– Мамо, звідкіля це?!

– Мирон заніс.

Он воно що! Мирон був сусідський хлопець. Жив удвох з батьком, мати померла. В дитинстві Мирон якось впав із скирти сіна і пошкодив ногу – вона в нього геть не гнулася. Це каліцтво в решті решт врятувало йому життя – його не було мобілізовано ні в яку армію. А поратися по хазяйству він досить гарно призвичаївся. За довоєнним мірками сім’я Мирона жила досить заможно. Та й зараз попри всі набіги бандитів всіх кольорів вони якось примудрялися приховати бодай частку продуктів. От тільки виконувати ще й жіночу роботу було не сила.

Мама дуже швидко здогадалася, що Мирон почав вчащати до них не просто по-сусідські. Але вподобав він не тендітних та хворобливих Катю і Паню, а міцну кремезну Тіну.

Звісно, за мирних часів ані мама, ані Тіна навряд чи б зраділи такій партії. Але стільки всього змінилося! А Тіна просто сяяла! Нарешті на неї звернув увагу парубок! І вона може опікуватися власним жіночим щастям, а не грітися в променях чужого. Якось вони удвох підішли до мами, впали на коліна і попросили: благословіть, мамо! І того ж вечора Тіна зібрала в хустину свої власні речі і перейшла жити до Мирона.

Всі революції мають одне на думці: захопити владу. Різниця тільки в тому, хто як цього досягає. Жовтнева революція, окрім звичайних горя, крові, бруду і злиднів додала ще й штучний голод, громадянську війну, розкуркулювання усіх більш-менш заможних селян.

Масово знищувалися «класові вороги»: як поміщики, офіцери царської армії, представники антибільшовицьких партій, так і представники інтелігенції, звичайні селяни та й просто випадкові люди. Ніякі правові і моральні норми не враховувалися. Тому наші дореволюційні бабусі були проти нового строю. А радянська влада їх поступово винищувала – якщо не особисто, то як клас.

…Була пізня осінь 1919 року. Влітку хоч сяк-так можна прогодуватися: наварити пустий суп з городини, компот з падалки, напекти картоплі. А зараз сім’я почала відверто голодувати. Агаті давно затримували пенсію. На неї багато й не купиш – ціни на продукти злетіли до неба, а все ж таки…

В місті після громадянської війни в черговий раз установилася влада більшовиків, тож треба йти до них. Вдягнувшись тепліше, Агата пішки пішла в місто.

Міська Рада розташувалася в двоповерховому будинку на вулиці Олександрівській. До входу вели широкі сходинки. Мимоволі Агата зупинилась перед ними. І чого так боязко? Повільно піднялась, зайшла.

Перед кабінетом сиділа дівчина в червоній хустинці і, наче з кулемету, цокотіла на друкарській машинці.

– Що треба?

– Допомога… На дітей. От свідоцтво про смерть чоловіка. От свідоцтва дітей… П’ятеро.

– Заява є? Пиши.

Пройшовши «лінію кулеметного вогню», попала до кабінету. За столом сидів «сам», пихкаючи смердючою цигаркою. Поклала на стіл заяву.

– Робітники?

– Ні, – ледь чутно.

– Селяни?

– Ні… От, свідоцтво…

– А що, мало ви нам крові попили?! Ще й допомогу просите! Буржуї недобиті! А на примусові роботи не хочеш? Як «буржуазний елемент»?