З емоціями Еллі була не дуже вправною. Вона відвернулася до дерев, зціпивши зуби й переборюючи наплив почуттів.
— Постарайся наступного разу не опинятися при смерті, — промовила дівчина, вже за мить опанувавши себе.
На ту мить усі вони, здавалося, виговорилися, і в повітрі повисла приємна тиша, яку порушували тільки посвист прохолодного вітерцю серед дерев і щебетання пташок. Гарпер збагнула, що тримає Джона за руку.
— Може, в нас вийде дістати для мене милиці, — сказав Пожежник. — Чи змайструвати. Мені не хочеться й далі вас обтяжувати.
— Не забігаймо наперед, — мовила Гарпер. — О цій же порі вчора я навіть не була певна, чи проживеш ти ще бодай день.
— Було так кепсько?
— Друзяко, — сказала Гарпер. — Я вже думала, твій вогник згас.
— Ха-ха, — відповів він. — Кумедно, Вілловз.
28
Наступну добу Джон переважно спав, прокидаючись тільки поїсти. На вечерю було холодне рагу з яловичини, яке залишили на узбіччі у глибокому сталевому горщику. Мисок цього разу не було, тому вони по черзі сьорбали рагу з черпака.
Смак був навдивовижу густим — Гарпер аж запаморочилося в голові на хвилю, — солонувате і в’язке, рагу тануло в роті. Велика морква й маслянисті шматочки яловичини, димний присмак бурбону. Гарпер навіть не турбувало, що їжа захолола. Тієї миті їй здавалося, що кращої страви вона за все життя не куштувала. Джон не міг заковтнути більших кавалків, але подужав трохи гороху й кілька дрібніших шматочків яловичини. Коли він знову поринув у сон, Гарпер відзначила, що барви на його обличчі стали насиченішими.
Рано-вранці наступного дня вони підійшли до стрімкого підйому. Обабіч дороги рясніли густолисті дуби: дві асфальтовані смуги тягнулися в затінку тьмяної зелені. Сонячне світло зблискувало й мерехтіло крізь гілляччя, а дорогою вистрибували зайчики. Сходження схилом видалося довгим і виснажливим, проте воно було того варте. На верхівці праворуч дерева рідшали, відкриваючи краєвид, який простягався на милі, через луки та густі смуги лісу. Гарпер могла розгледіти корів на випасі та дахи кількох фермерських будинків. Поза тим, зникаючи в далині, розкинулася темно-синя океанська широчінь. Гарпер глибоко вдихнула, і на мить їй навіть здалося, що вона відчуває її запах.
Джон проґавив нагоду помилуватися морським пейзажем, коли вони були у Бакспорті, тож попросив Еллі розвернути його, щоб сповна насолодитися краєвидом. Дівчина підняла ноші і тримала Пожежника практично вертикально, поки він роздивлявся лани, залиті золотистим полуденним світлом, і водну гладінь. Подмухи вітру відгортали волосся з його лоба. Щоразу як Гарпер дивилася на гладеньке Джонове чоло, їй кортіло торкнутися його губами.
— Онде. То не вітрильник? — запитав Джон, мружачись. — Ви теж його бачите?
— Я нічого не бачу, — відповіла Рене.
— Я теж ні, — промовила Гарпер.
— Ага, он там, — сказала Еллі, тицяючи пальцем.
— А бачиш щось на вітрилі? Невеличка така бризка червоного? — перепитав Джон.
—
Джон повернув голову і запитав кількома жестами Ніка, чи він щось бачить. Нік кивнув і відповів, але Гарпер не встигла розібрати.