Мерседес Бенц. Із листів до Грабала

Milý pane Bohušku, a tak zase život udӗlal mimořádnou smyčku, Любий пане Богуміле, і знову життя закрутило неймовірну петлю, бо коли я пригадую отой мій перший травневий вечір, якого я, нажаханий, тремтячи усім тілом, уперше сів за кермо маленького «фіата» панни Цівле, єдиної інструкторки у фірмі «Коррадо»: «гарантуємо водійські права за найнижчими цінами в місті», — єдиної жінки посеред кола тих самовпевнених самців, колишніх гонщиків і асів керма; отже, коли я застібав пасок безпеки й наставляв, згідно з її вказівками, дзеркало заднього виду, щоб за мить рушити маленькою вузькою вуличкою на першій швидкості та щоб зараз же, за якихось сорок метрів стати на перехресті, де лише тонка ниточка повітря, мовби невидимий повітряний коридор, вела поміж трамваями й невпинним гуркотом вантажівок кудись на зворотній бік середміського пекла, отже, коли я вирушав у ту мою першу автомобільну подорож, як завжди, відчуваючи, що все це не має щонайменшого сенсу, бо приходить запізно та заднім числом, отже, коли в самому осерді того перехрестя, між «тринадцяткою», що стрімко гальмувала та заливалася дзвоном, і великим фургоном, який лише дивом примудрився за волосину оминути маленький «фіат» панни Цівле, і при цьому жахливо дуднів низьким, страхітливо гучним сигналом, подібним до корабельної сирени; словом, щойно я втелющився в саме осердя того перехрестя, як одразу подумав про Вас і про ті Ваші чудові, легкі, сповнені чарівливості уроки водіння мотоцикла, коли Ви з інструктором за спиною і залізничним полотном і вологим камінням бруківки поперед себе різко газували на тій своїй «Яві-250», коли літали тими празькими вулицями й перехрестями — спочатку вгору, до Ґрадчан, а потім униз, до Влтави, і постійно, ніби Вас надихав якийсь моторизований даймоніон, Ви без упину розповідали інструкторові про ті чудесні машини давніх часів, що на них спіткало Вашого вітчима безліч прекрасних перевертань, зіткнень та аварій; отож, коли водій фургона рвучко зупинив оту свою потвору вагою в кількадесят тон і, покинувши машину серед дороги, вискочив із кабіни, і поки він біг до малесенького «фіата» панни Цівле, то погрожував нам кулаком, а якщо конкретніше, розлютившись аж до самоскалічення, гатив себе тим кулаком по голові, і коли я бачив його багрове від гніву та болю обличчя, приклеєне до скла в маленькому «фіаті» панни Цівле, і тут-таки поряд із ним іще одне, також приклеєне до скла, обличчя водія «тринадцятки», що він, так само, як шофер фургона, покинув свій транспортний засіб і пасажирів, котрих спресувало під час рвучкого гальмування, коли ж я побачив за вікнами «фіата», які панна Цівле вже завбачливо встигла підняти, оті два обличчя, з-поза яких одразу ж вигулькували наступні, бо водії інших автівок, заблокованих зупинкою трамвая й фургона, теж покинули свої машини й бігли до нас, щоби вимістити на тому маленькому «фіаті» усю свою злість за перевантажені дороги, невідремонтовані мости, підвищення цін на бензин і за все інше, що зачепило їх за такий короткий час після падіння комунізму, коли ж ті обличчя родом із полотен Босха ледве не втрамбували нас із пані інструкторкою в сидіння її маленького «фіата», який ніяк не бажав заводитись, я сказав до панни Цівле цілковито спокійним голосом: — А знаєте, коли моя бабця Марія у двадцять п’ятому році навчалася водити «сітроен», з нею трапилася подібна історія, тільки що той «сітроен» заглух на залізничному переїзді, і праворуч, тобто з боку, де сидів пан інструктор Чажастий, уже над’їжджав із-за повороту швидкісний «Вільно–Барановичі–Львів», і пан Чажастий дуже швидко оцінив ситуацію і сказав: «Панно Маріє, або негайно вистрибуємо, або гинемо», — оце вони й вистрибнули, — провадив я далі, — а той швидкий, хоч і загальмував, сиплячи снопами іскор із-під коліс, але так чи так протаранив це прекрасне авто, й оце вони стояли біля польового переїзду: моя бабця Марія і пан інструктор Чажастий, дивлячись на великі, дедалі більші очі машиніста, який серед усієї тієї купи бляхи, нікелю, хрому, плюша, дерматину й потовченого скла усе не міг визирити розчавлену голову, відтяті ноги, водієвого кашкета чи бодай єдину пляму крові, й лише коли глянув трохи далі, то побачив, як моя бабця Марія і пан інструктор Чажастий приязно махають до нього, і то була дуже гарна сцена, — наближався я до фіналу, — бо позаду них при тій польовій дорозі стояла капличка Матері Божої Неустанної Помочі, навколо якої кружок сільських жінок і дітей саме відправляв травневу службу во славу Богородиці, отож-бо перший план із розтрощеним «сітроеном» і захеканим локомотивом плавно переходив у другий, себто у машиніста, що вхопився був за голову, а третій план позаду нього заповнювали зраділі бабця Марія і пан інструктор Чажастий, і все це — на тлі далеких хвилястих пагорбів із капличкою Матері Божої Неустанної Помочі біля підніжжя Східних Карпат. — Боже, як гарно, — панна Цівле саме обережно пересувалася над моїми колінами, а я делікатно виконував під її сідничками подібний рух, хіба що у протилежний бік. — Боже, як ви розповідаєте, — продовжувала вона, перевіряючи швидкості й запалювання, — тільки от чому моя паралельна система теж не працює, та-а-а-к, дуже цікаво, — аж от вона завела двигун і, показуючи середнім пальцем водіям, що облягли нас зусібіч, отой чоловічий, непристойний, ганебний знак, повільно рушила врешті серед людського потоку, майстерно маневруючи поміж скубленими тілами наших потенційних катів, яким забаглося тортурувати нас в осерді цього жахливого перехрестя, цієї першої моєї автомобільної голгофи. Отже, саме тоді, любий пане Богуміле, коли панна Цівле сказала до мене тим своїм неймовірним, трохи металевим голосом: — Боже, як ви розповідаєте, — я вже мав на кінчику язика: — Та що там я, почитайте «Вечірній урок водіння», лише там ви знайдете історії, які кожен інструктор мусить пригадувати перед сном, або перед виїздом із курсантом до міста, там є цей чудовий моторизований ліризм, єдине там, як ніде викладено платонівську ідею зв’язку межи інструктором і курсантом, яка, ба, полягає не у звичайному навчанні, не в банальному контролі, не в буденній науці, однак у розповіданні одне одному гарних історій, у тому словесному причасті, що поєднує людей без огляду на стать, політику й походження, — проте на жаль, пане Богуміле, я не сказав цього, бо мої очі вилізли з орбіт, серце затріпотіло в горлі, а язик висох, наче по трьох днях кашубського весілля, коли я лише побачив, як панна Цівле несподівано додає газу і влаштовує слалом поміж тих розлючених водіїв, як вона розсуває натовп квадратним дзьобиком «фіатика», а потім, дослівно останньої миті, перескакує вузьку гортань межи трамваєм і фургоном, що було вже повільно рушили з місця; ох, як шкода, що Ви не могли цього бачити, любий пане Богуміле, — тієї перемоги молодої дівчини в маленькому «фіаті» над натовпом верескливих водіїв і над тими двома грізними мачо: водієм «тринадцятки» й шофером фургона, які, — що й казати, — просто-таки глузд стратили, коли побачили це дефіле маленького «фіата» під своїми