Лікті вгрузали в липкий грунт, френч наскрізь промок від роси, жорстка трава різала руки. Олексій повз довго, зупинявся, підводив голову, шукаючи поглядом вартового і Воронька, але не бачив ні того, ні другого. Та ось горб лишився позаду. Звідси було видно Дніпро, темний, ледве посріблений зірками. Олексій просунувся ще метрів на двадцять — двадцять п"ять і завмер, розпластавшись на землі. Десь зовсім рядом він почув рівне хриплувате дихання.

Переконавшись, що його не помітили, юнак підвів голову і побачив вартового. Олексій підповз до нього так близько, що тепер їх розділяло всього три-чотири кроки. Вартовий сидів на пагорку, підібгавши ноги, обійнявши затиснену між коліньми гвинтівку. Він спав.

Олексій підвівся на весь зріст, зробив ще крок і в ту мить, коли стрепенувся потривожений шарудінням вартовий, з усієї сили вдарив по його плоскій кубанці рукояткою револьвера.

Гикнувши, наче в нього перехопило дух, вартовий упав на бік. Олексій навалився зверху, затиснув йому рота.

— Готовий? — спитав, з"явившись з темряви Воронько.

— Здається, готовий…

— Поспішаєш ти, Альошо! — повчально сказав Воронько. — Преш, як оглашенний, мало не розбудив передчасно!

— Не помітив я його, — переводячи дух, винувато відповів Олексій.

Бандит був обвішаний зброєю: самих тільки пістолетів різних систем чотири — на ремінці через плече, за пазухою і в обох халявах чобіт, крім того — мисливський ніж, шабля, гвинтівка і чотири гранати. Весь цей арсенал чекісти не чіпали, зняли тільки гранати. Кожен узяв по дві.

Повільно, щоб не накликати на себе дворових собак, чекісти пішли на край хутора, де стояла хата, яку займав Марков.

Вони підходили до хати, коли трапилось те, в чому однаковою мірою були винні обидва — і Воронько, і Олексій. У них не піднялась рука добити приголомшеного бандита, і це була фатальна непоправна помилка.

Вартовий, здоровенний паруб"яга, полежавши на мокрій траві, опритомнів. Кубанка, очевидно, значно пом"якшила удар, завданий йому Олексієм. Отямившись, зрозумівши, що з ним сталося, він закричав не своїм голосом і заходився палити в повітря одразу з двох пістолетів.

Луснула, розірвалася над хутором тиша. Дружно завалували собаки. Загрюкали двері, подекуди посипалося скло. За хвилину з дворів уже виводили коней — їх не розсідлували навіть на ніч. По вулиці заметушилися сполохані тіні.

Воронько штовхнув Олексія до тину в колючі зарості бур"янів. Ніхто не звернув на них уваги. Бандити вирішили, мабуть, що хутір оточений червоними. Деякі кинулися на берег, до шаланд…

У такій метушні легко було добратися до лісу через городи, тим більше, що задум Воронька провалився — це було цілком очевидно. Але тут Воронько припустив другу помилку.

— Відсидимося! — твердо сказав він, коли Олексій потягнув його у ворота найближчого двора. — Зараз вони затихнуть. Це навіть на краще: побачать, що тривога марна, спокійніші будуть… А хочеш, іди, я сам упораюсь. Правда, йди, Олексію, навіщо двом рискувати!

— Заткни пельку! — грубо відповів Олексій.

Паніка уляглася досить швидко. Бандитам неважко було переконатися, що ніяких червоних біля хутора нема. З свого сховища під тином чекісти чули, як вони робили допит вартовому. Той нічого до пуття не міг пояснити. Що він бачив? Якусь неясну тінь, що несподівано виникла перед ним. Та й цей спогад Олексій вибив з нього.

— Спав, сучий син, на варті спав! — кричав хтось, мабуть головний, і картав вартового добірною брудною лайкою.

— Та ні, не спав я, їй-богу!.. — виправдовувався той. — Поглянь, яку вони мені гулю насадили!..