— «Спалато», — казав батько, — п’ятдесят п’ять метрів завдовжки, вісім метрів завширшки, водотоннажність три і сім десятих, до того ж торпедні установки й гармати Крупа, ти тільки поглянь, які! — й витягав із коробки фото прадідуся Тадеуша, який стояв у мундирі кадет-інженера на палубі «Спалато», імовірно, десь у Трієсті або Пулі, та обіймав однією рукою пана Фердинанда Карольку, також кадета, а другою — механіка Юліуса фон Петровича, що звучало доволі специфічно, бо «фон» не пасувало до «Петровича» — прізвища, безсумнівно, хорватського.

— Тим кораблем, — впадав у замріяність батько, — вони попливли якось до Індії з контр-адміралом Манфоні, здається, 1889 чи 1890 року. Треба буде це перевірити, — додавав він і витягав із коробки наступний знімок: прадідусь Тадеуш був уже не в мундирі Цісарсько-королівського військового флоту, а у святковому сурдуті, й дивився на нас уважним глибоким поглядом. На нижньому краї виднів тиснений напис, затягнутий срібною фарбою: «Atelier Artistique Photographique — Stella». Я був у захваті від вигляду тих літер, так само, як і від двоголового орла монархії, теж тисненого й срібного. «Львів, 3 травня 1911 року», — читав я поволі, а тоді батько показував поштівку зі зображенням Політехніки, де колишній кадет викладав механіку й фізику, де став професором, а з часом таємним радником двору. І перед моїми очима поставала картина: він крокує в тому своєму сюртуку Гетьманськими Валами, обминає пам’ятник Собеському, а на його сиве, коротко стрижене волосся й вилоги сурдута плавно спадає акацієвий цвіт. Я бачив його дедалі виразніше, у тому дивному, не знайомому мені місті, яке мало назву Lwów, Lemberg, або Львів, місті, що мало Політехніку, театр, залізничний вокзал, однак не мало ні порту, ані корабельні, і я зрозумів раптом, чому батько зараз же після Другої світової приїхав до Ґданська, чому вступив до Політехніки й вивчав корабельне машинобудування.

Мама слала листи до Варшави, до контор, установ і консульств, але відповіді чомусь не надходили. Тим часом батько щоранку переглядав газети, читав некрологи, прогнози погоди й дрібні оголошення, і саме там, у відділі коротких повідомлень, поміж пропозиціями придбати вживану пральку, зимове пальто з каракулем і бегонієву розсаду, натрапив на слід равликів, які чекали на нас від початку того літа.

— Високі закупівельні ціни, — сказав він якось, таємниче всміхаючись, потому повільно надягнув піджака й вийшов із дому. А коли повернувся за дві години, його усміх осяяв квартиру, немов неждано перестало дощити, а вітер розігнав усі хмари над нашим містом і затокою. — Завтра беремося до роботи, — повідомив він. — І якщо ти мені допоможеш, заробимо трохи грошей.

— Це огидно, — коротко обрі́зала мама. Їй ішлося не про гроші, а про слимаків, схованих у листі й траві, яких ми мусили збирати. — Як можна брати щось таке до рота!

— Мабуть, не можна, — притакнув батько, — якщо ти не француз. — І пояснював із запалом, що виноградні слимаки, за яких ми отримаємо гроші, поїдуть просто-таки до Парижа, а там, відповідно приготовані, потраплять на стіл як лагоминка, як вишуканий делікатес, бо французи народ комизливий і абичого до рота не беруть, як, — припустімо, — ми, а особливо росіяни.

Так він сказав, і наступного дня ми пішли до лісу в калошах, дощовиках і з кошиками в руках, минаючи костел Воскресіння. А коли ксьондз помахав нам рукою й гукнув: «Рясних вам грибів!», — батько відказав йому: «Дай, Боже, здоров’я», — і за мить похилився над мітелкою папороті, щоб видобути з мокрої трави першого слимака. Він обережно обертав його в пальцях, розглядав форму черепашки та ріжки, а потім поклав слимака до кошика, вистеленого листям, і рушив собі далі, ніби ніколи в житті не мав іншого заняття. Ідучи слідом за ним, я відчував, що вступаю в новий світ. Без жалю покидав струмки та калюжі, а також місце, де під водою ховався таємний вхід до підземелля, без жалю покидав кораблі й Цісарсько-королівський військовий флот Австро-Угорщини на Адріатиці, бо відколи батько поклав до кошика першого слимака, якого знайшов під кущем папороті, одразу за костелом Воскресіння, я не сумнівався, що це наше заняття не є пересічним зароблянням грошей.

Відтоді батько щовечора розкладав на столі величезну мапу з написом Freistadt Danzig і, позначаючи на ній пальцем кружечки, казав: «Тут ми ще не були», — я ж невправно читав по складах: «Stolzenberg, Luftkurort Oliva, Nawitcweg, Glettkau, Langfuhr», — і з подивом відкривав для себе, що ті чудні назви означають усього лишень Погулянку, Оливу, Верхні Млини у Брентові, Єлітково або Вжещі, а потім з іще більшим подивом виявляв, що деякі з тих назв були сильніші від війни, переселень і пожеж, лише трохи і мовбито поверхнево змінивши своє звучання, як-от Оhra — на Орунь, Brosen — на Бжежно, Schidlitz — на Седльце. Однак найбільший подив у тій слимачій географії викликали в мене місцини, що їхні назви взагалі не змінились, які трималися своїх імен, мов старі люди торованих стежок. І коли ми йшли з батьком через пагорб Емаус, потятий ярами, звідкіля було видно затоку й кораблі, що чекали на рейді, або коли ми виловлювали равликів у хащах абатського парку в Оливі, я думав про ту історію, у якій замість затоки виступало свічадо Тиверіадського озера, а замість абатського парку — сад, повний олив.