носами, цей азартний стрибок поміж Сциллою трамвая й Харибдою фургона, це було, пане Богуміле, й направду дещо прекрасне, цей тріумф інтелігенції над масами, ті іронічні глуми зі сліпого й глухого подратування, цей концерт на їхніх нервах у виконанні панни Цівле та її курсанта: «тра-ля-ля, бум-цик-цик, поцілуйте нас у дупу, дурнуваті жлоби!» — О милий Боже, — прошепотів я, — ну ви й ганяєте, я весь потовчений. — Таж ні, та чого вже там, — дзвінко сміялася вона. — Мені ніколи не стати таким асом, — глитнув я слину, — я ніколи не дорівняюся до вас, хай би там що. — Ну-ну, спокійно, — сказала вона, — я вже бачила таких, як ви, — тихе болітце, еге ж? — і вона обернула до мене погляд сірих зіниць. — Але закінчіть про ту вашу бабцю Марію, а власне кажучи, мене цікавлять отой розтрощений «сітроен» і пошкоджений локомотив, мене цікавить, чи отримав той інструктор Чажастий хоч яке відшкодування, ну ж бо ушкодження локомотива, напевно, було клопотом державної залізниці, хіба ні? — вона позирнула на мене знов, і цей погляд був іще неймовірніший, аніж її чудне прізвище. — Та власне, що ні, — відказав я, — було цілком не так, як ви думаєте, у ті часи автомобілі належали зазвичай самим клієнтам, тобто, я хотів сказати, курсантам, а інструкторів винаймали, так само, як учителів танцю або настрійників фортеп’яно; у зумовлену годину пан Чажастий під’їжджав на своєму біциклі під будинок клієнта, вивільняв холоші штанів від аґрафки, а слід додати, що то була срібна пам’ятна аґрафка з діамантиком, яку пан Чажастий негайно застромляв у свій англійський крават, тоді поправляв кашкета, часом іще манжет сорочки й рушав до відповідної кам’яниці або садової хвіртки, справджуючи на годиннику, чи має він іще яку часинку, а чи ні, і якщо мав, то йшов поволеньки, бо в ту добу було дуже прикро спізнитись, але ще гірше прийти завчасно, як казали у Львові, ну так-от, повертаючись до суті справи, той «сітроен», люба пані, належав моїй бабці Марії, вона отримала його у презент від дідуся Кароля, який тоді ще був її нареченим і закінчував студії другого ступеня в Берліні, а що бабця забула застрахувати авто, то пан Чажастий дуже нервував на тому переїзді — ану ж бо як панна Марія розповість про це нареченому, може, ліпше повідомити про це листом, але в жодному разі не депешею, бо депеші завжди приносять негаразди й у цьому випадку неодмінно дійде до розриву заручин, тим часом отой пан інженер Кароль — така добра партія, — торохтів інструктор, поки машиніст, коли вже рештки автомобіля зіпхнули з рейок, уважно обстежував свій локомотив: спочатку буфери, потім фари, зрештою заглядав під передні колеса та обмацував поршні, проте ніде не міг знайти навіть сліду зіткнення в поставі тріщини чи хай би легкої подряпини, і тому був у цілковитому розпачі, ну ж бо хто в Дирекції повірить, що таке велике спізнення сталося через те, що він протаранив французьке авто, хто йнятиме йому віри, коли жодних слідів нема, і навіть якщо на його користь засвідчать кондуктори або хтось поважний із пасажирів, то так чи так начальство добачить своє, і так чи так йому вріжуть премію або — що гірше — переведуть до нижчої категорії машиністів і вже ніколи-преніколи більше, — тут він ледве не розплакався, — йому не вести швидкісний із Вільна до Львова або slеeping «Львів–Варшава–Познань–Берлін», однак на щастя, — ми з панною Цівле стояли на червоному світлі, і я бачив, що моя розповідь справляє їй справжню насолоду, бо вона геть призабула, що за кермом мушу сидіти я, — але на щастя, — вів я далі, — тим потягом їхав у вагоні першого класу містер Генрі Ллойд-Джонс, репортер лондонської «Таймс», якого вирядили до Східної Малопольщі збирати матеріали про гуцулів, так-от, отой Ллойд-Джонс перший вискочив із вагона й негайно розпочав роботу: — That’s terrific, — мурмотів він, фотографуючи останки французького авта, — it looks like Waterloo, — повторював він із удоволенням, цілячись об’єктивом у фірмовий знак «Сітроена», що валявся в грязюці, — absolutely amazing[1], — гиготів він, знімкуючи польський локомотив, який дорівнював згодом у своїй кореспонденції до слов’янського Веллінґтона[2]. — Так, — сказав я до панни Цівле, — і уявіть, що завдяки тим фото­знімкам і статті в «Таймс» під заголовком Everyone was deeply touched[3] або щось у такому самому стилі, машиніст не дістав за спізнення жодної догани, а цілком навпаки — золотий годинник і премію, натомість моя бабця Марія, попри те, що «сітроен», як я уже казав, не був застрахований, за кілька днів отримала від пана Россета, директора «Сітроена» в усій Східній Європі, ключі від нового авта. — Ні, це неможливо! — гукнула панна Цівле, зазираючи в дзеркальце. — Золотий годинник і новий «сітроен»? Таж така машина мусила коштувати купу грошей, мабуть, іще більше, ніж тепер. — Ваша правда, — сказав я, — але все це завдяки англосакській пресі, що вже й тоді була неабиякою силою. Бо якби, припустімо, хтось помістив ті знімки спресованого «сітроена» й неушкодженого польського локомотива, припустімо, в «Кур’єрі Львівськім» або в «Гінці Східної Малопольщі», якби хтось написав, як воно було насправді, в «Ілюстрованому Кур’єрі Щоденному», і долучив би ще теплі знімки, то навіть кульгавий пес не йняв би тому віри. «Тут правди, що кіт наплакав, — плескали б язиками всі довкруж, — ну, яким же то робом, — ґелґотіли б усі, — на локомотиві ані риски, ну й іще нібито той фарт, що ця парочка встигла вчасно вискочити з лімузина, о, ми вже чули такі безсоромні побрехеньки й такі химині кури, це ж бо стеменні бздури, що панну та інструктора врятувала Матінка Божа, як можна в нашій країні плутати релігію зі сенсацією, або, — що гірше — з рекламою!!!» Утім, коли за кілька днів стаття у «Таймс» побачила світ, цілковито інакшими були балачки та вчинки. Насамперед до Хжанова зателефонував із Лондона пан Вільман Кокс та й каже: — Любий пане директор Зелінський, чи можемо ми замовити на вашій фабриці п’ятнадцять локомотивів, це лише для початку; якщо це зостанеться межи нами, то скажу вам під секретом, що відколи я керую «Брітіш Рейл­вейс», нічого такого досі не переживав; до мене телефонують звичайні люди й гукають у слухавку: чому в нас немає таких локомотивів? Чому на батьківщині Ватта й Стеферсона не виробляють таких цяцьок? Ми вимагаємо, щоб наші поїзди обслуговували саме такі машини! Проте це ще не кінець, — просторікував президент «Брітіш Рейл­вейс», — дорогий пане Зелінський, уявіть, що вчора я мав дзвінок із Довнінґ Стрит, і особистий секретар пана прем’єра люб’язно поінформував мене, що над знімком вашого локомотива, який розпоров оте французьке убозт­во, ту їхню республіканську бляшанку сардин, що над тим знімком із найвищим удоволенням схилялися пан прем’єр і спадкоємець трону принц Вельський, і Його Високість зволів поставити панові прем’єру запитання про сальдо торговельного обігу з вашою героїчною країною, а цього було досить, щоби наш міністр шляхів сполучення загово­рив зі мною про вашу фабрику, а я відповів, що віддавна перебуваю з вами в контакті і лише наше мито на паротяги, семафори et cetera в’яже мені