— Що він сказав?
— У Ніка найкращий зір, — пояснив Джон дратівним самовдоволеним тоном. — Він теж бачить бризку червоного на вітрилі.
— І що з того? — не зрозуміла Гарпер.
— Ти ніколи не бачила «Боббі Шоу» на воді, — відповів Пожежник. — Судно. А от я бачив. Кілька разів плавав на ньому, того року, як працював вихователем у таборі Віндем. На парусі вітрильника зображено великого червоного краба.
— Ні, — втрутилася Рене. — Джоне, я розумію, до чого ти ведеш, але це не може бути Дон Льюїстон. Просто не може. Чотири тижні минуло. Не знаю, скільки потрібно часу, щоб дістатися морем з Портсмута до Мачіаза, але вже точно не місяць.
— Нам на шляху траплялися перепони, — спокійно відказав він. — Може, Донові теж.
Вони ще якусь мить постояли мовчки, а тоді Еллі розвернула полоз і рушила далі. Решта, одне по одному, рушили за нею, і зрештою Гарпер залишилася стояти сама, пильно вглядаючись у небокрай.
Онде. На самому горизонті. Крихітна біла тріска майоріла серед безмежної блакиті.
Уцяткована згори червоною крупинкою.
29
Того ранку, як вони натрапили дорогою на костур, до Мачіаза залишалося близько п’ятдесяти миль.
Відтоді, як Джон отямився й попросив склянку молока, минуло вже два дні. Еллі й далі тягла Пожежника на полозі — позаяк інших варіантів наразі вони не мали, — а Джон тим часом віднайшов свій голос, який тепер не стихав у безупинному потоці нарікань, варто лише було Еллі струснути його чи наскочити ношами на камінь. Бідкався він на все: сверблячку, до якої не міг дістати, біль у спині, сліпуче сонце.
— Ти мені більше подобався, коли вмирав, — промовила Еллі. — Не рюмсав стільки.
— Пильнуй, Еллі. Мені здається, ти онде проґавила вибоїну. А то гляди, зіб’єшся з темпу і почнеш мене тягнути нормально.
Еллі спинилася, виструнчилася і розім’яла спину.
— Перепочити тобі від мене захотілося? Дивись, бо добалакаєшся, розумнику. Будеш потім не радий. Мені здається, чи це справді те, що я думаю?
Костур був зіпертий на стовбур кремезного старого дуба, ще й обв’язаний червоною банданою, тож прогледіти його було неможливо: милиця з іржостійкої сталі, з підлокітником, оббитим жовтим поролоном. Ані записки, ані пояснень. Неподалік, за чепурним дерев’яним парканом, стояв білий котедж, проте вікна будинку були темні. Якщо за ними і спостерігали — а Гарпер була певна, що так і є, — вона гадки не мала, звідки.
Нік порозв’язував канати, які фіксували Джона на полозі, і допоміг йому підвестися. Еллі підтримувала Пожежника, поки він пробував костур однією рукою. Він примірявся, кульгаючи по колу. Саме тоді Гарпер помітила, що Рене на очі навернулися сльози.
— Стільки ласки, — промовила Рене. — Стільки людей турбуються про нас. Вони анічогісінько про нас не знають, лише бачать, що нам скрутно. Якось я читала роман Кормака Маккарті, про кінець світу. Там люди полювали на собак, одне на одного, підсмажували немовлят, словом — суцільний жах. Але доброта, вона як хліб для душі. Заповнює порожнечу, яка сидить всередині нас.
— Або вони просто хочуть, щоб ми чимшвидше забралися, — сказала Еллі. — Що скоріше ми це зробимо, то безпечніше їм буде.