— Правильно. Олексій Іванов — це я, а Льонькою Русаком хлопці в загоні охрестили мене.

— Чи ти ба! — здивувався Петров. — Тож я й подумав, коли ми знайомилися, що якесь дивне в тебе прізвище для наших країв. Тепер усе зрозуміло… Ну, Олексію, син Іванів, біжи вздовж полотна, і щоб усе було чітко, без поспіху. Помітиш порожняк — не звертай уваги, а справжній ешелон з"явиться — моргай ліхтарем.

Праворуч від семафора залягли Сашко Гіпс і Перепелицин, вони прикриють Петрова вогнем, якщо раптом німці з"являться з боку станції. Ліворуч чатує Микола Савченко. Олексій Іванов пильнує під насипом. Позаду — Леонід Троцький. Усе передбачено. Можна працювати спокійно. Міцніші приладнати до детонатора шнур, про всяк випадок замаскувати міну. Ось так…

Вклавши вибухівку під рейку, сапер відповз у припорошені снігом кущі. Тепер треба набратися терпіння, чекати, не думати про то, що на морозі дерев"яніють ноги, що холод заповзає під стару шинельку, хапає за боки, за спину. Перший ешелон Петров пропустив: Олексій не подав сигналу, і довгий гуркотливий ланцюг вагонів промчав по рейках, війнувши на сапера вітром і сніговим пилом. Потім ще один ешелон пронісся на захід. Його також Петров не чіпав, бо миготіли відкриті порожні платформи, лише на деяких сапер угледів купи знівеченого металу.

Та ось вдалині знову застукотіло. Попереду, в сіруватім мороці ночі, застережливо часто замигтів вогник. То сигналив Іванов-Русак. Шум поїзда гучнішав, наростав. Над семафором засвітилося зелене око. Ешелон йшов на великій швидкості, шлях йому було відкрито.

Петров увесь напружився. Ось чорна металева примара, розбризкуючи іскри, порівнялася з ним. Ривок за шнур — і спін полум"я, вихлюпнувшись із-під землі, обпік темне черево паровоза. Заскреготіли вагони. Ніч розкололася гуркотом, брязкотом. Партизани вдарили уздовж вагонів, що падали під укіс, довгими чергами з автоматів…

Група диверсантів Михайла Петрова нищила ворожі ешелони один за одним, то там, то тут з"являючись на залізниці. Щоб збити гітлерівців з пантелику, партизани-підривники сідали на сани, за ніч долали десятки кілометрів, аби над ранок зненацька знову сколихнути тишу. Вони полювали на військові ешелони з живою силою ворога, трощили платформи з танками, літаками, автомашинами, состави з пальним, продовольством, боєприпасами.

Влітку 1943 року Радянська Армія перейшла в наступ на широкому фронті. Коли розгорнулася жорстока битва за Україну, транспортна служба окупантів змушена була майже зовсім припинити просування ешелонів у нічний час на залізничних магістралях Поділля.

В години, вільні від операцій, Михайло Петров майстрував, вигадував різні пристрої, вдосконалював зброю, якою воювали диверсанти. Міни, а особливо детонатори-запальники його конструкції принесли успіх у багатьох операціях. Пізніше в з"єднання Антона Одухи почали прилітати літаки з-за лінії фронту, скидали на парашутах вибухівку, міни найновіших зразків та систем. Та до того, як було прокладено повітряну трасу з Великої землі, народним месникам Поділля часто допомагала невичерпна фантазія сапера-сибіряка.

Виряджаючи ешелони до фронту, німці змушені були вдаватися до всіляких хитрощів. Один час чимало клопоту завдавали підривникам порожні платформи, що їх чіпляли попереду паровозів. Партизанська міна скидала з рейок порожняк; ремонтні бригади розчищали залізничне полотно від уламків, лагодили путь, і состав ішов далі.

Як же занервували фашисти, коли партизанські міни почали вибухати виключно під паровозами, незалежно від того, куди їх ховали, — всередину ешелону чи в кінець. Здавалося, вибухівка сама для себе обирає ціль, залишаючи при цьому без уваги порожні платформи. А пояснювалося все дуже просто.

Цього разу в ролі «раціоналізатора» виступив Олексій Іванов. Із звичайного шомпола від трьохлінійки він прилаштовував до мін щось на зразок антен. Така міна не чіпала платформи, зате паровоз з його нижче опущеним черевом завжди натикався на «антену».

Вчителеві Антонові Одусі ніколи раніше не доводилося займатися тактикою та стратегією партизанської війни. І комісарові з"єднання, педагогу Гнату Кузовкову, теж не доводилося. Та вони добре розуміли, що розгортання битви на рейках завдасть найбільшої шкоди фашистським окупантам. Подільські партизани саме на цій ділянці в першу чергу зосереджували сили й завдавали ударів військовому механізмові гітлерівців.

Хитруватий, спокійний Одуха не любив поспішних вирішень. Спочатку він лише приглядався до дій перших ентузіастів підривної справи. Кілька сміливців, які займаються диверсіями на залізниці, — це, як вважав він, лише те ядро, навколо якого мусять гуртуватися інші. Треба було дати новій справі закріпитися, виявити її прихильників, тих, які прийдуть до Петрова та його помічників не за наказом командира, а добровільно. Так воно й сталося. Сім"я підривників зростала. Новачки починали з того, що допомагали Михайлові Петрову та його друзям добувати тол, ходили в розвідку до залізниці, вивчали систему охорони, а потім поступово й самі навчалися вправлятись із вибухівкою. На операції диверсанти вже вирушали трьома-чотирма групами одночасно, розходилися в різних напрямках. Їхні удари вороги відчували все дошкульніше.

Влітку 1943 року Антон Одуха підписав наказ, котрим підсумовував бойову діяльність підривників і нагадував партизанам про надзвичайну важливість операцій, задуманих і здійснених для сковування залізничного транспорту в тилу фашистських армій. Згідно наказу, Михайло Ларіонович Петров і колишній танкіст старшина Олексій Григорович Іванов призначалися командирами взводів підривників-диверсантів. Та вже через два місяці кожен такий взвод перетворився в роту. На початку ж 1944 року, коли з"єднання Одухи і Кузовкова вже мало у своєму складі тринадцять партизанських загонів, що становило близько п"яти тисяч бійців, у штабі вирішили створити окремий диверсійний батальйон. Очолив його Михайло Петров. Начальником штабу батальйону призначили Олексія Іванова, а його помічником — дев"ятнадцятирічного комсомольця із села Стригани Леоніда Троцького.

Ще зовсім молоді були вони, ці партизанські командири. Найстаршому з них не сповнилося тоді й двадцяти трьох. Серед шести сотень диверсантів, які були їхніми підлеглими, зустрічалися і літні вже бійці, і вчорашні військові з високими званнями. Та не віком і не колишніми заслугами визначалася міра поваги й визнання тої суворої грозової нори. Тридцять два ворожі ешелони, знищені особисто Івановим, шістдесят два состави, скинуті з рейок групою Петрова, принесли їм легендарну славу. Гвардія партизанів Поділля — диверсанти — стали їхньою ударною силою, їхньою гордістю.