руки, на що наш міністр сказав: — Це буде вирішено на засіданні Палати громад, — отож кваплюся повідомити вас, дорогий директоре Зелінський, що ми офіційно замовляємо п’ятнадцять паротягів, і то без випробувальних рейсів, а якщо ви будете такі ласкаві доручити нам посередництво — знаю-знаю, це завжди делікатна справа, — отже, ми можемо продати для вас за посередництвом двадцять штук до Австралії, тридцять дві до Індії, сім на Цейлон, вісім до Банту й одну на Фолкленди; одну — бо ми тепер лише проектуємо там першу залізничну колію. — Благаю, припиніть, — панна Цівле забрала руки з керма, — припиніть, бо ми зараз вріжемося в бордюр. Ну, а «сітроен?» — негайно запитала вона і водночас увімкнула показник повороту, причому повільно рушила через трамвайне полотно на маневровий майданчик. — Що з тим новим «сітроеном»? — Передусім годинник, — сказав я, передчуваючи наближення критичної миті, — золота «Омега» машиніста! Ну, так-от, уявіть, що після того дзвінка пана Кокса до директора Хжановської локомотивної фабрики негайно пішли пересуди, що, мовляв, машиніста треба відзначити, і що ж воно таке, і що це взагалі означає, щоби така заслужена людина зосталася без винагороди, це, мабуть, можливо лише в нас, де зважають хіба на протекції та знайомства, а не на чесну працю, отже, коли до Львівської дирекції державних залізниць дійшло розпорядження з Варшави, винуватця хотіли негайно викликати та хоч би й телеграмою з рейсу, проте виявилося, що машиніст Гнатюк узяв того критичного дня свою законну, заборговану йому віддавна двотижневу відпустку, й випарувався мов камфора, і, певно, йому дали б святий спокій, коли б не дзвінки — спочатку з Варшавської дирекції залізниць, відтак із міністерств: комунікації, опісля промисловості, і, зрештою, внутрішніх справ. — Де той хвацький машиніст? — верещали слухавки, — він зробив для нас більше, ніж дюжина торговель­них аташе в дипломатичних представництвах, — волали слухавки, — чому у Львові не годні з’ясувати, де, до дідька, проводить відпустку працівник, хай би там що, а державної стратегічної фірми! У законослухняній Познані такого ніколи не сталось би! — розставлялись усі крапки над «і», — мабуть, у Східній Малопольщі настав час невідворотних змін, бо бачте, скрізь уміють мислити по-державницькому, але тільки не в тому вашому Львові, а може, ви, колеги, навіть не знаєте, що війна вже скінчилася, може, ви й досі тримаєте там у себе портрети Франца Йосифа в коронаційних шатах, може, на ваших станційних дзиґарях час зупинився, коли припустити, що вам узагалі відомо, чим є час для нашої польської економіки!? — Це вже були не погрози, — говорив я до панни Цівле, яка саме цієї миті загальмувала свій «фіат» поміж смугастих гумових стовпчиків, — заповідалося на революцію, а ви, певно, знаєте, що революція не була галіцийською спеціальністю, окрім тієї єдиної, коли селяни пускали обійстя з димом і різали своїх панів пилками — поволеньки, методично, за всі роки нужди й холопства; еге ж, нічого не боялися в тому прекрасному місті, окрім загрози змін, бо зміни мають ту ознаку, що з доброго роблять гірше, а з гіршого й поготів кепське, — так вважали у Львові та його околицях принаймні впродовж останніх п’ятдесяти років Австро-Угорської монархії, отже, було задіяно не лише залізничні служби, а й таємних вивідувачів, постерункових, комісарів, старших сержантів поліції, — та все дарма, бо в маленькому будиночку на Замарстинові, де серед яблунь, вишень і черешень, тичок квасолі, мітелок кукурудзи, паростків хмелю й виноградних лоз мешкав зі своєю дружиною і двійком дітей машиніст Гнатюк, не було по ньому й сліду. — Йой, паночки, та шо ж я вам на теє вповім, — заламувала руки пані Гнатюкова, — прецінь він не на службі, сама була б хтіла знати, де він забайтлював, ґунцвот їден, сама була би прала його по писку, а так трудно: прийшов, уповів — та й по-всьому, взяв двісті золотих і тилько ми його й виділи, а то біда, бо він майже взагалі не п’є, але на ту гризоту то, певно, узяв на всьо горівки з ковбасов і пішов у гори, як у кавалірські часи, він тоді все любив одинцем лазити плаєм, там його й шукайте, — мо’, де в коломийському шинку, мо’, в Кутах, — на що комісар пан Лямпарський гнівно наморщив брови та обірвав: — Пані Гнатюкова хочуть нам вповісти, жи пані не знають, де збавляє вакації її кревний чоловік? Чи то поважно? Чи пані не розуміють, жи ми не маємо часу? Жи то є справа державної ваги? — на що бліда мов папір машиністова дружина всадовилася в кріселко і прошепотіла: — Господи, паночки, таж він жадної політики, жадних газеток, від комуністів тримається здаля, а чого ж оце, — раптом гордо підняла вона обличчя й голос, — таж він нічого не вдіяв кримінального, на працю стає на час, нє, ну і чого вам тут шукати в нашій хаті? — Панна Цівле, хай і у веселому гуморі, приступила врешті до властивого пункту занять: — Ну, гаразд, сідайте за кермо, — вийшла вона з «фіата», — спершу дзеркальце, потім пасок, добре, а тепер стартуємо і — прошу дуже — «рукав»! — Чому вона на першому маневровому занятті вибрала найскладніше завдання? Цього я не знаю й досі. Може, хотіла втерти носа відчайдухові, який замість щоб вправно виконувати накази, відкараскується історійками півсторічної давності, а зрештою, може, вона взагалі про це не думала, проте факт зостається фактом: я був мокрий мов миша, мої руки безупинно тремтіли, а кількість гумових стовпчиків, які я перекинув, ґарантувала би мені титул чемпіона світу, якби це були кеглі. Ви навіть не уявляєте, любий пане Богуміле, що воно таке — їхати заднім ходом добрячих сорок метрів по викривленому, наче еліпс, вузькому «рукаві», щомиті випадаючи з траєкторії, щомиті перекидаючи лівий або правий стовпчик і допускаючи, щоб двигун заглух; адже ті Ваші вечірні уроки водіння на мотоциклі «Ява-250», коли Ви літали з інструктором Фоштиком почерез Виногради або Жижков, тоді як золоте кленове листя поетично спадало до Влтави і пропливало попід Карловим мостом, ті Ваші уроки водіння для початківців були, мов хвилини ліричного релаксу порівняно з моєю, запрудженою до неможливості вулицею Картуською, або тим маневровим майданчиком позаду лікеро-горілчаної крамниці, де ми, курсанти, були, немов актори на репетиції авангардної п’єси за присутності незворушних глядачів. — Ну, ні, — сказала врешті панна Цівле, — щойно ви припиняєте балакати, як ми відразу або врізаємось у стовпчик, або глухне двигун, будь ласка, додавайте газу легко й відпускайте педаль повільно, і ні на міліметр не змінюйте кут атаки, тоді машина сама піде дугою, о, так, тепер цілком добре, повільно, поволеньки, — вона торкалася своїми долонями моїх і дуже делікатно притискала їх до керма, — і, будь ласка, нічого вже більше не кажіть. — Ну гаразд, — прошепотів я, — а вам не здається, що коли ми вже мусимо пройти цей клятий «рукав», то можна було б їхати радше вперед, аніж на задньому, ну, бо що ж то за змія, яка повзе задом наперед — це суперечить законам природи, дорога панно Цівле... — Любий пане Богуміле, я ніколи не забуду, що Ви відписали мені в передостанньому листі: мовбито