Поліцаї зійшли з дороги у сніг, пропускаючи партизанів. Мабуть, подумавши, що Шевирьов і Коломієць — також з поліції і супроводжують кудись німців, один запитав:

— Далеко тьопаєте, хлопці?

— Не твоє собаче діло. Який цікавий! — не підвищуючи голосу, кинув Шевирьов, ковзнувши пальцями по дерев’яній коробці маузера.

Промовчавши, двоє з гвинтівками побрели своїм шляхом.

Приземкуваті стайні темніли в глибині просторого двору. Від стаєнь несло запахом сіна, кізяків, за стінами чулося глухе фуркання коней. У невеликій прибудові, з тих, де звичайно відпочивають конюхи чи сторожі, над дверима світилося віконце, над дахом в"юнився димок.

Партизанів оточувала зрадлива безмовність ночі. Смерть блукала поряд. Вона гупотіла задубілими на морозі чобітьми німецького патруля, причаїлася в казармі гарнізону фашистів, проносилася по рейках близької залізниці у вагонах, переповнених гітлерівцями. По той бік паркану, де починалися хати, спали солдати італійського полку. Як виявилося, солдати цього полку були й тут, за три кроки від партизанів.

Двері прибудови розчахнулися навстіж. Знадвору в натоплене приміщення війнуло парою. Кілька роззутнх, скуйовджених солдатів у мундирах, притрушених соломою, покотом лежали біля пічки. На стіні блимав ліхтар. З порогу на солдатів війнуло морозом, вони підвели голови, з жахом побачили невисокого широкоплечого хлопця в шкірянці. Він стояв біля розчинених дверей і цілився з маузера, а його ліва рука, відкинута назад, стискала гранату. З-за спини хлопця, з морозної імли, виступали постаті людей в німецьких шинелях, на солдатів сліпо дивилися чорні вічка гвинтівок та автоматів.

Італійці вставали із соломи, швидко, наперебій, ґелґотали щось, показували жестами в куток, де безладною купою лежали їхні карабіни.

— Італяно нема війна. Ми — додому, їхати Сіцілія. Стріляти ні-ні, — приклавши руки до брудного кітеля з повідриваними ґудзиками, белькотів маленький худий солдат, до очей зарослий щетиною. — Італяно нейтралітет, Муссоліні — фе, фашисто — фе, русо партизане — добре…

Він тараторив не замовкаючи, мабуть, боявся, що як тільки перестане говорити, партизани почнуть стріляти. І вимучено посміхався, кивав патлатою головою, в якій стирчали остюки.

Шевирьов опустив маузер, засунув гранату в кишеню шкірянки.

— Вояки, матері вашій чорт! Хворі вони, чи що?..

Він не знав, та коли б і взнав, то не повірив би, що з цими, таки й справді хворими на дизентерію солдатами, їхні товариші, теж солдати і теж італійці, не захотіли ночувати в одній хаті, витурили їх надвір, на холод, і вони знайшли собі притулок в цій комірчині поряд із стайнею, де стояла пічка і був дах над головою. Для Сашка Шевирьова це були вороги, хоч і дивні, не схожі на тих, котрих він звик бачити за місяці партизанського життя. Таких ворогів, як ці, він зустрів уперше. Їхня поведінка знітила й здивувала Сашка.

— Значить, по домівках їдете, і Муссоліні вам вже не до вподоби? Якого ж ви дідька приперлися до нас? Щоб ось так здихати на прілій соломі? Ну то й здихайте, якщо вам так захотілося нашої землі! Тьху, гидко дивитися на вас, дурнів… Сидіть тут тихо, і щоб ні пари з уст. А то буде вам Сіцілія, вошиві синьйори. Збери, Рог, їхні карабіни.

Солдати неначе й справді розуміли, що говорить їм молодий партизан у шкірянці, дружно кивали головами, жестикулюючи, показували, що їм нічого, крім теплої пічки, не треба, і хотять вони лише одного — залишитися живими.

Через кілька хвилин партизани занурилися в теплий морок стайні. Відчувши людей, коні захвилювалися. Вони дзенькали вудилами, підводили голови, били копитами — дикуваті рисаки, що не знали упряжу.

У Шевирьова заблищали очі. Він не міг відвести погляду від стрункого красеня білої масті, з топкими, з одних сухих м"язів, йогами. Кінь стояв нерухомо, як статуя, вигнувши дугою круту шию. Прищулені вуха й насторожені тривогою очі говорили про то, що такому потрібен справжній вершник.

Коломієць, переступивши через поріг стайні, здивовано охнув і побіг у віддалений закуток приміщення. На бігу засвистів, зупинився за кілька кроків від сірого, в яблуках, рисака, на якого падало світло ліхтаря «летюча миша», причепленого під стелю.

Зачувши посвист, кінь стрепенувся, здригнувся тілом, під широкими грудьми затріщали дошки стійла. Рвучись із прив"язі, рисак тягнувся до людини, позираючи на неї великими, розумними, зволоженими очима, й тремтів оксамитовою губою, неначе силкувався заговорити. Руки Коломійця обхопили голову коня. Партизан гладив її долонями, зірвав з голови шапку, обережно витирав вологі трепетні ніздрі рисака, примовляючи:

— Орел, Орлик, Орлюша… От бачиш, і зустрілися. Скучив? Що ж це ти, милий, що? Ну, не треба, не треба…