З ліжка підвелася жінка. Олексій придивився — молода.

— Вам чого? — спитала вона, до підборіддя натягуючи ковдру.

— Хазяєчко, червоноармійці ми, від бандитів рятуємось. З дороги збилися…

Приховувати не було потреби. Темне подряпане обличчя Олексія, кров на розхристаному френчі, наган у руці та й сама його несподівана поява в такому вигляді вночі, тут, у центрі бандитського району, — красномовно говорили про те, хто він такий.

Жінка спустила ноги з ліжка і почала шукати на підлозі черевики. Олексій поквапливо говорив далі:

— Товариш у мене тяжко поранений. Вмирає. Допоможіть, хазяєчко, дорога…

Жінка знайшла черевики і, обсмикнувши довгу спідницю, підвелася.

— Чого вам? — перепитала вона, мовби не розчувши.

— Червоноармійці ми… Товариш умирає біля колодязя… Йому допомогти треба!..

Вона заговорила швидко, розглядаючи Олексія запалими очима:

— Ой, ні, не можемо, ми не можемо, добрий чоловіче! В селі ж зелені!

— Зелені?!

— П"ять чоловік у Сафонова, старости! Нещодавно їх багато приїжджало, а потім, бог дав, поїхали, тільки п"ять і лишилось… Вони ж усе одно дізнаються — не жити нам. Не візьмемо його, ох, не візьмемо, добрий чоловіче!..

— Та ні ж бо… — почав Олексій.

Вона не дала йому доказати.

— Що ми, любесенький, з ним робитимемо? Я ось хвора та сестричка мала!..

Дівчинка, отямившись від. переляку, почала, захлинаючись, розповідати, що мати їхня поїхала по борошно в сусіднє село до тітки Фросини та й досі нема її…

— Ти, дядечку, не бачив часом?

— Не бачив, — сказав Олексій.

Стоячи перед цими плачучими жінками, він на мить забув, чого прийшов.