справжній поціновувач і мистець розпізнає жінок не за розмірами грудей і сідничок, а саме за долонями, що докладно підтвердилося в цьому разі, бо панна Цівле в отих своїх темних штанях і короткій шкуратянці не виглядала, як це Ви колись чудово відзначили, ні цицькатою, ані, тим паче, дупастою, ні, панна Цівле була щуплявою з кожного погляду й не належала до того типу дівчат, побачивши яких, водії ваговозів устромляють носа в сигнал, отже, саме так, любий пане Богуміле, — панна Цівле була на перший погляд типом такої собі пацанки в стилі унісекс, в якій, на щастя, елемент прогресу не спричинив глибоких змін, завдяки чому панна Цівле мала прекрасне каштанове волосся, забране в хвіст, а не гострого «їжачка» на голові; замість фланелевої картатої сорочки її дівочі груди вкривала шовкова блузка, а на ногах замість важких «тракторів» були зґрабні туфельки, якими марить «зразковий алкоголік» Єжи Пільх[4], — чи не такі делікатні й вишукані за формою, що й її довгі пальці, якими вона притискала мої долоні до керма «фіата», завдяки й тільки завдяки чому я доїхав урешті-решт заднім ходом до кінця того пекельного «рукава», аж усі ханурики й усі п’янички, котрі стояли позаду лікеро-горілчаної крамниці, плескали мені в долоні з-під розлогого лопушняку, що приховував голу безсоромність смердючого смітника. — Ну, а того машиніста знайшли? — панна Цівле витягла з папіросниці готову самокрутку. — І довго він ховався? — Та він узагалі не ховався, — трохи шокований, я взяв у неї запалену цигарку, якою вона встигла затягнутись лише раз, — він просто розпачав на самоті, бо гадав, що це кінець його чудової кар’єри, кінець його професійного життя, що з найвищого щабля Якової драбини, тобто з передсінку залізничного неба він упаде на самісіньке дно якогось ремонтного депо, а тому винайняв кімнату в мезоніні Айзенштока, що тримав корчму в Жиравці, й у тій кімнаті, з якої не виходив узагалі, снував машиніст Гнатюк чорне павутиння думок про те, що з поляками ніколи нічого до пуття невідомо, бо, як уже давно був написав Федір Михайлович Достоєвський, поляки підступні й віроломні: спочатку допустять тебе до дружніх стосунків, поплескають по спині, шепнуть кілька приємних словечок, а за мить висміють твою грецьку віру й не найліпшу вимову, — гірко розмірковував машиніст Гнатюк у заїзді Айзенштока і був би так розмірковував аж до кінця своєї заборгованої відпустки, якби не старший постерунковий Цвях, який пив у заїзді лимонад й випадково почув розмову Гнатюка з Айзенштоком за причиненими дверима і, якщо коротко, — віддав я панні Цівле самокрутку, — затримав утікача й доправив у Дирекцію залізниць, де тому вручили золотий годинник і тисячу п’ятсот злотих винагороди зі спеціального фонду Хжанівської локомотивної фабрики. — Еге ж, любий пане Богуміле, я мушу перервати на хвилю цю розповідь, бо в мене закрутилось у голові від тютюну панни Цівле, такий він був міцний та ароматний, але щойно ми знову сіли у «фіат», і я ввімкнув першу передачу, щасливо облишаючи маневровий майданчик, вона одразу запитала: — Ну, а той новий «сітроен» вашої бабці Марії? — Ох, це була така несподіванка, — мені дивом удалося звернути ліворуч на Картуську й увімкнути другу без скреготу, — після статті в «Таймс» минуло ледве кілька днів, аж тут надвечір у бабціному помешканні пролунав дзвінок, міжнародний із Берліна, який відібрав її батько, тобто мій прадідусь Тадеуш, й одразу страшенно рознервувався, бо почув у слухавці голос майбутнього зятя, почув, як той вигукує якісь жахливі речі про Маріїн похорон, що на нього майбутній тесть навіть не зволів викликати недійшлого зятя, і отак, не дозволяючи одне одному вимовити ані слова, вони не могли ні перервати, ані закінчити цієї розмови, бо ви мусите знати, — спростував я, — що наречений Кароль, прочитавши репортаж у «Таймс», яку він придбав на Потсдамер Пляц у тютюновій крамничці, дійшов найчорніших висновків (треба додати, не без провини журналіста, містера Ллойд-Джонса, який у барвистому описі розтрощення французької бляшанки польським локомотивом і словом не згадав про чудесне збавлення інструктора й курсантки Матір’ю Божою Неустанної Помочі), а саме, до того, що втратив наречену. Уявіть лишень, — вів я далі, проскочивши на червоне світло, — вони не могли порозумітися, бо коли тесть кричав до слухавки у Львові: таж Марися жива! — зять верещав у рурку в Берліні, що має перед собою шпальту «Таймс» із фоторепортажем і дуже просить його не обдурювати, бо він готовий до найгіршого. — О Боже, — сміялася панна Цівле, — а хіба не можна було покликати вашу бабцю до телефона? — Атож-бо, — несміливо додав я газу на другій швидкості, — бабця стояла біля вікна і, слухаючи сварку, подавала батькові саме такі знаки, але це тривало недовго, бо тієї ж миті, коли майбутній тесть гукнув: таж Марися жива! — вона помітила, як вулицею Уєйського[5] повільно над’їжджає новісінький «сітроен», як він зупиняється навпроти брами їхньої кам’яниці і з нього виходить пан Россет, представник «Сітроена» в усій полуднево-східній Польщі, звіряючи номер будинку з адресою, записаною на аркушику. Й коли прадідусь Тадеуш вирішив урешті самотужки розрубати вузол цієї розмови й гукнув до майбутнього зятя: — Добре, я зараз покличу Марисю до телефона! — її вже не було в салоні, вона мусила йти до кабінету, де треба було прийняти нежданого гостя, а тому майбутній тесть трохи збентежено сказав до слухавки: — Ну, вона хвилину тому була тут, але тепер її вже немає, — на що майбутній зять гукнув: — Досить тієї брехні, чому ви не дозволяєте мені почути правду? — і під здивованим поглядом німецької телефоністки з Потсдамер Пляц із люттю пожбурив слухавку аж до дверей заскленої телефонної кабіни. Ну, і такий усе це мало вигляд, — ввімкнув я правий поворот, — прадідусь Тадеуш стояв зі слухавкою в руці, не в змозі повірити голосу німецької телефоністки, що розмову закінчено, бабця Марія стояла в кабінеті навпроти пана Россета, не в змозі повірити, що французька фірма хоче подарувати їй нове авто взамін на коротке інтерв’ю в «Ле Монд», а мій дідусь Кароль стояв посеред Потсдамер Пляц у Берліні з пожмаканою плахтою «Таймс», не в змозі повірити словам недійшлого, як він тоді уявляв, тестя. — Це ми з вами тепер стоїмо, — спокійно сказала панна Цівле, — ви не звернули на праву смугу, я мусила сказати про це, але хіба ж вас можна перебити? — і справді, за кормою «фіата» розпочинався чимдалі більший затор, однак правою смугою безперервно сунули машини, і жодна з них не зволіла нас пропустити, щоб ми могли завернути з Картуської на Совінського, де містилася фірма «Коррадо», тому, попри сигнали, а також відверто неприязні жести з-понад керма, я міг закінчити принаймні частину історії про новий «сітроен», який бабця Марія отримала фактично задарма, ну, бо що означало те коротке інтерв’ю, яке вона дала наступного дня журналістові «Ле Монд» і в якому засвідчила, що якби вона стояла на переїзді в іншому автомобілі, то напевно би вже не жила, бо ані чеська «тат­ра», ані німецький «горх», ані польський «фіат», ані тим паче американський «б’юїк» не мають