Я знав сержанта Доукса достатньо добре, аби розуміти, що це була не забаганка, яка нахлинула на нього через погану дощову погоду. Якщо він вже почав стежити за мною, то буде стежити аж допоки не спіймає мене на чомусь непристойному. Або аж допоки він просто фізично не зможе за мною стежити. Природно, що я міг охоче придумати декілька інтригуючих шляхів, аби відбити йому інтерес. Але всі вони були дуже безповоротними. Проте будучи позбавленим совісті, я мав дуже чіткий звід правил, які в принципі гарно імітували її.
Я знав, що рано чи пізно сержант Доукс таки зробить щось, що перешкодить моєму хобі, і я мав гарно і ретельно обдумати, що саме робити коли це трапиться. І на жаль, найкраще, що прийшло в голову — це чекати. Згоден, Доукс сильний і смертельно небезпечний, але Темний Мандрівник був набагато більшим всього цього, і коли він сідав за моє кермо, ніщо не могло стояти на його шляху. Можливо, окрім хіба-що цього випадку...
Привіт, Гаррі. Чому ні? І кажучи це, я підсвідомо повернувся у часи, коли він якраз відповідав мені на це питання.
Це було на моє шістнадцятиріччя. На дні народження мені ніколи не влаштовували пишних вечірок, оскільки я тоді ще не освоїв свій шарм і товариськість. І якщо я не уникав своїх слинявих ровесників, то зазвичай вони уникали мене. Моє юнацтво минало таким чином, що нагадувало життя вівчура, який був вимушений знаходитися в отарі брудних і дурних овець. З тих часів я багато чому навчився. Наприклад, я не був таким вже й незвичайним шістнадцятирічним підлітком: в такому віці всі вони безнадійні, — просто тоді мене в цьому не посвячували.
Отож, мій шістнадцятий день народження святкувався доволі скромно. Доріс, моя прийомна мама, недавно померла від раку. Але моя прийомна сестра, Дебора, зробила для мене торт, а Гаррі подарував нову рибацьку вудочку. Я задув свічки, ми з"їли торт, після чого Гаррі відвів мене на заднє подвір"я нашого добропристойного будиночку в Коконат Гроув. Він сів на пікнічний стіл із червоного дерева, який встановив біля цегляної печі для барбекю, і жестом запропонував сісти й мені.
— Що ж, Дексе, — мовив він. — Шістнадцять. Ти майже чоловік.
Я не був упевнений у тому, що це мало означати: я? чоловік? себто, що я людина?, — і тому не знав яка відповідь від мене очікувалось. Проте я знав, що Гаррі краще не подавати розумних реплік, тож я просто кивнув.
— Ти взагалі цікавишся дівчатами? — запитав він мене, пронизуючи своїми рентгенівськими блакитними очима.
— Ем.. в якому сенсі? — запитав я.
— Цілуєшся. Ходиш на побачення. Ну знаєш. Секс.
Моя голова закрутилася при цій думці, ніби чиясь холодна темна нога вдарила мене по лобі прямо із середини моєї голови.
— Ні, ем.. ні. Я, е-е, — сказав я, заплітаючись. — Нічого такого.
Гаррі кивнув, ніби я сказав щось дохідливе.
— І хлопці теж. — сказав він, я похитав головою.
Гаррі подивився на стіл, потім на будинок.
— Коли мені виповнилось шістнадцять, батько відвів мене до повії, — він похитнув головою, а на його обличчі промелькнула маленька усмішка. — Десять років пройшло, поки я нарешті оговтався.