— Годі тобі. Я не зробив нічого особливого, — він у свою чергу обійняв її за плечі, бажаючи підбадьорити, та раптом у відділенні для рукавичок задзвонив мобільний.

Молоді люди обмінялися поглядами, і Мартін, відкривши бардачок, помацав всередині рукою. Там лежав телефон Симони, який вона загубила вранці на будівельному майданчику.

— Що він тут робить? — Симона витріщилась на свій телефон у той час, як неприємні думки знову полізли в голову.

— Гадки не маю, — Мартін тепер виглядав розгубленим і якимось ображеним, — я його туди не клав.

— А хто ж тоді?

— Може, дізнаєшся, якщо відповіси на дзвінок?

Симона неохоче піднесла слухавку до вуха.

— Алло...

Декілька секунд в телефоні панувала тиша. Нарешті почувся той самий шепіт, що і на будмайданчику зранку:

— Прийшов час дізнатися правду, Симоно. Адже ти цього хочеш, чи не так? — у слухавці пролунав сміх, який був схожий на шелест паперу. — Я ще зателефоную, а ти будь гарною дівчинкою та йди додому. Сама.

Симона відключила зв"язок і сховала мобільний у кишеню. Паніка накрила її крижаною хвилею, але вона не подала вигляду: перед нею постало нове завдання — спровадити Мартіна.

— Щось трапилося? — схвильовано подивився на неї чоловік. — Ти дуже бліда.

— Нічого не трапилося, звідки ти взяв?

— А хто це був?

— Я не зрозуміла. Поганий зв"язок, — відповіла Симона й одразу додала: — Слухай, я заночую сьогодні у себе, гаразд? Мені треба відпочити — я падаю від втоми.

— Як скажеш, — погодився Мартін, запускаючи двигун і рушаючи з місця.

Усю дорогу вони обидва мовчали, і тільки коли машина зупинилася біля будинку Симони, Мартін знову заговорив:

— Ти впевнена, що не хочеш поїхати до мене? Тим паче, після того, що сталося.

— Ти маєш на увазі подію з Діаною?

— Я маю на увазі цілу низку подій: і наїзд на Діану, і напад на тебе, і клятий телефон, який підкинули в автівку. Сподіваюся, ти не вважаєш, що я якось до цього причетний?