таких зручних дверцят, які дають змогу безпечно покинути авто за кілька секунд до зіткнення й рятують життя за будь-якої катастрофи, тут за підказкою журналіста бабця Марія розповіла про свої важкі сни, коли вона горіла, захряснувшись у американському «б’юїку», так-от, якби не ті двері, спеціально спроектовані на фабриці «Сітроена» завбачливими інженерами, вся ця справа, яку тенденційно описав репортер «Таймс», мала би трагічний фінал, тому моя бабця Марія, вже стоячи біля нового «сітроена» у спалаху магнезії, могла всміхатися, могла оптимістично визнавати, що «сітроеном» можна безпечно подорожувати, не дбаючи про вибоїни, ями в дорогах, селянські фури, повені, урагани й локомотиви зі Хжанова. — Я дививсь, як панна Цівле змагається з дверцятами свого авта й урешті відчиняє їх, у цьому було чимало розпачу, бо хоча з нашого правого боку не мчав швидкий «Вільно–Барановичі–Львів», керований машиністом Гнатюком, а самі автомобілі, це так чи так вимагало відваги: стоячи на правій смузі, затримати, мовби поліцейський, рух і жестом долоні дати мені знак, щоб я швидко, користаючись з короткочасного просвіту, скрутив на вулицю Совінського, що я й виконав майже блискуче, — майже, бо коли маленький «фіат» уже спокійно котився вузькою вуличкою до фірми «Коррадо», а я побачив у дзеркальці усміхнене обличчя панни Цівле, яка вже підходила до мене, то замість гальма витиснув педаль газу і, поки встиг збагнути й виправити цю помилку, маленький «фіат» стрімко рвонув уперед і виїхав на правий бордюр, ну, і це була моя перша аварія, любий пане Богуміле, зіткнення з бляшаною коробкою смітника, з якого, крім бананових скоринок, ринули картонні коробки, ганчір’я, качани, недопалки, бляшанки, пляшки й газети, а також, невідь-звідки й чому, — ебонітова рука, страхітливий уламок манекена, зап’ясток якого було в додачу оздоблено емалевим браслетом. — Ну вас ні на секунду не можна зоставити самого! — кричала панна Цівле, схилившись над тріснутим ковпаком правої фари, — вас нічого не можна навчити! — стукала вона пальцем у здряпану фарбу, — де ті ваші журналісти з «Таймс» або того «Ле Монду», — вона поправила обіруч викривлений буфер, — а може, зараз неждано з’явиться дистриб’ютор «Фіата» й поміняє цей мій брухт на нову тачку? — До фірми «Коррадо» було заледве тридцять метрів, панна Цівле, не оглядаючись на мене, застрибнула в машину й рушила вузькою вуличкою попід гору, а я біг по тротуару слідом за її маленьким пошкодженим «фіатом», біг щодуху, щоб зупинитися на невеличкому паркінгу, хотів відчинити двері її «фіата» і, поки вона вийде з машини, вклонитися, впасти на коліна, благати вибачення, обіцяти відшкодувати збитки і присягнути, що я ніколи, вже ніколи-преніколи не розповідатиму про давні часи й давні автомобілі, але щойно ми стали одне проти одного біля відчинених дверцят її «фіата», я — захеканий після того спринту, вона — роздратована аварією, я чимшвидше сказав: завтра я принесу гроші за фару, тільки не сердьтеся й не викреслюйте мене, будь ласка, не виганяйте мене, будь ласка, бо ніхто не вміє навчати так, як ви, — а тоді панна Цівле всміхнулася до мене й відповіла: — Та звісно, що ніхто, завтра о десятій на маневровому майданчику, а до речі, той інструктор Чажастий і надалі навчав вашу бабцю? — О, так, — негайно відказав я, — тільки що він уже більше ніколи не вибирав трасу через залізничний переїзд. — Любий пане Богуміле, Ви найліпше знаєте, що таке справжнє щастя, ця коротка мить, якої ми потім не віддамо за всі скарби світу, це момент іще несповнений, але вже нам обіцяний, коли ми відчуваємо сприятливість долі, тієї-от нікчемної долі, яка сприяє нам не щодня; отже, саме тоді я його відчував, ідучи Совінською донизу, його й нічого більше, я був щасливий обіцянкою майбутніх занять із панною Цівле і почувався цілковито, як той Ваш Ґастон, який перестрів циганку на вулиці Головній у Празі проти вітрини Міської роздрібної торгівлі й уже знав, що то незвична зустріч, адже не щодня можна зустріти циганку на вулиці Головній проти Міської роздрібної торгівлі, отже, я підняв із тротуару руку манекена з емалевим браслетом і йшов до зупинки на Картуській, сповнений щастя й запаху волосся панни Цівле, а всі голоси міста, увесь той страхітливий швидкісний гуркіт вантажівок, трамваїв та автобусів злився в гармонійну симфонію травневого очікування, і якщо я про щось і шкодував, то лише про те, що не встиг розповісти панні Цівле фіналу тієї оповідки, адже дідусь Кароль по розмові з майбутнім тестем був переконаний у смерті нареченої і не міг змиритися з думкою, що з ним вчинили так жахливо, спочатку не повідомивши про катастрофу й похорон, а тоді набрехали по телефону; це просто-таки не налазило йому на голову: чому така поважна людина, як Маріїн батько, міг поводитись аж так недоречно, а коли по правді, непристойно, — чому він не сказав правду, чому брехав? — думав цілий вечір і наступний день дідусь Кароль, аж урешті взяв квитка і, сповнений найчорніших думок, сів у поїзд, а коли вже пересідав у Варшаві на швидкий до Львова, то купив у вокзальній залі кілька газет, а поміж них свіже число «Ле Монд», в якому побачив свою наречену навпроти капота нового «сітроена», й негайно побіг на вокзальну пошту, щоб замовити «блискавку» до Берліна і попросити свого німецького приятеля Шварца вислати на львівську адресу недійшлого тестя телеграму: «Кароль помер крапка похорон післязавтра крапка особисті речі відібрати в польському консуляті крапка зі скорботою в серці колеги з корпорації крапка». — і, доручивши це Шварцеві, останньої миті встиг на свій швидкий до Львова, і тепер уже був цілковито спокійний за мить зустрічі, бо, звісно ж, розрахував усе з інженерною точністю, і коли він уранці їхав дрожками з Головного двірця, купивши два оберемки квітів: один жалобний, а другий звичайний, коли, як і завжди при поверненні, приглядався до свого рідного міста з чутливістю й увагою, в помешканні на Уєйській панувало сум’яття, бо бабця Марія вже встигла кілька разів зомліти і, поки викликали лікаря, тета Стася робила їй компреси й шукала нюхальні солі, а мій прадідусь Тадеуш устиг замовити експрес-розмову з берлінським консулятом, на яку чекав, міряючи салон нервовими кроками, і тут пролунав дзвінок у двері, і в них постав Кароль із тими двома оберемками квітів, і щойно тоді й почався скандал, бо коли Марія кричала на нього: — Як ти міг таке з нами зробити?! — Кароль спочатку витяг плахту «Таймс», а потім «Ле Монд» і запитав: — А як ви могли зі мною таке зробити?!! — і так вони голосно сперечались і не могли дійти порозуміння, бо щомиті хтось із них вигукував: — Ти мене не кохаєш! — на що опонент іще голосніше заперечував: — Ні, це ти мене вже не кохаєш! — і так розгорталася ця фуга, аж урешті бабця Марія віддала дідусеві Каролю ключі від нового «сітроена» і сказала, що не бажає його більше бачити, бо він, як і кожен чоловік, більше цікавиться долею автомобіля, ніж своєї нареченої, на що дідусь Кароль гонорово підвівся, жбурнув обидва оберемки квітів до кошика на парасолі й зі словами: — Ну, то прощай назавжди! — вибіг із