Тільки тепер він відчув, як стомився. Боліли ноги, — до крові, мабуть, натер, — плечі і спина щеміли.
Він подумав, що зараз можна б лягти біля Воронька і заснути…
— Дядьку, — покликала його дівчинка. — Чого ж ти? Ходімо, дядечку…
Тоді Олексій став навколішки і почав обшукувати Воронька. З кишені гімнастьорки дістав пачку документів, годинник, в штанях намацав наган, витяг його і засунув за пояс поряд з своїм. Потім склав Вороньку ноги, руки витягнув уздовж тіла і, зовсім розбитий, сів поруч.
Позаду схлипнула дівчинка.
— Тихше…
Вона замовкла, здригаючись.
— Розумієш, умер Воронько. Поки я до вас ходив, умер… Розумієш, дівчинко, я його з минулої ночі, верст… — він махнув рукою.
Дівчинка тремтіла.
Олексій деякий час дивився на неї, не розуміючи, що з нею, і раптом відчув, як у нього горить обличчя. І дивно — наче змивалася втома: легше стало голові. В грудях мовби звільнялося щось. І зовсім несподівано для Олексія з його горла вилетів якийсь низький надірваний звук, і хлопець зрозумів, що плаче…
Він підвівся, взяв весла.
— Ну, ходімо човна приготуємо. Його потім…
Дівчинка, схлипуючи й шморгаючи носом, підхопилася на ноги і побігла вперед.
Село було велике. Як і багато придніпровських сіл на лівобережжі, воно стояло на невеликій височині, що рятувала його в часи повені. Ліворуч простяглися заливні луки, праворуч — один з рукавів Дніпра. Дівчинка повела Олексія повз якісь комори, і вони опинилися посеред села.
— Стривай, — сказав Олексій, — куди ти мене завела? На собак нарвемося.
— Собак нема. А ті, в кого є, забрали їх у хати. За тією хатою стежечка до річки…
Олексій почекав, прислухався.
Було тихо. Густа темрява робила село широким і незграбним. Над покрівлями погойдувалися купи дерев. Від цього здавалось, наче село якесь таємниче і боязко ворушиться.
Раптом щось дзенькнуло раз, другий, потім долетів неголосний бас, і Олексій побачив, як колодязний журавель, що темнів на фоні сірого неба, хитнувся і зник.
Дівчинка потягла Олексія вбік.