Я ризикнула б назвати стиль романів Павла Гюлле інтелектуальний фанфікшн — коли автор добровільно погоджується грати за чужими партитурами, однак щоразу примудряється зберегти власні й неповторні ритм та інтонацію.

Бо там, де в Грабала стихійність, у Гюлле чіткі структура й композиція: вже від епіграфу з поета-авангардиста Юзефа Чеховича, теж галичанина, що його вплив визнавали такі майстри, як Мілош і Бачинський. Чехович нам цікавий ще й як активний і проникливий перекладач української літератури — від Шевченка до Маланюка. 1920-го року сімнадцятирічним школярем він зголосився добровольцем на війну з більшовиками і, як обидва дідусі Павла Гюлле, виганяв Будьонного з Польщі. Тоді лише Польська республіка майже на 20 років виборола незалежність, тим часом Дієвій армії УНР не судилося встояти перед новітньою ордою. Одначе це двадцятиліття завжди буде уроком державотворення для країн, що здобули суверенітет недавно — як-от наша. Що ж до Чеховича, то він загинув на початку наступної війни, у вересні 1939-го під час бомбардування Любліна — доля, зрештою, цілком типова для його доби.

Отак за кожним фактом, датою і постаттю у «Мерседесі» таїться ненаписана історія. Згадаймо ще, до прикладу, хоча би Кубок Гордона Беннета — перегони повітряних куль, що за масштабністю дорівнювали теперішній «Формулі–1» і, безперечно, там були свої шумахери. Змагання відбулося б у Львові 3 вересня 1939 року — якби, знову ж таки, не війна та несподівана совєтська окупація.

А ще це роман-данина — своїй родині та родині літературній. І «своїм» територіям. Бо не тлом, а саме ключовими персонажами є в романі два «вічних міста» — Ґданськ і Львів.

«Фаховий» ґданчанин Павел Гюлле, а водночас нащадок численних поколінь львів’ян, завдяки багатоголоссю в генах міг би стати не менш яскравим символом львівської мультикультурності, ніж, приміром, Збіґнєв Герберт. Австрійська родина Hüelle полонізувалася, вочевидь, давно — якщо прадідусь автора воював на боці Наполеона. А ще ж угорський рід Шегіві, єврейські, іспанські й українські вкраплення.

Не дивно, що в «Мерседесі» так невимушено поєднано два простори: Львів–Lemberg–Lwów і Gdańsk–Gduńsk–Danzig. А також їхні доволі розлогі околиці: Галіцию-Малопольщу, Тримісто і Помор’я. Це якщо не згадувати часопросторові петлі у Злату Прагу і в Америку 90-х.

Ґданськ, перлина Ганзейського союзу, найбільше та найбагатше місто світу в XVII столітті, майже вщент зруйноване радянцями 1945-го, де чувся «телескопом у театрі» Шопенгауер і можна перепочити на одній лавчині з ґрассівським Оскаром, де почалася Друга світова (принаймні офіційно) й зародився наймасовіший в історії протестний рух «Солідарність», у прес-службі якого встиг попрацювати журналіст-початківець Гюлле. І довоєнний, а радше міжвоєнний Львів — місто інженерів-винахідників, автомобілістів і спортсменів, філософів і кібернетиків.

Їх роз’єднала Друга світова — наче розколина поміж світами, однаково моторошними. А потім знову, вже через кордон наблизив статус «нових територій»: Львів увійшов до складу СРСР, а Ґданськ до його польського сателіта й відповідника.

Саме тому з-поміж найсвітліших сторінок роману Павла Гюлле проростають у сьогодення «кляті» запитання, спільні для всіх посткомуністичних просторів:

«...Хто були гірші — “німці” чи совєти?..»

І як тут оминути долі двох мільйонів українців, що їх так зручно було забути після «возз’єднання» у Закерзонні — згодом частина з них унаслідок сумнозвісної операції «Вісла» опиниться в колгоспах на Помор’ї та здобудеться на згадку в оповіданні Павла Гюлле «Стіл».

Так-так, до «Мерседеса» буде ще й «Багажник» — як ми дещо легковажно назвали корпус вибраних оповідань, де автор промовляє власним голосом, а не з-під маски.

Із романом їх єднають розсипані то сям, то там «окрушини пам’яті», що мусить стати колективною, усі ці «відбринілі голоси»: євреїв, які впокоїлись у масових ямах смерті, кашубів, що їхня втрачена слов’янська мова заціліла хіба в меню поморських ресторанчиків, прусів, закарбованих у характерних прізвищах ґданчан, і менонітів — в Україні їх принаймні не нищили фізично за відмову торкатися до зброї, й вони ще досі ждуть своїх оповідачів.

А ще ви можете дізнатися з похмурих міських легенд про справжню сутність танків-монументів на «визволених» територіях, які ретельно прасували рештки тих локальних атлантид, а якби цього було замало, є свідченнями масових зґвалтувань, про що ми вже могли докладно прочитати в Ґрассовій «Цибулині пам’яті».

А ці пронизливі пасажі про анексовану пам’ять, хіба не відлунять вони в громадянах держави, розташованої в географічному осерді Європи, які у ХХІ столітті втратили домівки й набули статус переселенців? «...Дідусь зрозумів це інтуїтивно, коли усвідомив, що всі його спогади про готель “Жорж” і Марійський пляц, усі ті хвилини, у які він зустрічався тут із нареченою, приятелями чи колегами з Політехніки, будуть тепер чимсь цілком інакшим, назавжди заповненим співом і тостами совєтських офіцерів, димом їхніх папірос, гострим запахом “адєкалону” й поту, звуками “ґармошкі”, скреготом скла під їхніми чобітьми...»

...Попри все ця книжка аж ніяк не мартиролог і не реєстр катастроф — вона напрочуд тепла й світла, ви навіть знайдете лайфхаки, як правильно дегустувати пиво й курити марихуану. І найважливіший — як правильно розповідати гарні історії — бо саме в цьому полягає небуденний курс водіння від Павла Гюлле.

Зрештою, ця проза така афористична, що її запевне легше «розгвинтити» на цитати, ніж двигун «стосімдесятки» дідуся Кароля. І замість передмови на цих сторінках могли би бути лише вибрані цитати.

Я закохалась у «Мерседес Бенц» на початку 2000-х, плануючи тоді чи не основним своїм заняттям львовознавство, і найціннішою здавалася власне львівська вісь. А переклала його на Віллі Деціуса 2006-го, коли вже не була львів’янкою і ще й сама не уявляла, як розшириться засяг моїх інтимних територій. Потому час закручував такі химерні петлі — і в приватному житті, і в часопросторах обох наших країн (чи ми насправді сподіваємося на повноцінний діалог, не осягнувши катастрофу президентського літака в околицях Смоленська?), і в глобальних вимірах, що сприйняття також глобалізувалось. Аж поки — болісно й неждано — ця книжка розгорнулась по-новому втретє: після окупації Криму і збройних спроб анексувати Схід і Південь України...

«Любий пане Павле, хіба ж це не прикметно, що українське видання збіглося з річницею початку Другої світової й анексії Львова і знайшло читача на шостому році гібридної війни в моїй країні, формат якої передбачив інший видатний львів’янин Станіслав Лем? Саме впору — як воно буває з усім, що позачасове. Прикметність ця здебільшого гнітюча, тож пригадаймо, що 2019-го ми відзначаємо 95 рік від народження Богуміла Грабала, — і, як на мене, це найкращий пошанівок».

Любий читачу! Мушу залишити вас наодинці з автором — і здолати вам сю путь.