кам’яниці, скочив до авта і рвучко рушив з місця, і, певно, так, любий пане Богуміле, вони розірвали б назавжди, що могло б мати для мене принципове значення, бо я був би кимсь цілковито іншим, якби не став із роками їхнім онуком, але ще раз у житті Марії та Кароля, а отже, в якомусь сенсі й у моєму житті, усе вирішив моторизований чинник, бо варто було дідусеві Каролю різко витиснути газ, як із брами сусідньої кам’яниці викотився віз молочника, дідусь натиснув на гальма, але це були гальма «сітроена» — колодкові, а не гідравлічні, ну, так-от, французьке диво стрімко врізалося в піраміду бідонів, пресована бляха страхітливо скреготнула, грюкнуло розбите скло, загарчав клаксон, і бабця Марія, котра вибігла слідом за дідусем Каролем на вулицю, щоби гукнути йому в заднє скло: — Ти сам прощай назавжди! — тепер із розмаяним волоссям мчала на місце аварії й витягала нареченого з білого місива, гладила його по чолі, розтятому об лобове скло й шепотіла: — Карольчику мій, я єдиного тебе кохаю у цьому світі! — на що він, приволікуючи зламану праву ногу і спираючись на плече Марії, шепотів, що ніколи не мав у цьому сумнівів і теж кохає її найдужче за все на світі, а потім додав, що вони вже ніколи не сядуть — ні разом, ні поодинці — у «сітроен» і ні в жодне інше французьке авто, бо французька технічна думка, так само, як і французька політика, це завертання голови, порожнє фанфаронство, про що міг свідчити такий простий факт, що при такому по-новочасному сконструйованому передньому приводі «сітроен» мав такі архаїчні гальма, які не виправдовують себе на практиці, не те, що, скажімо, «горх», «бентлі» або «мерседес бенц». Любий пане Богуміле, це було кілька днів опісля, з Уєйциська не ходили вниз до міста жодні автобуси, бо біля ставка перекинулася цистерна, й пожежники разом із поліцією заблокували дорогу, а я біг через поля, щоб не запізнитися на друге заняття з панною Цівле, і чув жайворонів високо над собою, а з трави щомиті злітали з-під моїх ніг куропатви і дзвеніли, немов клинки; я мав у наплічнику книжку Ваших оповідань, з-поміж яких хотів порекомендувати одне моїй інструкторці — те, що про вечірні уроки водіння мотоцикла, і присягав собі, що більше не забалакуватиму панну Цівле, що дам їй Вашу книжку і скажу: «Ось оповідач, при якому я мушу замовкнути», — це був готовий план і тверде рішення, проте варто мені було влетіти, захеканому, на маневровий майданчик хвилину по десятій, як панна Цівле таємничо всміхнулась, і, поки я почав відпрацьовувати паркування задки, дала мені такий самий примірник Ваших оповідань і запитала: — Чи ви читаєте Грабала? Той його вітчим Францін трохи нагадує мені Вашого дідуся, якщо Ви, звісно, не вигадуєте. — Я швидко виконував команди, і навіть «рукав» пішов несподівано вправно, але вона жодного разу не сказала «добре», аж урешті запитала: — А ви не гніваєтеся на мене за таке порівняння? — Ми зупинилися, курячи самокрутку, в сонячній плямі, що розділяла майданчик навпіл, по той бік, під каштаном, у затінку цегляної стіни сиділи троє змучених чолов’яг над пляшками пива; схожі на розхитаних дервішів, вони бурмотіли свої оповідки, ключові слова в яких — «бля» і «нах» — злиналися до неба, мов одушевлений чин молитви, що невпинно пливла на хвилі спекотного полудня. — Мій дідусь Кароль, — сказав урешті я, — ніколи не розкручував двигун сам і не мав довіри до мотоциклів, понад те, не виробляв пиво, а лише динаміт і вибухові матеріали, може, тому не вірив у прогрес і нові винаходи, як вірив Францін, хоча деколи він теж мав цілковито божевільні ідеї. — Я знала це, — панна Цівле ледь не поцілувала мене. — Ну, то сідаймо, — загасила вона самокрутку об асфальт, — виїжджайте тепер, будь ласка, праворуч на Картуську, потім трохи прямо й тоді ліворуч угору, аж до Варшавських повстанців, а там я скажу, куди їхати! — Я думав, — застібав я паси, — що сьогодні буде тільки маневровий майданчик, мушу зізнатися, вулична їзда викликає в мене огиду. — Та ні, чого, — сміялася вона в повен голос, коли ми рушали. — Зазвичай ніхто не обзиває людину, скажімо, частіше, ніж раз на тиждень, — пояснював я, пропускаючи трамвай під носом маленького «фіата», — а якщо людина візьметься до цього, — я застукотів пальцями по керму, завертаючи нарешті праворуч на Картуську, — то за годину збере стільки матюків, скільки їй здебільшого перепадає від ближніх за цілий рік. Я ніколи не припускав, що водії гірші від шимпанзе і, даю слово, хотів кинути це і коли б не той Грабал, якого я ніс сьогодні для вас через поля Уєйциська, це було б фіаско, тобто дезертирство, я просто більше не прийшов би, але якщо ви дійшли такої самої думки, якщо ви принесли мені таку саму книжку, то, може, це щось і означає, може, то якийсь знак, бо, як мовиться у Святому Письмі, де буде їх двоє... в ім’я Моє зібрані, там і Я посеред них...[6] — Уважно, — суворо перебила мене вона, — увімкніть, будь ласка, лівий поворот і чекайте, аж поки ті водії з протилежного боку зупиняться на червоному, так, тепер добре, ну, а ті божевільні ідеї вашого дідуся? — Найчудовіша та, що з муром, відповів я, — це був постріл у яблучко, шедевр комедійного сценарію, а все почалося з пана Норберта, який управляв маєтком Санґушків і запросив мого дідуся на полювання, під час якого молодий інженер-хімік познайомився з молодим князем Романом, і, чекаючи разом на позиції, вони одразу ж дійшли спільної думки, що старі тітоньки страшенно нудні, ну, бо обидва мали одну й ту саму проблему: безперервні кількатижневі візити, візити старих тітоньок, котрі не лише приносили безладдя у князевий та інженеровий доми, а ще і обожнювали родинний автомобілізм і вимучували своїх господарів безконечними проханнями їх покатати; отак вони собі бесідували, чекаючи з набитими штуцерами на кабаних, аж зненацька мій дідусь Кароль зізнався князеві, що якби він мав такий палац, обгороджений зусібіч солідним муром, то давно вже вирішив би цю проблему. — Що ви маєте на увазі? — князь перезарядив штуцер. — Усе дуже просто, — відповів дідусь, — треба лише кілька робітників на півдня й повну конфіденційність. — Ну, ні, — панна Цівле опустила скло й закурила самокрутку, — ви ж не хочете сказати, що її замурували в родинній капличці, як того нещасного Мазепу, бо ж надворі були вже інші часи, нехай він і тричі князь. — Звісно, — підхопив я, — ішлося не про капличку, а про автомобільну прогулянку, а якщо точніше, про останню автомобільну прогулянку графині Евфемії, тієї нестерпної тітки князя Романа; отож слухайте: за кілька днів до її приїзду господар доручив панові Норберту привести майстрів і пробити з полудневого боку діру в парковому мурі завширшки з дорогу, потім подовжити саму дорогу від повороту власне до тієї діри, щоби, затерши сліди будь-яких робіт, умостити в порожнє місце по замшілому мурі картонну бутафорію, яку виготовили дуже переконливо, аж урешті дійшло до прогулянки, і князь Роман, сидячи в захисних окулярах і шарфі за кермом свого «буґатті», взяв той останній поворот, додав газу і їхав прямо в стіну. — Стій, стій, — кричала його тітка, — куди ти їдеш?! — А князь знову