Орел уткнувся теплими м"якими губами в неголену щоку партизана, заплющив очі, потім поклав голову на плече Коломійця і радісно тихо заіржав.
Шевирьов, відвернувшись, сказав:
— Чи ти ба, немов дитя…
— Та я ж тут, на заводі, жокеєм працював. Орла сам вчив, поїв і годував з рук, об"їжджав. Ми з ним і у Москві побували. Орел риссю добряче ходив, призову медаль отримав, про нас із ним навіть у «Правде» надрукували, — поспішаючи, розказував Коломієць і відв"язував коня.
Тим часом партизанам доводилося скрутно. Норовисті жеребці не давалися в руки, металися у стійлах, хропли, силкуючись схопити зубами людей і один одного. Притамовані сердиті окрики приглушувалися дзенькотом ланцюгів, іржанням, стукотом копит. Шевирьов через силу справлявся із уподобленим білим красенем. І не здивувався, коли повз нього гнідий високий жеребець на кінці повода проволік Костя Ляпкова.
— Під вуздечку хапай його, під вуздечку! — гукнув навздогінці Коломієць, бачачи розгублене обличчя хлопця. Тої ж миті гнідий стусонув ленінградця об одвірок, вирвався і затанцював по подвір"ю, пішов боком, відчувши волю. Ляпков обома руками вчепірився йому за гриву й безпорадно снував у повітрі ногами, взутими у драні черевики, тужився здертися на коня, та гнідий і не думав визнавати такого господаря й легким порухом, ніби граючись, скинув його з себе у сніг. Кость підтюпцем припустив за ним, не випускаючи повід з рук.
— Ну, тріпло, чекай же! Ти що ж робиш!? — гаркнув Шевирьов, гарцюючи у дворі на своєму Білому. — Павле, та підсоби йому, чого ж дивишся!
Жусубеков верхи кинувся гнідому навперейми. Кость приноровився, ухопився за вуздечку, потяг коня до фургона, маючи намір дістатися до кінської спини з колеса.
Жусубеков люто вертів очима, перехилившись з коня, за комір тяг Костя догори, шипів:
— Твоя такий кінь треба? Ходи крайній конюшня, там сумирний кінь стоїть, одні кістки та шкіра, італійський порода. Вибирай собі там кінь!
— Та хіба ж це кінь! Це ж диявол невгамовний… Стій, стій, бога ради, тварина клята, зв"язався я з тобою на свою голову. Стій, кажу ж тобі!..
Однак кінь, хропнувши, звівся раптом на дибки. Кость покотився на землю й блискавично пірнув під фургон.
Добра половина жеребців, вирвавшись із рук партизанів, засновигала між стайнями. Бійці безладно забігали, ганяючись за кіньми й заважаючи один одному. В руці у Шевирьова засвистів нагай, він крутився верхи сюди й туди, хрипло кричав:
— Пожену всіх пішки! Поклонцев, тримай он тих двох! Зв"язуй поводи! Передай Свешникову, чуєш?! Чиж, Кабанець, до мене! Виводь решту надвір, хутчій! Та не плутайся ти під ногами, Ляпков… Підсади його, Жусубеков!..
Так-сяк все вгамувалося. З півсотні коней вдалося зібрати у табун. Поваливши паркан, ламаючи копитами дошки, загін вершників вихопився на сільські вулиці. З-під копит летіло шмаття снігу. Промелькнули хати, колодязі, дерева. Починався степ. Десь позаду, на околиці Бобровиці, стукнув постріл, другий… Ляпков упав з коня. Осадивши на скаку Білого, Шевирьов нахилився над ленінградцем.
— Кость, тебе поранено? — Та ні, не втримався…
Двічі Ляпкова підсаджували на гнідого, та він, проскакавши з верству, знову валився у сніг. Коли упав втрете, замотав головою, змолився:
— Братці, не треба. Краще я так, бігом, за вами…
— Дай сюди карабін, тримайся міцніше за гриву, не завалюйся на бік. Ще кілометрів зо три і підемо тихіше. Терпи!
Від"їхавши далі за полотно залізниці, партизани пустили коней шагом. Поклонцев раптом повернув до Володі Богданова усміхнене обличчя, кивнув на його коня.