— Я дуже сподіваюся. Але чому ти вирішила, що я якось причетний?
— Тому що, коли я спробувала тобі зателефонувати, заграла мелодія, як на твоєму мобільному.
— Ясно. І ти подумала...
— Еге ж, що це ти. Адже я не знала про викрадений телефон. До речі, я теж загубила свій мобільний.
— Тоді зрозуміло, чому я не міг тобі додзвонитися. Ну нічого, завтра купимо нам по новому телефону. А сьогодні — відпочивати. Збирайся, поїдемо до мене. Я тебе тут не залишу.
Не встигла Симона відповісти, як в коридорі, що вів до ліфта, почулися кроки. Молоді люди обмінялися поглядами — вони, як і раніше, стояли на порозі навпроти відчинених навстіж дверей. Наступної миті перед ними з"явився поліціянт.
— Вибачте, тут мешкає Симона Кім? — звернувся він безпосередньо до дівчини.
— Так, це я.
— У мене до вас є декілька питань. Ви знайомі з Діаною Полок?
— Так, вона моя подруга. А що сталося?
— Дві години тому її збила машина.
Глава 6
Коли Симона з Мартіном під"їхали до лікарні, на вулиці звечоріло остаточно. А ще зіпсувалася погода: піднявся вітер, почав накрапувати дрібний дощ. Молоді люди ввійшли у лікарню через центральний вхід та попрямували до реєстратури, де вже стояло декілька людей. У холі було шумно та неймовірно задушливо — вочевидь, не працював кондиціонер. Крім того, довелося довго чекати своєї черги, яка просувалася дуже повільно, і Симона відчула, що починає втрачати терпіння.
— Скажіть, чи можу я відвідати Діану Полок? — нарешті звернулася вона до чергової за стійкою. — Її привезли до вас кілька годин тому.
— Ви родичка? — поцікавилася чергова.
— У неї немає родичів. Я — її довірена особа, — трохи роздратовано відповіла Симона; вона дуже хвилювалася за подругу, і всі ці формальності нервували її.
— Зрозуміло. Зачекайте, будь ласка, зараз до вас вийде лікар.
Симона відійшла від стійки та впала у найближче крісло. Безліч думок крутилося у неї в голові, не даючи їй жодної миті забути про подію з подругою.
«Не здивуюся, якщо цей мерзотник навмисно вибрав Діану, щоб зробити мені боляче».
— Як вважаєш, що йому треба? — повернула вона голову до Мартіна, який не відходив від неї ні на крок і зараз влаштувався у сусідньому кріслі. — Спочатку Ян, тепер Діана. Він колись дасть мені спокій?