4

Україна зазвичай була хлібним місцем і ласим шматком для всіх урядів. Бажаючи зберегти свій контроль над Україною, Тимчасовий уряд спирався на близькі йому верства населення: промисловців, землевласників, урядовців. В Олександрівську, як і в Гатчині, склався режим двовладдя: в дії Тимчасового уряду втручалися Ради робітничих і радянських депутатів, чим дезорганізували і ускладнювали громадське життя. Геть не зрозуміло, особливо щодо України, чому більшовики назвалися більшовиками, адже попервах в Радах, що виникли в українських містах, в тому числі Харкова, Києва, Одеси, Катеринослава вони аж ніяк не мали значної переваги. Абсолютну більшість отримали представники загальноросійських партій, меншовиків і есерів. В самому Олександрівську більшовики отримали тільки 26 відсотків голосів.

В березні 1917 року було утворено Українську Центральну Раду[17] – строкату, як клаптевий килимок, через що вона не мала єдиної думки щодо майбутнього України.

Більшість населення півдня України складали досить заможні селяни із невеличким вкрапленням бідняків і батраків. Жили тут і козаки, що ніколи не знали і не признавали ярма.

При такому складі спільноти легше було знайти добровольців для поповнення повстанської армії батька Махна аніж для Червоної Армії.

В Олександрівську протягом громадянської війни влада неодноразово переходила з рук в руки.

В січні 1918 до влади добулися більшовики і без ніяких реверансів почали червоний терор – проти Центральної Ради, офіцерів, юнкерів, прибічників національного руху, а заразом проти тих, хто співчував або тільки підозрювався в співчутті.

Відразу ж розпочалися конфіскація, реквізиція, контрибуція – одним словом, грабіж власників, як його не називай. В квітні в Олександрівськ увійшли австро-німецькі війська, і радянську владу було повалено. Окупанти запровадили жорсткий терор, позакривали підприємства, вивозили до Німеччини хліб, худобу, промислову сировину, цінне обладнання.

Далі була знову Центральна Рада, Директорія[18], білогвардійці, махновці, і знову більшовики. Крім них порозводилось сотні дрібних отаманів або просто партизанських банд. Одні схилялися на бік націоналістів, інші підтримували більшовиків. І ніхто не нехтував можливістю розкулачити «класового ворога».

Красний терор, білий терор, чорний терор. І всі грабували, грабували, грабували…

У 1919 Україну поглинув просто цілковитий хаос.

Шість різних армій діяли на її території: українська, більшовицька, біла, Антанти[19], польська та повстанська[20]. Знелюдніли голодні міста, а їхні мешканці в пошуках їжі подавалися на село.

Села буквально відбивалися від непроханих гостей. На півдні України ще й лютувала епідемія тифу. Через нестачу харчів в російських містах на Україну відрядили загони з Москви і Петрограда, які силоміць відбирали зерно в усіх – так само, як це рік тому робили німці.

Селяни, що спостерігали за швидкоплинним калейдоскопом подій, подумки проклинали усіх міських мешканців зі всіма їхніми урядами, що занапастили їх споконвічну селянську автономію. Хто б не добувся до влади, перша дія будь-якого уряду щодо селянина була: «Дай!». І піди розбери, чи то влада, чи то бандити – наслідки однакові.

Аби позначити будинок, що вже було пограбовано, у дворі розпорювали пірину. Пух, що розлітався, здалеку говорив: брати більше нема чого. В черговий раз, коли в кінці вулиці почувся вереск курей і плач жінок, Агата запропонувала мамі:

– Розпоремо самі пірину – може, не чіпатимуть. Однаково брати нема чого – так хай хоч не порсаються. Гидко.

– Облиш, дитинко. Все одно не допоможе.

Не допомогло. Забрали цілу перину – на потреби вже невідомо кого.

Якось Агата зайшла до хати і побачила на столі чималий шматок сала. Після багаторазових нічних продрозкладок невідомо чиїми загонами в хаті давно не залишилося ані краплі жиру. Чомусь пошепки Агата спитала: