Чи міг би мати такий вигляд вхід до Аїду? Я знав, що світ тіней, схований від ока смертних, має потайні входи, оті пролази, відомі нечисленним сміливцям, але чи справді дорога до царства Персефони починалася саме тут? Якби я був Одисеєм або тракійським співцем, то чи міг би, відсунувши люк каналізаційного колодязя, вийти просто-таки на берег Стіксу? На таке запитання могла би відповісти хіба що бабця Марія, котра читала мені під час зимових відвідин міфологічні історії. Вона єдина погодилась би піти до великих калюж і, мабуть, запала б у захват від виру, що в ньому щезали створіння, яких принесла вода. Проте її не було зі мною, її навіть не було в нашому місті, вона мешкала далеко від нас, отож бродячи по баюрі самотою, я був полишений хіба на здогади, непевність і мовчазні ксьондзові погляди.
Якби Ісус провів три дні після свого поховання саме в Аїді, якби він одним-єдиним жестом приборкав Цербера, а потім зустрів би там... знедоленого Сізіфа — еге ж, тоді я міг би запитати ксьондза про потайний вхід до підземного світу. Втім фраза зі «Символу Віри», яку я пригадував, стоячи над каналізаційним колодязем, оця лаконічна та загадкова фраза, що її проказують під час кожної служби: «...і зійшов Він до пекла, і воскрес у третій день, згідно з Писанням», — нічого конкретнішого про це пекло не повідомляла і, найімовірніше, не свідчила про щось спільне з Аїдом і рікою забуття. Усупереч цьому я побачив таки Ісуса у плинній воді: в білих шатах, зі здійнятою долонею й оголеним боком, на яких було видно сліди від цвяха та римського списа, він плив у Хароновій лодії на другий бік, поміж туманів і вирування примар. Ця картина видалася мені неймовірно прекрасною та захопливою. Однак іще більший захват ви́кликала в мені сцена зі Сізіфом.
Ісус нечутно підходив до нього й допомагав котити брилу, а коли вражений Сізіф урешті гукнув: «Вдалося! Вдалося!» — Ісус виходив із хмари-туману і промовляв гучним голосом, так, щоб усі його чули: «Сізіфе! Відпускаю тобі гріхи твої!». Потім Ісус проходив далі, до Саду Гесперид, де помежи похилених гілок, золотих яблук і легкого вітерцю походжали поети, а посеред них мій дідусь Кароль, який, щоправда, не писав віршів, однак мав душу поета й запевне мандрував з іншими тінями поміж високих трав, спокійний і щасливий.
Вода невпинно пливла собі далі, віддзеркалюючи важкі від дощу хмарини, а я бродив у зелених калюжах, кружляючи навколо каналізаційного колодязя, бродив так довгі години поспіль, дивився, як відображаються на поверхні води не лише дерева та небо, а й мої думки, ті, у котрих я не міг би звіритися ксьондзові та котрі зберігав для бабці Марії як щонайбільшу свою таємницю. Ксьондзів голос звучав суворо, коли він на уроках Закону Божого розповідав про лжепророків, вигаданих богів і міфічні царства, натомість її голос був м’який і теплий, коли вона повідала історії про Одисея чи про подорож аргонавтів, і при цьому розгортала їх так, начеб вони сталися нещодавно і нібито їхні шпаркі кораблі не раз перепливали нашу затоку, розтинаючи веслами воду й надимаючи пурпурові вітрила. Отже, ріка забуття могла мати початок саме тут, неподалік костелу Змартвихвстанців, а тому, схилившись над баюрою, імлистою від випарів, я пускав свої кораблі чимраз ближче до небезпечного місця, аж поки булькотливий вир поглинав урешті «Наутілуса» й «Бурю», всмоктував «Санта Марію» та «Маґеллана», ковтав «Капітана Ґранта», й один лише «Тринідад», мій флагманський корабель, який мав доплисти колись до Антильських островів у пошуках іспанського золота й запаху мандаринок, один лише «Тринідад», що його назва звучала екзотично, немов напис на закордонній поштовій марці, один лише «Тринідад» вийшов із тих випробувань переможцем.
