Кінопроектори стояли розвернуті в бік цілковитої пустки, а кімната нагадувала чунцінську усипальню. У ній відгонило пилюкою та піском, а ще там повис ядушливий запах кіноплівок. Між проекторами затесався єдиний стілець. Бо, за словами пожильця, ніхто ніколи не заходив сюди. Я потупив погляд на вщерть завішані стіни, на яких було прицвяховано зо три дюжини зображень, деякі вбрані у дешеві вулвортські рамки, інші красувались у срібному обрамленні; були там і звичайнісінькі клапті паперу, вирвані зі старого журналу «Срібний екран», а ще світлини близько тридцяти жінок.
На обличчі старого-престарого чоловіка прорізалася легка усмішка.
— Мої солоденькі кралечки!.. Вони збереглися відтоді, як я був із живчиком та з перчиком.
Найстаріший з найдавніших чоловіків подивився на мене, пробираючись поглядом через лабіринт зморщок. Із таким виразом хіба що пірнаєш у холодильник о шостій ранку, шукаючи там мартіні, змішане минулої ночі.
— Я тримаю двері на замку. На мить подумав, що це ви надворі горланили.
— Ні, не я.
— Хтось був там. Знадвору. А до того ніхто сюди ні ногою, відколи переставився Лоувелл Шерман.
— І тут пішла вода в хату — два некрологи за десять хвилин. Зима тисяча дев’ятсот тридцять четвертого року. Рак та пневмонія.
— Ніхто про це ні аза не знав.
— Якось одного суботнього дня тисяча дев’ятсот тридцять четвертого я гасав на роликах біля Колізею, до того, як піти на футбол. Тоді невідь-звідки виринув Лоувелл Шерман, його розпирав кашель, гепав не на жарт. Я узяв у нього автограф і промовив: «Бережіть себе!» Через два дні його не стало.
— Лоувелл Шерман… — старий поглянув на мене із новим полиском в очах. — Допоки ви живі, він також існує.
Клайд Раслер умостився на своєму одному-єдиному кріслі й укотре зміряв мене поглядом.
— Лоувелл Шерман. Якого милого було так довго пертися сюди? Люди ноги відкидали, здіймаючись до цього шпиля. Дядечко Сід дерся сюди раз чи то двічі, а потім послав те все під три чорти і збудував велику проекційну рубку на тисячу ярдів нижче, у справжньому світі, якщо такий є. Ніколи не сходив туди на оглядини. Ну?
Він уловив мої позирки на первозданний прихисток, стіни, які кишіли дюжиною вічно молодих облич.
— Не хочете пробігтися по усіх тих гірських левах та приблудних котах? — він нахилився вперед і тицьнув пальцем. Її звали Карлоттою або Мідж, або ж Даяною. Вона була іспанською кокеткою, «Дівулею»[163] часу Кала Кулвіджа[164] зі спідницею до пупка, римська королева, оживлена молочною купіллю Демілля.[165] Далі була жінка-вамп Айлліша, друкарка Перл, англійська тенісистка — Памела. Сільвія? У неї була мухоловка для нудистів у Шайєнні. Дехто називав її «Твердосердою Ханною, упирем Саванни». Вдягалась як Доллі Медісон,[166] співала «Чай для двох»,[167] а ще виконувала пісню у «Чикаго»,[168] вистрибнувши з великої мушлі, як райська перлина, манія Фло Зіґфільда.[169] Її застрелив власний батько у тринадцять за неприйнятну поведінку як для людини, котра надто швидко подорослішала: Вілла-Кейт. Працювала у східній забігайлівці: Лайла Вонг. Ця ж набрала голосів більше, ніж президент, виборовши перемогу в Коні-айлендському конкурсі краси у двадцять дев’ятому, далеко не простачка, Вілла. Зійшла з нічного потяга у Глендлейлі: Барбара Джоу, і ледь не наступного дня з’явився заголовок «Глорі Філмз»: Анастасія-Еліс Граймз…
Нараз він затих. Я підвів погляд.
— Що привело нас до Реттіґан? — сказав я.
Клайд Раслер заціпенів.
— Ви говорили, що ніхто не піднімався сюди роками. Але ж вона провідувала вас сьогодні, чи не так? Чи можна метнути оком на фотографії? Там, де вона, чи не дозволите?
Старий чоловік зиркнув на свої запорошені руки, тоді неквапливо приставив до обличчя мідну трубку-свисток прямо зі стіни, одне з пристосувань підводного човна, коли подуєш, вчуваєш вереск і крикма наказуєш.