Приємно, звичайно, що в Генштабі про нас турбуються і переживають. Але краще б вони взагалі забули про наше існування.
Повернулися в намет.
— Да-а-а, хлопці, з командирами нам пощастило. Ще гірше за штабників, ті хоч на передову бояться їхати. А зі штабу не видно, які накази на передку виконуються, а які ні.
— Або ми його самі рано чи пізно пристрелимо, або він нас усіх на той світ зажене.
— Головне — бути дружними. Тоді нас жоден командир не вгризе.
Бунт
На ранок ми дозріли і відчули, що з нас досить. Пора відкрито бунтувати.
— Що будемо робити?
— Пропоную назад у комендантський взвод переводитись.
— Не відпустять. У розвідувальній роті повинно бути сто осіб, а нас всього десятеро. Якщо в секторі дізнаються, що весь особовий склад рапорти написав, командир роти злетить із посади аж бігом.
— Як не вдасться, то хоч покажемо, що нас не так просто гнобити. Не все по його буде.
— Домовились!
Дружненько написали рапорти про переведення в комендантський взвод і передали командирам.
А їм перспектива залишитися без підлеглих чомусь не сподобалася, і вони негайно рушили на розборки — Démon, харош бухать! Ета дабром нє кончіца, — першим Команділа побачив біля намету мене.
— А я не п’ю.
— Я же вчєра слишал запах, кагда ти возлє мєня прахаділ. Завязивай, а то прідумаю для тєбя наказаніє.
— Ще раз повторюю: я не п’ю. Тобто взагалі.
— Я тєбя прєдупрєділ, ти мєня услишал. Там, внутрі, всє сабралісь? Пашлі!
Пірнаємо усередину.
— Ну што, мужикі, я ваши рапарта патпісать нє магу, патамушта баєвиє задачі випалнять будєт нєкаму. А єщьо скора наше падраздєлєніє разварачіваєца в палнаценую роту. Прігонят сотню маладих, неапстрєляних. Я вас прашу астаца, обучіть іх і пєрєдать баєвой опит. Іх же ганять нужна будет дєнна і нощна. Каму же ета дєлать, єслі нє вам?