— А, ти Темар? — весело спитав штурман.

— Так.

— Ви що ж, умовились? — допитувався Бойчук, показуючи на Володьку.

— Про що? Я його не знаю, — відказав Темар, не розуміючи, в чім справа.

— Ні. ні! — заперечив Володя. — Я його вперше бачу.

— Ну, друзі, — звернувся до них штурман, — ви хоч нас повеселили, але й забрали часу. Їдьте додому. Коли підростете, тоді мандруватимете на полюс.

А потім сказав капітанові:

— Ми готові.

Бойчук, Офіура і Крига під грім оплесків зайшли до гондоли дирижабля.

Четверо хлопчаків із жалем спостерігали, як закривалися дверцята гондоли.

Але ті дверцята ще відкрились, раніш ніж робітники одпустили швартові канати, що тримали дирижабль. Дверцята одкрились, і показався штурман Бойчук, який допомагав якомусь хлопчиськові зійти на землю.

— Ще одного зайця знайшли! — крикнув штурман.

Це був якут Оротук, який приїхав до Москви сам і ще вчора звечора заліз у гондолу. Він заховався в приміщенні, де лежали ковдри та хутряні мішки. Але й цього було знайдено.

— Наша армія росте, — промовив Володька, коли Оротук опинився біля них, а потім крикнув штурманові:

— До скорого побачення на полюсі!

Штурман засміявся і закрив за собою двері.

Дирижабль сплив угору, як великий білий пухир. Він піднявся над найвищою вежею. Внизу залунало багатотисячне «ура». Та от угорі запрацювали мотори, і «Третя п"ятирічка», повернувши на північ, стала швидко віддалятися від Москви.

Внизу, серед натовпу, стояло п"ятеро хлопчаків і жваво щось обмірковували між собою. їхні очі блищали надією і впевненістю.