Я повертався додому в натхненному стані. Запах вологої землі, подихи багна й намулу здіймалися над водами й кружляли ніби незримі птахи дедалі вище, обіймаючи врешті запиналом невидимих крил порт, затоку, корабельні та вежі костелів, а я зупинявся біля деяких будинків, там, де з-під нашарувань тиньку проступали написи
— Мій Боже, ну що ти робив? — казала мама. — Де ти валандаєш цілими годинами? — але це були риторичні запитання.
Я сушив ноги біля кухонної грубки, переглядав підшивки журналу «Море» з моделями вітрильників, батько повертався з вокзалу, змучений і маломовний, ми їли картопляну юшку, на друге їли картоплю з цвітною капустою, часом ще й десерт, а потім батько йшов до кімнати, вмикав «Бетговена» або «Піонера» й засинав під звуки музики або вечірніх новин. Я знав, що коли він прокинеться, мама знову розпитуватиме про той нікчемний колінвал і про батьків підпис, а точніше, про відсутність підпису на проекті, й тоді він почне злитися, міряти кімнату великими кроками, вимахуючи рукою, немов проповідник, підвищуватиме голос і стишувати його аж до шепоту, бо ж він уже все був пояснив: поспіх начальства, термін спуску на воду, увесь цей рейвах навколо будови «Маршала Жукова» не варті й виїденого яйця, позаяк корабель неможливо збудувати раніше, ніж це можливо, те саме з проектами, які кишать помилками, про що, однак, ніхто не бажав чути, зате багато говорили про дружбу й підозрілих елементів, котрі, вочевидь, не хотіли цієї дружби й гальмували стрімкий марш у пречудове ХХІ сторіччя.
— Без мене, — казав батько насамкінець промови і часто, заради того, щоби поліпшити собі настрій, витягав коробку з фотознімками, а тоді наставав особливий момент, бо за столом з’являвся дідусь Кароль у мундирі поручника Цісарсько-королівської артилерії, поряд із ним стояв барон фон Молль у крагах і з шаблею, яку щойно застромив у землю, обидва тримали кухлі з пінистим пивом, позаду їхніх спин видніла люфа велетенської гармати, а вони всміхались, як двоє відпочивальників на курорті, котрим саме заграли марш Радецького, аж до наступного знімка, де дідусь Кароль стояв уже сам-один на тлі спалених будинків, із нашивками надпоручника й дивився на нас уже не так весело, як дотепер, мабуть, тому, що від барона фон Молля зосталася лише безформна груда м’ясива, хоча, може, й тому, що він уже не тримав у руці кухоль із пивом, а за його спиною палало місто.
— Це Ґорліце, — казав батько, — 1915-й, рік австрійського наступу у Східних Карпатах. А це твій дідусь із президентом Мостицьким, — подавав він мені наступне фото, — уже у вільній Польщі, коли закладали фабрику біля Тарнова.
Я дивився на дідуся Кароля, який стояв у фраку й циліндрі обіч президента, і хоч не тримав у руці кухля з пивом, його очі були усміхнені, так само, як і на знімку з бабцею Марією, коли вони виходили зі львівської катедри: він у фраку, проте без циліндра, а вона в білій сукні та білому капелюшку, з букетом конвалій у правій руці. Її обличчя, позбавлене зморщок, освітлене сонцем львівського пополудня, не було тим обличчям, яке я знав із зимових вечорів у нашій квартирі, коли вона читала мені з книжки Парандовського про мандрівки Одисея або про прекрасну Єлену. Втім запах конвалій супроводжував її завше, невідступно, начеб вона носила той букет усеньке життя, сховавши його у своїй сумочці.
Батько замислювався над фотознімками. Їхня брунатна тінь діяла на нього меланхолійно. Він ніколи не оглядав усіх до решти, зітхав і ховав їх назад у коробку.
— Іншого разу, — тихо казав він і виходив до кухні, де курив сигарети й цілий вечір цмулив чай.
