— Це було неперевершено. Тільки мене він називав дівулею.

Вони перезирнулися, задоволені.

— Скажіть, а ви хотіли б сходити сьогодні ввечері в кіно? — запитав він.

— Залюбки.

— А де найближче?

Вона захихотіла:

— «Сінекс» у Портленді, насправді. Де фоє прикрашають безсмертні полотна Сюзен Нортон.

— Звісно, де ж іще. А які фільми вам подобаються?

— Що-небудь захопливе, з автомобільними погонями.

— Гаразд. А ви пам’ятаєте «Нордик»? Він був просто тут, у місті.

— Звісно. Він закрився у 1968-му. Звичайно ми ходили туди двома парами, коли я навчалася у старшій школі. А коли фільм був поганий, кидалися коробками від попкорну в екран. — Вона захихотіла. — А такими вони переважно й бували.

— Зазвичай там показували старі репабліківські серіали[27], — сказав він. — «Людина-ракета», «Повернення людини-ракети»[28], «Креш Каллаген і бог смерті вуду».

— То було до моїх часів.

— Що ж таке з ним сталося?

— Тепер там офіс із нерухомості Ларрі Кроккета, — сказала вона. — Наш кінотеатр убив отой драйв-ін у Камберленді, я гадаю. Він, і ще телебачення.

Якусь мить вони мовчали, поринувши у власні думки. Годинник компанії «Ґрейгавнд» показував 10:45 ранку. Вони одночасно промовили:

— Скажіть, а ви пам’ятаєте…

Вони подивилися одне на одного, і цього разу, коли задзвенів регіт, міс Куґан зиркнула на них обох. Навіть містер Лабрі скинув очима.

Вони теревенили ще п’ятнадцять хвилин, аж поки Сюзен з жалем не сказала йому, що має виконати деякі справи, але так, до сьомої тридцять вона впорається і буде готовою. Розійшовшись у різні боки, обоє чудувалися такому легкому, природному випадковому зіткненню їхніх життів. Бен прогулявся назад по Джойнтер-авеню, затримавшись на розі Брок-стріт, щоб кинути побіжний погляд на Дім Марстена. Йому пригадалося, що та велика пожежа 1951 року допалала майже до самого його подвір’я, але потім вітер перемінився.

Він подумав: можливо, йому варто було згоріти. Можливо, так було б краще.