… Очуняв Гнат Кузовков від гучного пострілу над головою. Над ним стояв Володя Юрчук з угорським карабіном у руках. З партизанської підводи, торкаючись руками землі, сповзав фашист. Володя щойно застрелив його — видно, каратель хотів скористатися кіньми й підводою. На подвір"ї всюди виднілися трупи, чувся стогін поранених. Здавалося, над лісовою оселею пронісся вогневий вихор, зламавши й розкидавши по землі людей у мундирах.
— Чому вони не стріляють? — через силу підвівши голову, запитав Кузовков.
— Майже всі тут мертві… А ті, що лишилися живі, розбіглися…
Під стіною хатини, звівши нерухомий погляд у небо, лежав убитий Максим Сідненко.
Кузовков не міг устати. Хлопець ледве дотяг його до підводи. Один кінь був убитий, другий стояв, заплутавшись у посторонках, хрипів і здригався. Володя перепріг його. Треба було поспішати. Карателі могли повернутися щохвилини. Хлопець так і не встиг востаннє поглянути на матір і сестру.
Опівночі підводу з пораненим комісаром і Володею перестріла група диверсантів Петрова. На ранок Кузовкова привезли в партизанське село Борщівку. Володю Юрчука прийняли до себе диверсанти. Він підірвав чотирнадцять ешелонів. У свої неповні шістнадцять років уже носив на грудях орден Леніна.
Сашко Гіпс швидко одужував, молодість брала своє. Та ходити йому ще не дозволяли, він лежав на підводі на запашному сіні і нудьгував, заздрячи товаришам, які майже щодня вирушали на операції.
Якось до хлопця підійшов Степан Лагутенко.
— Не сумуй, козаче! Сили набирайся. Чув я розмову в штабі: представили тебе до нагороди. От і завернув поздоровити. А тепер бувай! Скоро не побачимось. Їду.
— Далеко?
— Та кілометрів за сто в один кінець буде.
Підморгнувши Сашкові, він пішов.
Розширивши зону бойових дій, штаб з"єднання імені Михайлова в ті дні збирав докупи невеликі загони месників, що виникали в усіх закутках Поділля. В один із таких загонів, у віддалений Теофіпольський район, і вирушав на зв"язок Степан Лагутенко. Його супроводжувала група бійців. Подолавши на тачанці стодвадцятикілометрову путь, Лагутенко розшукав теофіпольських товаришів, домовився з ними про все, що треба було, і, не затримуючись, поспішив назад, у з"єднання.
У селі Жемелинцях, у Ляховецькому районі, партизани зупинилися на спочинок. Селяни попередили командира групи, що неподалік від дому, де розташувалися партизани, мешкає ляндвірт, сільськогосподарський офіцер, якому підвладні навколишні села: він вимітає хліб до зернини, конфіскує худобу, не дає людям дихнути.
Лагутенко, недовго думаючи, попрямував до ляндвірта.
З чого в них там розмова почалася, за кого видав себе партизан, невідомо. Та коли поліцай, що прислуговував німцеві за денщика, зазирнув у кімнату офіцера, він остовпів. Ляндвірт і Лагутенко мирно сиділи за столом і закушували. Німець, уже добре напідпитку, розливав у склянки шнапс…
За годину офіцер ікав, ледве повертав язик. Вказуючи пальцем на портрет Гітлера над ліжком, Лагутенко з посмішкою порадив:
— І не набрид тобі цей негідник? Викинь його геть!
Ляндвірт, регочучи, подер лик фюрера на шмаття. Потім вони випили ще по одній за перемогу Червоної Армії. Лагутенко плескав німця по плечу і знову підсовував йому повну склянку. Ще через півгодини ляндвірт проміняв Лагутенкові свій пістолет на запальничку.
— Знаєш що? Поміняємося й одягом! — запропонував Степан. — Оскільки я радянський партизан, мені твій мундир може знадобитися, та й на зріст ми з тобою майже однакові.