— Може, почну будувати вітрильник, — сказав він, обертаючи в долоні порожню чарочку, — і ми попливемо в далеку подорож. Це було б для мого сина ліпше, ніж школа. Кільський канал, Ла-Манш, а потім Біскай, Ґібралтар, — перерахував він одним духом, — Середземне море, Егейське і насамкінець Ітака! Обігнемо Ітаку й тоді повернемося додому, а вам, пане Костерке, надішлемо поштівки з Гамбурґа та Марселя. Що ви на це?

Колишній колоніальний купець із Hubertusburgeralee дивився на нас мовчки. І раптом, наче від дотику невидимої долоні, смуги часу почали перехрещуватись у розрідженому повітрі дерев’яної буди, й темне нутро крамниці наповнилося пахощами кави, цинамону, імбиру, мускату, ароматом гвоздики й мозельського вина, а пан Костерке знову мав справжню ногу і стояв за лискучим дубовим прилавком, стояв і курив сигарету марки «Vineta» з «Danziger Tabak Monopol Aktiongesselschaft», тоді як мій батько по другий бік ляди курив сигаретку «Okassa Zarotto», яку придбав на складі Кумера в Зеленій Брамі, отож він курив сигаретку вроцлавської фабрики Гальпауса й запитував пана Костерке: «Ну, як там Ваші справи?». А тоді колоніальний купець відповідав, що не так, як раніше, бо відколи «коричневі сорочки» заполонили вулиці нашого вільного міста, відколи «коричневі сорочки» опанували Сенат і закордонну політику, а отже, відколи «коричневі сорочки» ведуть митну війну з Польщею, то справи йдуть не найліпше. Гульден стрімко падає і, мабуть, він, Костерке, закладе собі рахунок в якомусь польському банку в Ґдині, хоча, по правді, це не цілком законно, зате вигідно, бо польський злотий стоїть твердо й ані здригнеться, акурат, як швейцарський франк. Батько крутив у пальцях коробочку пісочного кольору «Okassa Zarotto» з парсуною вродливої жінки, яка дивилася на нього. Її оголені плечі, класичні профіль і надбрівні дуги, а також чорні кучерики, увінчані орхідеєю, були мов таємничий і спокусливий подих Леванту, і коли пан Костерке, понизивши голос, розповідав про сановників NSDAP[19], котрі, як-от президент Сенату Вільного міста Раушніґ, забрали гроші із ґданських банків і вклали до польських, по той бік кордону, коли обурений пан Костерке розповідав про соціал-демократів, яких побили на мітингу «коричневі сорочки», і про християн-демократів, яких запроторили до в’язниці, коли говорив, уже геть пошепки, що настають тяжкі часи для євреїв, поляків і всіх порядних людей, батько вбирав очима грецький профіль жінки, струнку шию й гладкі щоки, наче медальйон із її портретом був не картинкою на пісочній коробочці «Okassa Zarotto», а мініатюрою пензля Мегофера, саме тією, що висіла у львівській квартирі на вулиці Уєйського над письмовим столом прадідуся Тадеуша й зображала його дружину з угорського роду Шегіві, яка рано померла.

— Так-так, — озивався батько, — настають тяжкі часи, але чи були колись по-справжньому легкі?

Пахощі імбиру, мускату й гвоздики, аромат турецького тютюну непомітно розтавали, так само, як блакитно-жовта пачка сигарет «Vineta» і пісочна коробочка «Okassa Zarotto», а пан Костерке, знову на дерев’яній нозі, схилявся над батьком і нашіптував йому до вуха секретну інформацію:

— Найбільше їх на цвинтарях, отих зарослих і забутих усіма, це цвинтарні створіння, кажу вам! І навіть знаю чому. Там кущі та листя мають специфічний смак, бо тягнуть із землі трохи ліпші соки, слимаки це відчувають, прошу пана, і тому, доки скінчиться сезон, ви мусите зібрати їх саме там щонайбільше.

Краплі дощу стікали на дах буди, пан Костерке відставив пляшку спирту за ляду, а мій батько слухав оповідь про цвинтарі та слимаків нібито з недовірою, аж урешті ввічливо притакнув і сказав, що ми вже мусимо йти, бо стає пізно. Я бачив у його погляді подив, вперемішку з подратуванням.

— Що цей старий вигадує! — сказав він, коли ми поверталися додому. — Слимаки живуть там, де зелено, і це все!

Утім наступні дні увігнали нас у суцільне сум’яття. Повертаючись із Нижніх Млинів через Брентово, ми зачепили край старого цвинтаря, де посеред зарослих надгробків із німецькими написами, поміж потрісканих фігур янголів і спорохнявілих хрестів, оплетених споришем, натрапили на справжнє слимаче царство. Доводилося йти обережно, щоб не розтоптати мушельки, сховані у високій траві: досить було відхилити гілку дикого бузку чи козолисту, щоб виявити цілі їхні родини, цілі слимачі клани, склеєні між собою по три або чотири докупи, ніби вони боялися самотності або відправляли якусь любовну містерію.

Ми наповнили ними по вінця не лише наші кошики, а й запасний мішок із сірого полотна. Батько мовчав, а коли пан Костерке виплачував нам червоні банкноти з обличчям пролетаря, я сказав, що слимаки запевне є посланцями підземного світу.

— Що ти таке вигадуєш?! — трохи роздратовано мовив батько. — Де ти набрався таких думок?

Проте, коли наступного дня, проходячи неподалік Політехніки, ми ступили, — зрештою, нібито мимоволі, у зарослі алейки цвинтаря, на якому ховали колись німців, а тепер — лише пияків і клошарів, й одразу, серед плакучих верб, грабів, червонолистих буків і смерек, знайшли ще більше слимаків, ніж у Брентові, батько не витримав:

— Справді, у цьому є щось дивне. Проте чи має воно якийсь зв’язок зі смертю?

Я не зумів би відповісти на це запитання. Світ слимаків був мовчазний і недоступний, а їхні шляхи, позначені срібною ниткою, здавались особливо таємничими. Невже й справді те, що вони жили саме тут, на цвинтарі, якось було пов’язане, приміром, із Гуго Толером, який помер сімнадцятого жовтня 1938 року у Вжещі? Або з якимсь доктором Межем, музикантом і диригентом, який відійшов у вічність наприкінці війни, однак іще до того, як згоріло Головне Місто, а будинки, шпихліри й костели перетворилися на руїни? Ні, я не зумів би на це відповісти, отож запитав батька, що це, власне кажучи, означає: «відійти у вічність»? Чи це поєднання з Богом? І де те місце, яке ми називаємо вічністю? Над нами, там, угорі? Чи радше надолі? А може, ця вічність просто існує десь навкруг нас, тільки що ми не бачимо її, так само, як не бачимо повітря, яке нас оточує і яким ми дихаємо, навіть не замислюючись над цим?

Батько розкладав слимаків по кошиках.

— Я знаю лише, що існує Бог і всі ми боїмося смерті, — мовив він по хвилині роздумів. — А все решта, все решта — хіба що припущення.

— А ти теж боїшся смерті? — запитав я.

— Я теж, — відповів він.

— А як воно є, коли людина вмирає?

Батько відповів не одразу. Проте було помітно, що він хоче щось пояснити, тільки довго вагається, розмірковує, наче б’ється над рівнянням із кількома невідомими.

— Таємниця в русі, розумієш? У русі часток, тіл. Там, де його немає, немає й життя. Отож смерть — це припинення будь-яких змін, це цілковите заперечення руху в будь-якій його видозміні. Розумієш?