Мама стелила ліжка, дощ бубонів у шиби, а я думав про обличчя зі знімків, особливо про незнайомі, які не було підписано каліграфічним почерком на звороті пожовклого картону. Чоловік у білому фартуху, який подавав пиво дідусеві Каролю й баронові фон Моллю, всміхався до мене по-змовницькому, начебто чув їхню розмову, нібито знав, про що вони балакали під корчмою у Верхній Моравії. Жінка в чорному капелюшку й вуалетці, що стояла позаду президента Мостицького, дивилася на мене запитально, мовби я мав відгадати її подальшу чи попередню долю. Чоловік на сходах львівської катедри був нечіткий і віддалений, мабуть, опинився там випадково й спостерігав за шлюбом бабці Марії та дідуся Кароля, як оглядають у костелі випадкові шлюби, хоча він міг би бути й припізнілим гостем, одним із тих, що запізнюються завжди і скрізь, навіть на власний похорон.
Засинаючи, я бачив ті незнайомі обличчя, які поволі щезали в темряві, мов кораблі у прірві каналізаційного колодязя. Я кружляв навколо цього місця навіть уві сні. Бродив у темно-зеленій воді, прикладав вухо до невидимого каскаду, вслуховуючись у безперервні шум, булькотіння та плюскіт, і щоразу мене стримував від цього ксьондзів погляд, чуйний та уважливий, начебто там, потойбіч, ховалася сила, якої не слід було зачіпати.
Ані батько, ані тим паче я, схилившись над отворами в чавунному люку, якого я не мав відваги підняти, й гадки не мали про те, що до нас наближається сезон равликів, що він суне до нас велетенськими кроками.
Якогось дня я побачив батька на розі нашої вулиці. Він ішов повільно, з похнюпленою головою, торбина звисала з його плеча мовби порожній лантух, і коли я підбіг, щоб запитати, про що він бесідував сьогодні з робітниками на товарній платформі й чому повертається нині з вокзалу так рано, він сказав:
— Я вже не підмітатиму перони, — але це не було гнівне чи героїчне зізнання, ні, батько говорив радше безбарвним або сумним голосом. І коли ми проминали каштани, які дарували в жарінь приємну прохолоду й перепочинок, а того дня шуміли дощовими краплинами в листі, отож, коли ми минали ті дерева, батько розповідав про двох чоловіків, які з’явились уранці на вокзалі та просвітили начальника станції щодо того, ким є батько насправді, а потім категорично заявили, що як інженер він не може там працювати, позаяк це відверта провокація, «провокація, спрямована проти наших досягнень і прогресу, провокація з чіткою тенденцією». Тоді начальник покликав батька до себе й весело реготав: «Оце ви мене піддурили! — підстрибував він на стільці. — Але ви й жартівник! — гиготів він. — Ну, мені дуже прикро, проте Ви не можете тут працювати, самі ж розумієте, інженере...». І батько пояснив мені — ми вже заходили у браму будинку, — що він написав в особовій анкеті Польської державної залізниці «некваліфікований робітник», що було неправдою, проте неправдою виправданою, адже роботу інженера він не знайшов би ніде.
— Якщо так, — взяла діловий тон мама, — то ми емігруємо до Америки! Там теж будують кораблі, й не конче такі, як отой «Маршал Жуков»!
І поки мамин голос обертався навколо паспортів, віз і грошей, поки вона розмірковувала, як роздобути те, чого було аж ніяк не роздобути без відповідних впливів і протекцій, не кажучи вже про квитки на трансатлантичний корабель, який мав завезти нас прямо до Нью-Йорка, під статую Свободи, батько здавався ще покинутішим і самотнішим, аніж на вокзалі.
Я, як і він, не мав охоти плисти до Америки, не бажав міняти свою вулицю, обсаджену каштанами, на статую Свободи чи хмародери, не хотів жувати гумку, грати в бейсбол і переглядати фільми з Міккі Маусом, за якими аж ніяк не пропадав. Тому ще тісніше горнувся до батька, шукав із ним контакту, отож ми проводили довгі години разом над плахтинами паперу, на яких він накреслював для мене твердою рукою корпус крейсера «Спалато», силует панцерника «Кайзер Макс» або фрегата «Радецький» — найчастіше саме ці кораблі, бо на них служив батько бабці Марії Тадеуш, механік Цісарсько-королівського військового флоту Австро-Угорщини на Адріатиці.