— То вони… У Сафонова… — від страху вона зовсім втратила голос.

— Стривай! — сказав Олексій, звільняючись. — Стривай!

Рипіло дерево, чути було голос жінки, їй щось коротко басом відповів чоловік. Знову дзенькнуло, і стало тихо.

— Ти ось що… — сказав Олексій. — Ти почекай мене тут. Чуєш?

Дівчинка сплеснула руками.

— Ти куди, дядечку?

— Я зараз… — він витер лоба, йому стало жарко. — Погляну. Почекай… Я швидко…

— Ой дядечку, не треба!

Олексій кинув весла і дістав револьвер. Перевіривши, чи всі патрони на місці, і відійшовши на кілька кроків, він раптом згадав про дівчинку, обернувся і сказав:

— Ти чекай тут. Не бійся, я повернусь…

Дівчинка, не відповідаючи, дивилась на нього з жахом, притиснувши кулачки до підборіддя.

Хата стояла посеред палісадника, зарослого кущами бузку. Коли Олексій підходив, грюкнули двері. Він ліг на землю і почекав. Вартових нібито не було, Олексій переліз через огорожу і двома стрибками опинився біля стіни.

У темряві вікно позначила жовта щілина між зачиненими віконницями. Олексій потягнув за одну віконницю: скрипнувши, вона піддалася. Смужка світла впала на кущі.

Олексій притиснувся до стіни.

З хати долинули голоси — кілька чоловічих і один високий — жіночий. Олексій піднявся навшпиньки і зазирнув у вікно.

У кімнаті було світло, горіли дві лампи. Одна, пузата, під зеленим козирком, висіла під стелею, друга стояла на краю припічка.

Олексій полічив бандитів: один біля дверей, троє за столом, один миє ноги — п"ять, усі. Ще хазяїн і жінка…

Він вдивлявся напружено, немов хотів запам"ятати цю картину на все життя. В хаті одна кімната. Праворуч двері, за ними — піч. Біля стіни ліжко. Стіл, очевидно, недавно висунутий на середину. В темному кутку — ікони, вогник лампадки.

Рудий бандит у солдатській папасі і гімнастьорці, з карабіном і набором гранат на поясі, стояв, прихилившись до печі. Коли він посміхався, в нього широко розсувалися товсті, порослі рудим волоссям щоки.

«Вартовий, виходить, — подумав Олексій. — Цього раніше…»