– Та я вже чаю попив…

Нічого більш кумедного в цій родині не чули: ото хіба причина відмовитися від чарки!

Тато поїхав, а на родину чекало горе: померла свекруха. Щось із кілька тижнів в неї наче болів живіт. А чи то був шлунок, що був підірваний ще з молодості, чи жіночі органи, що свекруха до смерті випалювала з них небажані вагітності – ніхто не знав. Вона й не жалілася ніколи. Полежить-полежить – та й підводиться поратися по господарству.

Як її не стало, сяк-так налагоджене господарство просто розвалилося. Якось вважалося, що всю хатню роботу свекрухи тепер має виконувати Зоя. Тобто, коли вона поверталася з роботи, всі чекали, доки вона наготує їжу; прибиралася тільки Зоя, іншим бруд не заважав; її дітей гляділи всі, тобто ніхто.

Якось Зоя повернулася з роботи і побачила сина, що сидів на підлозі на купі власних нечистот, з цікавістю занурював туди руки і мастив це добро собі на голову. В кімнаті з дорослих була тільки Галя. Зоя, стримуючи лють, похмуро спитала:

– Хто глядить дітей?

– Люська глядить. А що? Всрався? Та нічого, зараз же тепло…

Ото була, мабуть, остання крапля на терезах рішення, що визрівало вже давно: їхати звідсіля!

Зоя написала розпачливого листа татові і попрохала поспитати в Мінську щодо роботи.

Микола, як почув про таке рішення, мало не сторопів:

– Та куди ж ми поїдемо? Що ми там робитимемо?

– Миколо! Ти навіть не уявляєш, що існує інше життя – нормальне! Я не хочу, аби мої діти росли серед вошей та ведмедів!

– Та коли там ті ведмеді трапляються? Хіба що інколи… А як же родичі?!

– Та чому ж твоїх родичів повинна тягти саме я?! Дівчата вже повиростали, дід тільки пиячить і спить. Кого я маю тягти: Галю з Хамзою?!

– Та хлопці ще…

– Як знаєш! Я поїду – з тобою чи без тебе! З мене досить! Досить!!!

Миколі рішення давалося важко. Правда, в нього з’явилася надія, що все якось владнається, коли вони отримали невтішного листа: роботи для геолога і гірничого майстра в Мінську не було… Може, років через п’ять або ж десять, як почнуть будувати метро… Зоя вже не хотіла чекати жодного дня, то ж попросила тата написати в Кривий Ріг до тьоті Віри. Її чоловік тепер був неабияким цабе: головний інженер рудника.

Незабаром прийшла відповідь: в Кривому Розі найбагатше родовище залізної руди, фахівці конче потрібні, тож можна їхати.

І невдовзі потяг повіз всю Зоїну родину до Кривого Рогу.

5