— Алло?

— Що ти накоїла?

Від його голосу в Майї кров захолола.

— Це ти про що?

— Детектив Кірс.

— А що з ним?

— Він знає.

Майя нічого не сказала. Стіни навколо неї зсунулися.

— Він знає, що я перевіряв для тебе ту кулю.

— Шейне…

— Клер та Джо вбили з однієї зброї, Майє. Як таке до біса могло статися?

— Шейне, послухай мене. Ти маєш мені довіритися, гаразд?

— Ти все повторюєш «довірся мені», наче це якась мантра.

— Не варто було цього казати.

«Усе марно, — подумала вона. — Зараз йому ніяк усього не пояснити».

— Мені треба бігти.

— Майє?

Вона поклала слухавку й заплющила очі.

«Відпусти це», — сказала собі й рушила далі тихою дорогою, відволікшись на дзвінок Шейна, на розповідь Крістофера Свейна, на всі ті емоції й думки, що вирували в її голові.

Може, це пояснює те, що сталося далі.