І, бризкаючи чорнилами, із задоволенням наклав резолюцію: «Відмовити як класовому ворогу».

Як добулася додому – не пам’ятала. Дорогою то тремтіла від холоду, то потерпала від жару. Ледь переступивши поріг хати, стягнула спітнілу від поту шаль і впала на долівку.

– Господи, що з тобою? Хоча б не тиф!

Бачила, що мамині губи ворушаться, але нічого не чула. А потім перед очима почали клубочитися фантастичні чудовиська, що змінювались, переплітались; замість маминого голосу, як крізь вату, чулося якесь утробне булькотіння, аж доки Агата зовсім не втратила свідомість.

Коли прийшла до тями, побачила себе на ліжку під саморобним пологом з простирадла. Волоси були коротко поголені. За вікном білів сніг. Слабим голосом озвалася до мами:

– Скільки я була непритомна?

– Та довгенько, дитинко. Тепер вже, хвала Богові, одужаєш. А сьогодні останній день року. Може, хоч наступний буде не такий жахливий.

Новий 1920 рік зустрічали пшеничною кашею. Нічого крім каші на столі не було…

Агата повністю одужала тільки тоді, коли задзюрчали весняні струмки. Потроху стала щось робити по хаті, а згодом й у дворі. Але конче була потрібна робота, хоч яка і хоч де. Декотрі односельчани знайшли собі роботу у місті, на заводі авіадвигунів.

На початку війни він був евакуйований з Петрограда, та так в Олександрівську і залишився. Агата пов’язала нижче на очі хустку і знову зібралася в місто.

Мама перед дорогою повчала:

– Кажи, що селянка, документи згубила. На польську не збивайся, кажи їхньою говіркою.

За територією Олександрівськ належав до українських земель, хоча мовою керівної верхівки віками була російська, бо всі ці землі були часткою Російської імперії. В містах школи викладали російською, українською – тільки в селах; українська інтелігенція складала дрібнесеньку частку українського суспільства, отож обивательська мова в Олександрівську була мішаниною російської і української – суржиком.

– Та вони невідомо якою розмовляють: ані російською, ані українською.

– І ти так кажи. Хто тобі заважає? І не плач. Плакати – то невихованість. Та й не допоможе однаково.

З неабияким острахом Агата увійшла до кабінету начальника відділу кадрів. Побачила добродія з густими геть сивими вусами, з глибокою вертикальною зморшкою на лобі, із очима стального кольору. Чимось він нагадував Тараса Бульбу.

Не знаючи, як саме поводитися, Агата на мить заклякла. Добродій перший почав розмову чистесенькою українською мовою:

– Що, мала, шукаєш роботи?

Агата досі залишилася маленькою і тендітною. А за хвороби ще й схудла, то ж дійсно виглядала як підліток. Щире співчуття, що чулося в голосі співрозмовника так відрізнялося від побоювань Агати, що вона не втрималася і гірко розридалася.

А коли заспокоїлась і попила води, що їй було запропоновано, розповіла геть усе – і звідкіля вони, і про загиблого чоловіка, і про п’ятьох дітей… Дядечко уважно вислухав. Помовчав. Тоді запропонував: