Він розвернувся й подивився на неї, вперше просто в обличчя. У неї було дуже гарне обличчя, зі щирими синіми очима й високим, чистим засмаглим лобом.

— Це місто вашого дитинства? — спитав він.

— Так.

Він кивнув:

— Тоді ви зрозумієте. Я жив дитиною у Салимовому Лігві, і воно мене переслідувало примарою. Коли я їхав сюди, я його майже обминув, тому що боявся, що воно тепер інше.

— Тут нічого не змінюється, — сказала вона. — Чи то мало що.

— Там, на Мочарах, я з дітьми Гарденера зазвичай грався у війну. На Рояловому ставку — у піратів. У «захопи прапор» та в піжмурки — в парку. Після того, як я поїхав від тітки Сінді, ми з мамою поневірялися в багатьох недобрих місцинах. Вона позбавила себе життя, коли мені було чотирнадцять, але майже весь чарівний пилок обтрусився з мене задовго до того[24]. Найбільше його було тут. І він досі залишається тут. Місто не вельми змінилося. Роздивлятися на Джойнтер-авеню, це мов крізь тонку крижану пластинку — як оті, що в листопаді можна було назбирати з поверхні міської водної цистерни, якщо перед тим постукати по її боках — дивитися на власне дитинство. Воно хвилясте й туманне, а в деяких місцях сходить на ніщо, але більшість його все одно там є.

Він замовк, сам зачудований. Оце так промову утнув.

— Ви говорите точно як у ваших книжках, — промовила вона благоговійно.

Він розсміявся:

— І ніколи раніше не проказував нічого на це схожого. Принаймні вголос.

— А що ви робили після того, як ваша мати… після того, як вона померла?

— Тинявся, — коротко відповів він. — Їжте ваше морозиво.

Вона так і зробила.

— Дещо змінилося, — сказала вона перегодом. — Містер Спенсер помер. Ви його пам’ятаєте?

— Звичайно. Тітонька Сінді щочетверга ввечері приїздила до міста скуплятися в крамниці Кроссена, а мене посилала сюди випити кореневого пива[25]. Тоді воно було бочкове, справжнє кореневе пиво з Рочестера[26]. Вона давала мені нікель, загорнутий у носовичок.

— Воно коштувало вже дайм, коли я почала сюди ходити. А ви пам’ятаєте, що він зазвичай приказував?

Бен зігнувся, скорчив одну руку артритною клешнею і скривив кутик губ у паралітичному виверті:

— Твій сечовий міхур, — прошамкотів він. — Оті кореневі пива руйнують твій сечовий міхур, закантико.

Дівочий сміх гримонув угору до вентилятора, що повільно обертався над їхніми головами. Міс Куґан підозріливо зиркнула.