— Ну то й що?

— Та більше нічого. Чоботи спершу добудь.

Кость Ляпков намагався триматися якомога ближче до Шевирьова і запобігав перед ним напрямки.

— Правильно, командир! Теж мені верхокінний знайшовся… Який же з тебе кіннотник, дивак-чоловік. Треба ж розуміти — обмотки коняці боки натирають.

— Так кажеш, знаєш коней? — нарешті повернувся Шевирьов до Ляпкова.

— Дивне запитання, командир. Я ж з дитинства…

— А сам ти звідкіля будеш?

Кость помітно зів"яв.

— При чому тут біографія? Ленінградець я.

— Де ж ти джигітував, на Невському проспекті, чи що?

На Костевому обличчі — відчайдушна рішучість.

— Ви, командир, мабуть, в Ленінграді не бували. Іподромчик у нас там знаєте, який? Ого! Як виїдемо, бувало, як вишикуємося, а коні під нами й не зворухнуться, як вкопані. Раптом — команда. Зліва, по одному, риссю! Арш-арш! Ша-блі!.. — підкотивши очі під лоба, несамовито заверещав зненацька Ляпков і тут же осікся, перехопивши на собі підозрілий погляд Шевирьова. Докумекавши, що переборщив, ленінградець миттю зорієнтувався й винувато посміхнувся. — Трішки прибрехав я, братці, які там шаблі. Звичайний гурток кіннотників був, так би мовити — юних ворошиловських вершників… Однак натренувалися ми там, дай боже кожному!

Михайло Чиж, Олекса Рог, Павло Жусубеков поблажливо спостерігали за метушнею кандидатів у кіннотники, їм не доводилося хвилюватися. Чи ж міг взагалі існувати в загоні ескадрон вершників без них? їхня приналежність до майбутньої сім"ї кіннотників була визнана без будь-яких застережень і сумнівів. Тепер всі, на кого ліг вибір Шевирьова, приєднувалися до цієї трійці, поповнюючи групу, а «відхилені» з незалежним виглядом намагалися по-скоріше затертися серед партизанів.

До ночі загін добровольців приготувався вирушати на Бобровицю. Шевирьов домовився в штабі, щоб хлопців підвезли до села Макарівки, а вже звідти до місця наміченої операції рукою подати.

Над лісом навис місяць, кріпнув морозець, у повітрі поблискували голубі сніжинки. Молодь гамірно всідалася в сани, щільніше загорталася в тонкі, що погано зігрівали, із залишками чужого духу німецькі шинелі. Їздові хльоснули батогами. Зарипіло полоззя.

Кілька кілометрів валка саней з партизанами рухалася вздовж узлісся. Ліворуч білів степ. На просторі гуляв вітерець, куріла поземка. Проминувши Біле болото, що й взимку клубочилося туманом, сани вихопилися на твердий шлях, що проліг на Макарівку. Коні побігли веселіш.

Опівночі зупинилися в сосняку, побіля яру. Їздові, про всяк випадок, хотіли зачекати партизанів до кінця операції, але Шевирьов наказав їм повертатися до табору.

Поки що безкінний «ескадрон» прослизнув через полотно залізниці. Розібравшись по двоє, партизани строєм увійшли в Бобровицю, тримаючись бічних завулків. Майже всі вони були зодягнені у трофейне, лише кілька чоловік, в тім числі Шевирьов і найстарший в групі за віком Коломієць, йшли у своєму звичайному одязі. Неначе допомагаючи партизанам, на небо насунула сіра імла, пригасила сріблясте сяйво місяця. В сутінках стало якось спокійніше.

Неподалік від стаєнь кінного заводу назустріч трапилося двоє з гвинтівками.

— Поліцайня! — тихо сказав Коломієць.