— Володько, а чому він під тобою підстрибує? І весь час ти відстаєш, ми вже побоювалися, коли б ще не заблудився.
З ними порівнявся Коломієць, позирнув на коня, вхопився за живіт.
— Ой, не можу… Та він же у нього спутаний!
Дружній регіт покотився степом. Зіскочивши на землю, Богданов почав звільняти передні ноги коня від пут. За хвилину він наздогнав товаришів, незлобиво сказав:
— Ожили, герої, зуби скалите? А давно вас жеребці волокли по подвір"ю? А от у мене був повний порядок! Спутаний, він що… Стояв як після плуга. Якщо на спутаному скакав, то я тепер будь з ким можу позмагатися наввипередки. Мій не підведе!
Позаду виник і наростав віддалений тупіт.
— Невже погоня?
Шевирьов схопився за кобуру. Партизани поспіхом скидали гвинтівки та автомати.
— Спокійно, хлопці. Це нас жеребчики-втікачі наздоганяють. Вони від гурту не відстануть, звикли разом бути.
Коні без вершників, обганяючи один одного, закружляли біля загону, силкуючись вклинитися в нього. Білий, як і під Шевирьовим, кінь з хропінням налетів на Павла Свешникова, збив його разом із жеребцем. Вхопив зубами коня Жусубекова. Ледве його відігнали геть, як він знову, наче скажений, протаранив уже змішану в натовп групу вершників. Заіржали, заметалися розлютовані тварини. Озвірілий кінь зробив ще один захід, мчав прямо на Шевирьова. Сашко підняв маузер. Жеребець спіткнувся на скаку, важко звалився на дорогу. Сухий тріск пострілу охолодив бунтівних рисаків. Вони вгамувалися, затрусили услід загонові, штовхаючись гарячими боками.
Волога, нагріта сонцем земля дихала легеньким парком. Подекуди сіріли ніздрюваті плями останнього снігу. М"який, майже теплий весняний вітерець віяв в обличчя. Шевирьов розстебнув шкірянку, заткнув папаху за пояс. Потяг за повід, притримуючи коня.
Попереду розкинулася Лосинівка. За деревами виднілися хати. Був ясний тихий день, щебетали птахи, над дахами домів куріли ранкові димки. І здавалося, що ніщо тут не нагадує про війну, про те, що на цій землі, де все оживало й пробуджувалося під весняним сонцем, ллється кров, і вітер зненацька може донести чад недалеких згарищ.
Помахом руки Шевирьов покликав Коломійця і Дмитрієнка. Вони під"їхали мовчки, як і командир, уважно й насторожено вдивляючись у панораму сільської околиці. Насуваючи папаху на очі, Шевирьов показав нагаєм на дорогу. Рвучко кинув:
— Значить, так. Одним махом — до центру. Тобі, Григорію, спішитися біля школи й тримати фашистів вогнем кулемета. У школу не потикайся, твоє діло не дати їм вийти з казарми. І крапка! Ясно?
Дмитрієнко кивнув, скинув з-за спини свою СВТ, почепив ремінцем на шию. Коломієць повернув коня до ескадрону. Партизани в сідлах розтяглися уздовж ріденької придорожньої посадки.
Ось так, серед дня, вони могли і не рискувати, могли б полишити Лосинівку осторонь, прослизнути повз неї. Як не є, райцентр, з комендатурою, з невеликим, однак все ж гарнізоном, що розташувався у приміщенні ніколи. Та в чому ж тоді сенс рейду партизанського ескадрону, якщо всюди він пробиратиметься потай, перелісками та байраками, не наважуючись «потурбувати» ворога, ховаючись від людських очей? Ні, зовсім не заради того, щоб крадькома посуватися у нічній темряві, вів Сашко Шевирьов своїх кіннотників походом по районах Чернігівщини, захоплених окупантами. Не заради того!
— Впе-ррред! За мною!
Білий присів, смикнувся, вихопив Шевирьова на той бік посадки. За Сашковою спиною чувся важкий тупіт. Пальці стискали рукоятку маузера. Типи, рублені стіни, дерева садків швидко неслися навстріч. Партизани висипали із завулка. Група вершників, разом із Дмитрієнком, відділившись, круто завернула ліворуч і поскакала до школи, а ескадрон, не зупиняючій)., мчав по широкій центральній вулиці села до майдану.
… Постріли й кулеметні черги біля школи згасли. Над Лосинівкою в кількох місцях здіймався дим. Тупіт партизанських коней стихав вдалині.
І знову — степ, переліски, мовчазні села й хутори. Переходи і вночі, і вдень. Короткі сутички з гітлерівцями. Поліцайня, що розбігалася, охоплені жахом старости, всіляка нечисть. І молоді сільські юнаки, котрі хапають за стремена, з надією зазирають в очі Шевнрьову.