чуючи про все це, хмурився, щоб приховати знічення. Не дуже йому хотілося признаватися, що друзі-партизани, котрі жартували над ним в загоні, були близькі до правди. Хоча Саша й справді почав війну в сідлі і навіть носив сержантські «трикутники» та емблему кінноти в петлицях, однак в «козаки» він таки дійсно потрапив з волі й фантазії якогось армійського писаря, котрий уявив собі місто Краснодон, звідки Сашко був родом, тим привільним Красним Доном, де люди з дитинства стають відчайдушними рубаками.
До служби в армії Шевирьову жодного разу не довелося сідати на коня. Навчався в гірничо-ремісничому, потім працював на шахті… Смушкова папаха, шкірянка, ремінний нагай — все це для партизанського командира начебто й звичайне. Та якщо на відвертість, то зовсім не випадковий цей командирський комплект — адже були книги про громадянську війну, а скільки разів хлопчаки з шахтарського міста проривалися в кінотеатр, щоб подивитися «Чапаєва». Однак маузер в дерев"яній коробці — він вже не з книжок, його металева вага стала звичною для руки, і кулі, що тьохкають щодня, також справжні й разять на смерть. І он ті закіптявілі, чорні димарі, що вдалині видніють, то теж не з кіноекрана — страшна дійсність. Там стояв хутір, жили люди, а німці все дотла спалили, тільки димарі та печі й зосталися.
Білий пряде вухами, тремтить шкірою на загривку. Неспокійний. Розумний кінь. Раніш, ніж сам вершник, чує небезпеку. Шевирьов звичним рухом висмикує з-за пояса папаху. Так і є… Два вершники з передового дозору скачуть назустріч ескадронові.
— У вибалку ворожий обоз! Дванадцять фур. І шість верхами, здається, мадяри.
Папаха насунута на брови. Поводи — у лівій руці, маузер — у правиці. Шевирьов махає маузером в напрямку узвишшя.
— Кулемет — туди! Відтинати їх від переліску. Ескад-рр-о-он, за мною!
Втративши одного вершника, мадяри встигають щезнути в ліску. Німці-обозники заметалися, безладно відстрілюються. Партизанський кулемет притискає їх до землі. Падають в упряжці коні, б"ються в посторонках. Кілька фур, звернувши вбік, загрузли в піску. Автомати й шаблі кіннотників завершують сутичку.
Друга половина травня принесла нові випробування, звалилася на Шевирьова тягарем нових турбот. Він партизанив з перших же днів, як тільки фашисти захопили Чернігівщину. Не раз потрапляв у таку веремію, що сам потім дивувався, як вцілів. Якось Сашка і чотирьох його товаришів гітлерівці вдень застукали в селі, в хаті, живими хотіли взяти. Партизани вискочили надвір, під кулі, й відбилися гранатами. Іншого разу Шевирьов на вулиці села зіткнувся віч-на-віч з німцями. Їх було троє. Тут вже становищем опановує той, у кого нерви міцніші. Гітлерівці розгубилися й не встигли скинути з плечей гвинтівки. Він їх звалив пострілами з маузера впритул…
Дехто з партизанів, взнавши Сашка ближче, скрушно хитали головою — з таким відчайдушним характером йому не минути кулі. Та де ж та межа, яка б чітко розмежовувала: оце сміливість людини, а це начебто нестримна відчайдушність? її, цю межу поміркованості, визначити важко, а часом і неможливо. Якщо ворог навколо тебе й невідомо, за яким поворотом, на якій стежці він перед тобою постане, то при такій ситуації у боягуза утричі більше шансів загинути, ніж у сміливця. Сашко Шевирьов йшов на небезпеку грудьми, про власне життя, звичайно, думав, однак вже потім, опісля… А взагалі він тоді був сам собі голова. Тепер же, цього погожого травневого дня, Шевирьов, може, й уперше зазнав почуття неабиякої тривоги. Тому що тривога нависла не над ним. особисто, а над сотнями людей, котрі були його друзями, товаришами і вод ночас — його підлеглими. П"ятсот партизанів, цілий батальйон, командиром якого був тепер Олександр Шевирьов, виявився затиснутим у кільці карателів.
Загін «За Батьківщину!» виріс, він вже нараховував у своєму складі майже півтори тисячі бійців. Три партизанські батальйони контролювали кілька районів на межі Чернігівської та Київської областей. Вони руйнували мости, пускали під укіс залізничні ешелони, нищили гарнізони гітлерівців та інші осині гнізда. Окупанти змушені були кинути в зону партизанських дій крупні військові й охоронно-поліцайські частини. Під натиском есесівців, двох мадярсько-хортистських полків та багаточисленних жандармських спецкоманд партизани, відбиваючись, відступали до лісового краю, що розкинувся між Десною та Прип"яттю. На дорогах з"явилися ворожі танки, з гармат обстрілювали переліски. Не шкодували снарядів і батареї, придані карателям. В небі шугали літаки, коригували вогонь, засипали дрібними бомбами підозрілі місця.
Батальйон Шевирьова маневрував і поки що просувався без втрат. На третю добу після виснажливого маршу досвіток застав партизанів серед голого степу, неподалік від Олишевки. Майже поряд зеленіла невелика діброва, з кілометр завширшки й менше кілометра вздовж. Шевирьов наказав займати там кругову оборону. Він ішов на риск свідомо, розсудивши, що карателі, може, й не стануть шукати в такому маленькому гаю цілий партизанський батальйон.
Спочатку так воно й складалося. З"явилася колона гітлерівців, пройшла мимо. Потім проїхали машини з солдатами. За годину з боку Олишевки засіріли постаті мадярів, їх було небагато, чоловік п"ятнадцять. Однак вони, мабуть, вирішили прочесати діброву. З мадярами покінчили швидко. Але стрілянина привернула увагу німців — партизани виявили себе.
Тепер вже усе залежало від того, чи швидко підкинуть гітлерівці під Олишевку свої крупні частини. Партизани виграли якийсь час, однак до ночі ще було далеко.
Десь біля дванадцятої дня навколо острівця із заростей і дерев загуркотіло. Розгорнувшись в цеп, гітлерівці наближалися з півдня, із заходу, з півночі й зі сходу. Батальйон зустрів їх щільним вогнем. Не сподіваючись наштовхнутися на кілька кулеметів, карателі подекуди позадкували. Але до них приєднувалися все нові й нові підрозділи. Діброва прострілювалася наскрізь, розривні кулі сікли гілля, шматували кору, не давали підвести голову. Пригинаючись, Шевирьов перебігав від одної групи партизанів до іншої. Вже були вбиті, дівчата-партизанки перев"язували поранених, відтягали за дерева.
Скочивши в сідло, Шевирьов напролом через кущі поскакав краєм гаю туди, де між деревами вже мелькали постаті карателів. Куля вжалила його в ногу, в чобіт налилося крові, а він, зціпивши зуби, полосував нагаєм Білого. Бачив: між деревами вже зійшлися врукопашну, билися прикладами, ножами, розряджали впритул обойми пістолетів. Гітлерівці намагалися розітнути гай надвоє. Кинувши повід, Шевирьов стріляв з обох рук — в одній маузер, у другій наган. І раптом відчув, що падає з коня. Останнім зусиллям висмикнув із стремена поранену ногу й втратив свідомість…
Розплющив очі, побачив схилене над ним дівоче обличчя. Галя Данилко… Поряд гриміли постріли.