додав газу і прокричав у відповідь: — У мене запітніли окуляри, але ж це, здається, брама, тето! — ну й вони грюкнулися в мур, тільки що картонний, і виїхали на паркову алею з великою картонною плахтою на капоті — князь Роман усміхнений, а його тітка, графиня Евфемія напівпритомна зі страху. — Страшенно смішно, — буркнула панна Цівле, — на місці князевої тітки я відлупцювала б цього типа на очах у всіх, як останнього шмаркача, ну, а та тітка вашого дідуся, її теж чекала діра в мурі? — Та де там, — увімкнув я першу передачу, — адже дідусь Кароль не мав до розпорядження ні палацу з парком, ані такого мура, ані спортивного «буґатті», він і далі їздив на «цитрині», тій самій, що просякнула на вулиці Уєйського його кров’ю та українським молоком, а його дім лише будували. — Щось тут не збігається, — холодно сказала панна Цівле, — якщо він не мав будинку, то де приймав ту свою жахливу тітоньку? Ну, і де він мешкав із вашою бабцею, бо, мабуть, тоді вони вже не були нареченими? — Усе збігається, — по третій зміні світлофорів урешті надійшла наша черга, і ми могли різко рвонути з перехрестя в напрямку вулиці Варшавських Повстанців. — Він мешкав у службовому будинку при фабриці. — А хіба фабрика належала не йому? — здивувалася панна Цівле. — Адже з вашої оповіді випливає, що він був багачем. Бо де ж це бачено, щоб наречений міг купити нареченій «сітроен»? — Це діалектика, — відказав я. — І «Капітал» Маркса в одному флаконі, бо, мабуть, треба сказати, що коли дідусь уже повернувся з Берліна до Львова по студіях другого ступеня, з головою, повною ідей і начерками майбутніх патентів, його єдине джерельце доходу пересохло, його єдина маленька нафтова свердловина під Бориславом відмовила йому у співпраці, що, до речі, було цікаво, бо всі ділянки поряд і всі свердловини надовкіл надалі сочилися нафтою, а його несподівано перестала, тому дідусь усі свої заощадження вгатив у експертизи, найновіші свердла й поглиблення свердловини, але все було марно, нафта на його клаптику Ельдорадо скінчилась остаточно, і таким чином мій дідусь Кароль зі скромного власника засобів виробництва став елементом виробничих сил, тобто найманим працівником у пошуках роботи, а тому одразу ж по шлюбі переїхав із дружиною до Хожова, а потім до Варшави, а потім знову до Львова, звідкіля на якійсь час до Вільного міста Ґданська, потім іще раз до Варшави, ще раз до Львова, і моя бабця Марія вже була близька до безуму, бо що скромніший вони мали дохід, то сміливіші плани снував мій дідусь. — Поглянь, — казав він, — я розробив нові технології, якби їх почали застосовувати в Польщі, років за двадцять ми випередили б німців, — але бабця Марія лише гірко всміхалася, бо ніхто тих його проектів не читав, а вона, яка обожнювала квіти, щороку садила їх в іншому садку і в іншому місті, отже, усе це виглядало не так рожево, — я розминувся зі старою вантажівкою, що викидала огидні хмари вихлопних газів, — і лише коли Квятковський[7] почав будувати фабрику в Мостицях, дідусеві проекти виявилися путящими, і зрештою вони осіли саме там — спочатку в службовій віллі при фабриці, а потім у власному будинку. — Непогано, — підсумувала панна Цівле, — ну, а та його тітка? На відміну від пані графині вона, певно, й надалі полюбляла автомобільні прогулянки... — О так, — цього разу я перемикав швидкості плавно, без найменшого скреготу, — тітка Софія приїжджала до них із Борислава щонайменше тричі на рік і завжди починала з того, що наказувала дідусеві везти її до Гумниськ, під палац князя Санґушка, а власне кажучи, не під палац, а під парковий мур — туди, де вставили назад шмат капітальної стіни, — і виходила з авта, і йшла глухим відгалуженням дороги до того місця, й торкалася до нього долонями, ніби хотіла пересвідчитися, що мур уже не картонний, а потім поверталась у «сітроен», і коли дідусь рвучко стартував, тітка Софія вибухала: — Що це за ницість, що це за часи, що це за занепад, що це за аристократія, що це за молодь, що це за більшовизм, що це за огида! — а дідусь Кароль тільки додавав газу й чекав, поки тітка Софія вимовить сакраментальне: — Не за неї, горопашну, я молюся, що скінчила свої дні у психушці, а за молодих людей без честі, бо, як бачиш, Каролю, їх уже не бракує навіть у наших найвищих сферах, — з чим дідусь мовчазно й без заперечень погоджувався і тиснув на газ іще сильніше, бо тітка Софія обожнювала швидку їзду й у глибині душі шкодувала, що Кароль не князь, вона не графиня і вони не мчать через Збилитівську гору, Кошиці або Закличин у спортивному «буґатті», як це полюбляв робити князь Роман Санґушко. — Торохтлива, ледь помітна з-поза чорної хмари вихлопів вантажівка, слідом за якою ми волочилися вгору вулицею Варшавських Повстанців, раптом чхнула і, наче сторічний покірливий мул, який відмовляється слухатися за кілька хвилин до смерті, безпорадно стала, заблоковуючи нашу смугу руху. — Супер, — панна Цівле позирнула крадькома на годинник, — до вечері ми не проїдемо й кілометра! — І справді, пане Богуміле, нас закоркували, і навіть якби моя інструкторка вискочила з «фіатика», як попереднього разу, це не придалось би ні до чого. Тому я спокійно вів далі: — А та «цитрина» вже лічила останні дні, бо треба сказати, що дідусь Кароль, аби відбити в своєї тітки Софії охоту до тих прогулянок, пристав на геніальну задумку, отож він брав зі собою «лєйку» та кільканадцять котків плівки Жевера й дослівно щохвилини спиняв авто, виходив на дорогу, залягав у рові, видряпувався на дерево чи щезав за копицею сіна, вигукуючи: — Дивися, Зосю, яка розкішна жаба! — або — Яка ж це мальовнича корова! — чи — Ця перспектива хмар гідна Рембрандта! — і тітка бігла за ним і теж захоплювалася, бо що їй іще лишалося робити, отже дідусь, аби ще дужче відбити в неї охоту, щоразу, коли вони вже були в Мостицях, несподівано дивився на годинник і гукав: — Ми ще встигнемо віддати їх на проявлення! — а по тому завертав автомобіль і мчав через міст на річці Білій до Тарнова, щоб за кілька хвилин до закриття віддати плівки на проявлення панові Бронштайну, бо його заклад на вулиці Краківській був найліпший, а тітка, котра не любила євреїв, мусила дивитися крізь скло автомобіля та скло вітрини, як дідусь сердечно вітається з паном Хаскелем Бронштайном, як забирає в нього стоси попередніх знімків, як дискутує з ним чи не над кожним фото щодо діафрагми й затвору, вона мусила чекати в автомобілі, спостерігаючи, як дідусь бере кілька нових плівок і врешті платить за все це й потискає руку панові Хаскелю, дякуючи йому не лише за обслугу, а й за фахові поради, що загалом не раз тривало понад півгодини, і врешті тітка збунтувалася проти фотографічної дідусевої пристрасті, й коли він вибігав із автомобіля з криком: — Глянь-но лише, Зосю, ота дівчина в хустині, хіба не подібна вона до гуцулки?! — вона зоставалася з ображеною міною в авті, й так само було під Рожновом, куди вони поїхали якогось пообіддя, дідусь вискочив із автомобіля і клацав як навіжений, бо над долиною Дунайця й над кістяком майбутньої загати саме пролітав літак RWD-6, такий самий, що на ньому панове Жвірко