Лише через три тижні після загибелі родичі знайшли тіло Змія в морзі Дніпра серед невпізнаних. Двохсотих із Дебальцівського плацдарму вивезли волонтери. Документи розвідники традиційно не носять, а нагородного годинника зняли москалі. Якщо хтось і мав якісь надії, тепер вони зникли. Настав час подумки попрощатися з другом. Залишити його в минулому. Звикнути до слова «був».
Зібрали речі покійного в баул. Котелок із позивним — підписом (на пам’ять). Парадна, фактично нова форма (Змій беріг, щоби було в чому в місто вийти).
— Все! Я так більше не хочу. На лиха щось берегти, економити і відкладати на потім? Щоб тебе завтра грохнули? Кому все це буде потрібне? Нове шмаття, гроші на картці. Жити треба сьогоднішнім днем, бо завтра може не настати, — уголос висловив Орлик те, про що багато з нас уже думали. — Носитиму найкраще з того, що маю. Їстиму що захочу. Надумав — купив. До дідька!
Відтоді ми повністю адаптувалися до війни, стали її частиною. Або війна стала частиною нас. Далі все пішло рівно й спокійно. Можна жити. Попустило не тоді, коли переборювали страх чи звикали до втрат, а тоді, коли прийняли власну тимчасовість.
Війна — це робота.
Живемо сьогодні.
Тривога
У новому 2015 році наша 57-ма окрема двічі мотопіхотна тричі Кіровоградська бригада[18] потихеньку-помаленьку замість звичних калашів почала отримувати більш різноманітне озброєння. Кулемети, підствольні гранатомети, автомати з глушниками, автоматичні гранатомети і цілі купи пістолетів. Одне лихо — мало хто умів отим усім користуватися. Командування підшукало підходящий кар’єр, і до нього майже щодня по кілька підрозділів виїжджали постріляти зі штатної зброї.
На розвідку отримали снайперську ґвинтівку СВД. Підготовленого спеціаліста серед нас не було, охочих носити «весло» теж не густо (автомат зі складеним прикладом удвічі коротший за СВД). Я мав деяке уявлення про роботу снайпера-розвідника, і рушниця дісталася мені. За першими буквами (еС-Ве-Де) назвав її Свєта. Важча, звичайно, за автомат, але боєкомплект усього сто патронів, і загальна маса системи виходить меншою кілограмів на п’ять. Як снайперу, мені за штатом також належало отримати пістолет, але я відмовився. Пістолет Макарова — це не зброя, а частина фурнітури. Ментам, наприклад, видають кокарду, шеврони, зірочки, посвідчення і… пістолет Макарова. Влучність погана, дальність стрільби практично нульова, зате важить цілий кілограм і постійно турбуйся, щоб не загубити. Морока, одним словом.
Поїхали на стрільбище й ми.
Відстрілявши в тиші і спокої збоку від усіх кілька десятків патронів, я повернувся до гурту.
— Послухай, як Замполіт чеше, — сміються хлопці, — оце тільки починає кулемет чи АГС валити, або кілька автоматів разом, він відразу підходить ближче й телефонує друзям чи знайомим, щоб було чути стрілянину. Коник.
Прислухаюся.
— Чуєш, що тут робиться? Оце так нас криють, — розпинається Замполіт на фоні стрілянини.
— От робота в чоловіка.
— А знаєте, що буде, якщо уб’ють замполіта? Язик ще три дні ворушитиметься.
— Га-га-га.
— Замполіт — ідеальна посада. За все переживає, ні за що не відповідає.
На зворотній дорозі, коли до Корівників залишалося кілометра півтора, внутрішня рація озвалася знайомим голосом:
— Центральний — П’ятому! Тривога! Спостерігаю дві одиниці бронетехніки в районі яру. Над ними кружляє безпілотник.