Зоя вже набрала в легені повітря, аби докладно розповісти про свою рідню, як Ляля трохи не дотрималась ролі і надто швидко перейшла до прохання:

– Чи не подивишся контрольну по математиці? Боря в мене тямущий, тільки цю тему ніяк не опанує!

Зоя ледве не засміялася з себе: це ж треба так легко потрапити на гачок лестощів Лялі! Наче забула, що Ляля дарма мізинцем би не ворухнула. І всіх на свій аршин міряла. Звісно ж, в обід Зоя порішала їй всі приклади – хіба ж їй важко?

Якось Зоя зайшла до універмагу, що також був неподалік. Неквапно пройшлася всіма відділами… І затамувала подих від захвату. В найбільш віддаленому куточку розташувався відділ музичних інструментів. За червоною стрічкою були виставлені баян, акордеон, скрипка, віолончель, якісь ударні інструменти… І фортепіано. Зоя з тугою подивилася на ціну – ні, найближчим часом їм стільки грошей не назбирати. Повернутися та піти від своєї мрії теж було не сила. Тож вона накинула оком на акордеон. А там вже ціна була не така вже й жахлива. Тож кілька місяців потому вони з Миколою принесли додому зелене перламутрове диво.

Зоя накупляла нотних журналів. І тепер вечорами в їх оселі лунали вальси Штрауса, що навіювали відчуття шарму і розкоші навіть в їх напівпорожній бідненькій квартирці. І то були чи не найщасливіші хвилини в житті у Зої.

Родина жила бідненько, але дружно. А що Микола звик до великої родини, та й Зоя не опиралася, то вирішили народити ще одну дитину. Народилася дівчинка. Третя дитина відкинула добробут родини за межу нужденності. І як ото до революції в родинах було по сім-вісім дітей? Мати зазвичай не працювала, добувачем був батько – робітником, не власником. І вирощували! А зараз все висотував радянський спрут на маніакальні проекти та поміч братнім країнам. По суті – на підтримку свого впливу на якомога більшу кількість країн і на демонстрацію своєї могутності.

На народження онуків приїхав Зоїн тато. На цей раз окрім дитячих речей він привіз з Угорщини дарунок і для Зої. То була натуральна шуба. Не шуба, а диво: біла-білесенька, з великим коміром, зі сріблястими ґудзиками. Навіть чохол, що в ньому продавалася шуба, був казково красивий.

Хоча зараз було літо, Зоя одягла обнову й пройшлася кімнатою. Як же жінку змінює одяг!

А коли батько поїхав, Зоя напхала в чохол якомога більше нафталіну та й повісила шубу глибоко в шафу. Куди вона в ній ходитиме? На шахту? То шуба за одну мить з білою перетвориться на червону. Хай висить, може, коли й трапиться нагода похизуватися.

Якось у двері постукали. І на порозі з’явився… Ні, не свекор. Той приїде трохи згодом, з новою дружиною…

На порозі стояв одягнений у військову форму Сашко, що тільки повернувся з армії, навіть додому не заїхав. Він за три роки змужнів, зміцнів і дещо ніяковів перед невісткою.

Сашко таки подорослішав. Він намагався якомога більше робити по дому, хапався за будь-яку чоловічу роботу, охоче грався з дітьми. І часто наче вибачався:

– От знайду якусь гарненьку хохлушку, одружуся – та й з’їду від вас, не заважатиму.

Він влаштувався на їхню ж шахту бурильником. А так як і заробляв непогано, і характер мав добрий, то й дівчина невдовзі у нього таки з’явилася. Зоя вже мізкувала, коли оголосять про одруження.

Та якось Сашко з побачення прийшов п’яний, як чіп. І не виходив з горілки кілька діб, навіть роботу прогуляв.

Зоя обрала мить та поспитала у Миколи:

– Вони що, посварилися?

– Та ні, тут інше…

– То ще помиряться? Що там трапилося?

– Сашко відбував армію в Чехословаччині. А там в 1968 році заколот був, пам’ятаєш?