— От я зараз покажу тобі гулю!.. — І лунали удари.
Вартовий кректав і намагався щось довести.
— Почекай!.. — Олексій пізнав голос Маркова. — Пусти його. Потім поквитаємося. А ви… — це стосувалось бандитів, які з"юрмилися навколо, — хутко по дворах. Обшукайте кожен куток!..
Не змовляючись, Воронько і Олексій позадкували до розчинених воріт, заповзли у двір і, підвівшись на ноги, побігли до тину, який відділяв городи.
Усе могло обійтись благополучно, якби їм вдалося непоміченими перестрибнути через тин. Але на подвір"ї Олексій перекинув свиняче корито, посковзнувся у розлитому пійлі і впав, а коли підводився, на нього накинувся, давлячись від озвірілого гавкання, собака. Олексій відкинув його, але той знову вчепився за штани. Волочачи його за собою, Олексій дістався до тину. Але час був уже прогаяний.
На воротах з"явилися бандити.
Воронько був уже в городі. Він закричав:
— Стрибай!
І коли Олексій перевалився через тин, жбурнув у двір гранату, а слідом за нею другу…
Потім вони бігли по грядках, по жорсткій стерні хлібного поля…
Кулі свистіли навколо. Позаду, галасуючи, бігли бандити…
Чагарник на галявині впивався в обличчя, в руки, в одяг твердими жалами колючок. Чекісти пробралися крізь нього, і ліс прийняв їх у свою рятівну темряву…
ЗВОРОТНА ПУТЬ
— Мене, здається, зачепило… — сказав Воронько.
Вони швидко йшли, кваплячись вибратися з лісу до світанку. Ліс був невеликий. Вранці кінні бандити оточать його, і тоді втекти буде важко.
По дну того самого ярка, по якому вони вдень обходили хутір, чекісти дісталися до шляху на Олешки, але тільки наблизилися до нього, як почули кінський тупіт і звернули вбік. Ліс швидко скінчився. Деякий час вони йшли полем, перетнули сухий яр, знову йшли полем і, нарешті, заглибилися в якийсь невеликий гайок. Тут можна було вважати себе в безпеці.
— А мене зачепило, чуєш, Олексію… — повторив Воронько.
Останню третину шляху він ішов, важко ступаючи, згорбившись, піднявши плече, і якось незграбно, лівою рукою, притискаючи до тіла правий лікоть. Олексієві бандитська куля трошки подряпала шию. Ранка боліла, і хлопець мовчав, сердячись на Воронька за те, що трапилось. Якби той не надумав відсиджуватись у бур"яні, можливо, їм усе-таки., вдалося б прикінчити Маркова…
Воронько сказав утретє:
— Зачепило мене… — Помовчавши, додав: — Сядьмо, Олексію, подивитися б треба… Щось не зрозумію… — і раптом похитнувся, схопився за дерево і, з сухим хрускотом лущачи долонями кору, сів на землю.