27

Ніч вони провели у відкритому наметовому містечку, яке було спеціально позначене для використання інфікованими. Обабіч ґрунтової дороги, що вела до містечка, височіли дві величезні дерев’яні голови, вирізьблені за подобою благородних індійських вождів. Усе, як годиться: тужливі мудрі очі та оперені головні убори були на місці. Над входом висів банер, що проголошував: «ХВОРІ, ЛИШАЙТЕСЯ ТУТ. ВОДА, ХАРЧІ, ТУАЛЕТ».

Спали вони під столиками для пікніка, дощ дріботів по дерев’яних дошках, скрапуючи вниз, на них. Зате в містечку були біотуалети. Після тижня підтирання шматинами то була немислима розкіш. На подив Гарпер, Джон проспав усю ніч, груди рівномірно здіймалися і спадали, а на худому, зморшкуватому обличчі застиг вираз мрійливого спокою. Прокинувся він лише раз, коли Гарпер засунула шприц йому в рота, щоб порснути чергову дозу антибіотиків, та навіть тоді Джон лише видав кволий звук, здивовано хропнувши, а тоді знову повернувся до сну.

Вони пробули в наметовому містечку майже увесь ранок, вичікуючи, поки вщухне дощ. Той припинився десь по обіді, і вже невдовзі вони вирушили в дорогу. Прохолодний бриз розвівав листя на густих міцних дубах. На кожній вологій поверхні виблискували промінчики сонця, перетворюючи звичайне павутиння на заквітчане діамантами мереживо.

Гурт прямував за вказівниками «ХВОРИМ СЮДИ» на північ і схід — переважно на північ — повз ліс і озеро. Дорогою вони натрапили на складаний стіл, виставлений на узбіччі, на якому хтось поставив миску з поштучно загорнутим печивом «Орео», сталевий дзбан з благословенно прохолодним молоком та паперові стаканчики. Будинків поблизу не було видно. Столик самотньо стояв у кінці ґрунтової алейки, що вела назад до дерев.

— Свіже, — промовила Гарпер. Вона заплющила очі, насолоджуючись крижаним ковтком. — Усе це тут зовсім нещодавно розклали.

— Ні. Звісно ж, ні. Вони знають, що ми на підході, — прохрипів з полоза Пожежник. Гарпер ледь не викашляла молоко через ніс.

Наступної ж миті всі вони, поспинавшись навколішки, зібралися довкола полоза. Джон позирав на них з-під напівзаплющених повік, його підборіддя вкривала колюча щетина, а щоки позападали, аж стільки ваги він втратив. Його обличчя було мертвотного кольору, усмішка — ласкавою, проте кволою.

— Я від того молока і сам не відмовлюся, сестро Вілловз, — промовив він. — Якщо воно не завадить моєму одужанню.

— Аж ніяк. Та я хочу, щоб ти випив з ним аспірин.

Гарпер приклала руку йому до потилиці, піднімаючи голову, і дала повільними ковтками відпити зі свого стаканчика. Вона не промовила жодного слова. Наступні десять хвилин Еллі та Рене перебалакували одна одну, поки Нік метушливо жестикулював руками: усі вони одночасно намагалися розповісти про події, що трапилися за ці півтора тижня. Погляд Пожежника безладно метався з боку в бік, часом він кивав, щосили намагаючись приділити сонливу увагу кожному з них. Гарпер сумнівалася, чи багато з цього хаосу він розуміє, втім, його брови насупилися, коли Еллі сказала, що вранці вони полишили Бакспорт.

— Ви вчотирьох мене аж до Бакспорта дотягли?

— Ні, — сказала Гарпер. — Лише Еллі.

— На щастя, твоя кістлява англійська срака не важка, — додала Еллі.

— На щастя, ти не вмієш здаватися, — відповів їй Джон. — На щастя для мене. Дякую, Еллі. Я люблю тебе, мала.