— Як ти гадаєш, Він міг тут проходити? — запитав я у батька, а тоді він, глибоко замислений, відірвав погляд від листя, трави й слимаків, і мовив спокійним голосом, що все може бути. Наші почування вводять нас в оману й нерідко глузують зі здорового глузду, отож не варто занадто їм довіряти: з однаковим успіхом можна бачити те, чого не існує, і не бачити того, що якраз існує.

— А тому, — виснував він, підвівши пальця вгору, — існують речі, які нам навіть не снились і які перевершують нашу уяву, і які, безумовно, існують навколо нас, хіба що без нашого відома.

Мене не задовольняла ця відповідь. Я хотів, щоби батько відповів «так» або «ні», це було би набагато простіше. Я не розумів, чому наші очі можуть вводити нас в оману, так само, як слух і дотик, отож, коли ми сходили з пагорба Емаус піщаною дорогою уздовж високих лип, я запитав, сповнений сумнівів, чи насправді існує те, що ми бачимо й чуємо і до чого торкаємося нашими руками: червоні покрівлі будинків, старі дерева, пошум дощу та фіолетова мантія затоки, яка широко простелилась у нас під ногами позаду лінії підйомників і корабельних кранів.

Батько схилився над стежкою, підняв двома пальцями слимака і сказав, приглядаючись до черепашки:

— Цього не можна довести, це — не математичне рівняння. Та розумієш, — слимак помандрував до кошика, і я відчув на плечі батькову долоню, — існує хтось, хто дбає про те, щоб ми не заблукали. Той, що вказує шлях.

— Бог? — запитав я.

— Так, — тихо відповів він, і в цьому його ствердженні було стільки впевненості, це коротке «так» прозвучало просто, зрозуміло й очевидно, тому я одразу перестав розпитувати, немов над пагорбом Емаус і всім нашим містом ураз розпростерся невидимий погляд, який не дозволяв нам блукати, і вчинив так, що все навколо нас було навдивовижу справжнє: равлики, листя, калюжі та краплина води, що стікала дощовиком мого батька.

Увечері ми заходили до зеленої буди, де пан Костерке, шкутильгаючи на дерев’яній нозі, важив слимаків, записував щось хімічним олівцем на аркушах, поплямлених жиром, велів батькові розписатися й виплачував нам гроші. П’ятизлотівки з рибалкою, що витягає невід, монети з парсуною Тадеуша Костюшки, а деколи навіть червона банкнота з лицем пролетаря мандрували до батькової кишені, я тим часом приглядався до пана Костерке, який мав такого ж кирпатого носа, як у Тадеуша Костюшка, розмовляв із твердим німецьким акцентом і пахнув махоркою та спиртом. По оборудці, коли слимаки вже були в спеціальній скрині, вимощеній травою та листям, батько присідав на кульгаву лавчину, частував пана Костерке сигаретою, і тоді вони починали розмовляти про погоду й закупівлю слимаків, опісля розганялися, перестрибували державні кордони та митниці, закладали філії найбільшої в Центральній Європі фірми із закупівлі виноградних слимаків, перераховували величезні суми, здобували дедалі нові ринки, а насамкінець засновували фабрику слимачих консервів із поетичною назвою «Лаура», бо так звали дружину пана Костерке, з якою вони тримали до війни колоніальну крамницю на розі Hubertusburgeralee.

— А де була ця вулиця? — запитував батько. — Здається, я не бачив її на моєму плані, — й тоді пан Костерке говорив про перехрестя на виїзді з міста і про крамницю, в якій він торгував колоніальними товарами з усього світу. Розповідав про дружину й доньок і про те, що залишився тепер сам на сам зі своєю дерев’яною ногою: ту, справжню, втратив у сорок шостому році, коли наступив на німецьку міну і, зрозуміло, не виїхав через це до Німеччини, бо не встиг на останній поїзд, а потім уже не хотів їхати, щоб випадково не втратити другу, здорову ногу, і все це було дуже складно, позаяк говорили, що він, Костерке, німець, а він був ґданчанином, усього лишень ґданчанином, і розмовляв польською майже так само добре, як і німецькою.

— Hubertusburgeralee, — замислювався батько, — це гарна назва, еге ж, я шукатиму цю вулицю, — а тоді пан Костерке приносив, шкутильгаючи, з глибини буди пляшку спирту та дві чарочки, й вони випивали за здоров’я одне одного, мов двійко давніх приятелів, а я дивився на їхні обличчя, спотворені різкою гримасою, дививсь, як вони закусюють квашеним огірком, видобутим зі слоїка, в якому плавали кріп, вишневе листя та часниковий зубок, і вже знав, що ми ніколи не виїдемо до Америки по свободу та гроші, бо завдяки слимакам мали що їсти, а перетинаючи пагорб Емаус, увихаючись у долині Стрижі чи прочісуючи пагорби оливського лісу, ми з батьком були по-справжньому вільними людьми.

— Сезон слимаків скоро закінчиться, — сказав якось пан Костерке, — і я повернуся до пляшок і макулатури, а ви, інженере?

Батько знизав плечима.