й Віґура[8] здобули «Челендж», і дідусь Кароль стояв і дивився в захваті на цю машину, бо несподівано увесь той краєвид із пагорбами, річкою, аеропланом і загатою глибоко зворушив його технічну душу, адже цей літак, сконструйований у Мельці, був досконало новочасний, загату, яку зводили ударними темпами, теж була новочасна, й дідусь відчув у своєму раціональному серці щось на кшталт інженерських гордощів: мовляв, усе ж таки цей щойно відвойований смітник, ця бідна його країна, хай і надто повільно, а таки виборсується з руїни і, може, років за двадцять щось означатиме поміж Росією та Німеччиною. — Так я уявляю, — заглянув я у вічі панні Цівле, — стан його ейфорійних думок, коли він фотографував отой літак, що повільно пролітав над долиною із загатою й лісом кранів на задньому плані, тим часом «сітроен», що стояв на «ручнику», тихенько покотився з пагорка, і даремними були крики й розпачливі жести тітки Софії, авто чимдалі швидше розганялося до крутобережжя й урешті стрімко сповзло у нурт Дунайця, чого не бачив, задивившись у небо, аматор фотографії, і лише коли RWD-6 зник за лінією пагорбів, дідусь обернувся й виявив серйозність ситуації: авто вже погрузло у воді до середини дверцят, але це була не вода ставу, а вода бурхливої річки, і щомиті «сітроен» віддалявся від берега, тоді як нажахана тітка Софія то натискала клаксон, то знову безнадійно силувалася налягти на дверцята і своїм порятунком завдячувала лише диву, бо коли вода вже сягала вікон, а дідусь, який стояв по пояс у річці, ледве втримуючи рівновагу, і так само, як тітка, не міг відчинити ті кляті дверцята, переднє колесо «цитрини» оперлося на підводну брилу, і саме тоді надбігли робітники із загати й закинули зашморг на задній буфер, і повільно, сантиметр за сантиметром, відбирали авто й тітку Софію в нурту Дунайця, і видерли було б остаточно, якби линва не репнула, але на щастя, авто було вже на значно меншій глибині, що дало змогу остаточно видобути тітку з пастки і на кількох чоловічих плечах швидко перенести на кам’янистий берег, з якого врятована й рятівники тепер дивились, як «сітроен» занурюється у вир малопольської річки вже назавжди. — І його не намагалися витягти? — запитала панна Цівле, закурюючи самокрутку. — Якою може бути глибина Дунайця у верхній течії? — Не у верхній, а в серединно-нижній, окрім того, зважте й на те, що загату вже майже викінчили і власне приступили до випробувального підпору води в Рожнові, понад те, дідусь Кароль і чути про це не хотів, і лише коли тітка виїхала до Борислава, він негайно порозумівся з представником «Сітроена» у південній Польщі й поінформував його про вади гальмівної системи з особливим натиском на роботу ручного гальма в автомобілях, які та фірма продукувала, але пан Россет увічливо відповів йому, що цей випадок був наслідком не фабричних вад, а неправильної експлуатації, і було зрозуміло — дідусеві Каролю не судилося повторити в Мостицях долю бабці Марії у Львові, бо «Сітроен» уже продавав на той час у Польщі значно більше автомобілів, мав нову рекламну стратегію, а передусім, — подав я панні Цівле попільничку, — хіба може дорівнятися порятунок на залізничному переїзді до трапунку на кам’янистому пляжі над Дунайцем, хіба світлину юної панни-автомобілістки, la bell polonaise, можна було дорівнювати до фотознімка вгодованого пана інженера середніх літ? Тому мій дідусь Кароль сухо заявив наприкінці розмови з паном Россетом, що вибере тепер радше австрійський «стер», радше чеську «татру», радше польський або італійський «фіат», аніж французьке авто, бо «стер», «татра» або навіть польський «фіат» мають гідравлічні гальма, а «Сітроен» і досі тримається архаїчних мотузок, а це означає, що кожне колесо працює само собою й усі диски ніколи не затискаються з однаковою силою. — Ну, і на чому він їздив потім? — панна Цівле повернула мені попільничку. — На якій марці? — То був «мерседес бенц», — відказав я. — 170-V, чудовий кузов, гнило-зелений колір. — А все ж таки не польський «фіат»? — тепер панна Цівле голосно сміялася. — Що, замалий був чи задорогий? — Задорогий, як на таку маленьку машину, — відповів я без вагання, — так само, як і ця ваша цяцька. — А чим ви плануєте їздити після іспиту? — Автобусом. Із часом дороблюся до велосипеда, а потім уже тільки дельтаплан. — То навіщо вам водійські права? — Власне, — кивнув я на дзеркало, в якому, наче довга змія, відображався кілометровий затор позаду нас. — Мабуть, лише заради того, щоб медитувати, приміром, над смислом дивної фрази Конфуція: «коли не розквітають звичаї й музика, покарання та штрафи є несправедливими». — Ото ви вже й загнули, — голосно засміялася вона, — хіба не можна простіше висловитися про штрафи? — Любий пане Богуміле, Ви навіть не уявляєте, яке зворушення огорнуло мене тієї миті, я мало не відпустив зчеплення цього маленького «фіата» панни Цівле, ми ледь не врізались у вихлопну трубу тієї клятої вантажівки, що й надалі випускала страхітливі хмари густого диму прямо в наші носи, а все тому, що панна Цівле, вимовивши цю запитальну фразу, зараз же докинула наступну, поглядаючи при цьому на годинник: — Ну, то рвімо до мене, — і майже негайно почала перебиратися над моїми колінами на водійське місце, а я попід її сідничками, так само, як і минулого разу, мусив пересуватися на місце інструктора, й нарешті, коли ми вже перегрупувалися, панна Цівле відсунула «фіат» на кілька сантиметрів назад, замалим не під буфер «трабанта», що стояв позаду нас, увімкнула першу, максимально викрутила кермо праворуч і повільно, поволеньки вивела нас із западні, виїхала «фіатиком» на тротуар, обережно пропускаючи перехожих, а тоді перескочила з того тротуару на газон і там різко газонула, й коли ми оминули таким чином вантажівку, пригальмувала і знову перетнула тротуар, вискакуючи назад на дорогу, і це був не лише майстерний маневр, любий пане Богуміле, в чому я переконався за мить, зазираючи в дзеркальце, це був справжній порятунок, бо вантажівка, як виявилося, мала не лише зіпсуті двигун і коробку передач, а й гальма, і дослівно за хвилину по тому, як ми вискочили із затору, почала безвладно котитися донизу й розчавила дзьоб «трабанта», «трабант» сплющив капот «гарбуза», «гарбуз» — «тойоти», «тойота» — «опеля» й отак, наче кістки доміно, що їх підштовхнув невидимий палець, або як більярдні кулі, машини цюкались одна в одну, і той лінійний одностайний рух, здавалося, не матиме кінця, цілковито, як це вже дуже давно описав Ісак Ньютон, а тим часом панна Цівле сильно вдарила по газа́х і миттю, на першому ж перехресті скрутила праворуч, і тепер ми швидко їхали вздовж наполеонівських фортів, і я бачив, що моя інструкторка дедалі більше хвилюється, щомиті зиркає на годинник і лічильники, ніби ми проходили на швидкість спеціальний відтинок рейду «Париж–Дакар», а коли ми за мить звернули до присадибних ділянок на пагорбах, вона погнала ще швидше, її маленький «фіат» підстрибував на вибоїнах укоченого шляху, мовби м’ячик, а я усе ламав голову над тим поспіхом, адже він міг означати дуже різні речі, але жодне з моїх припущень не справдилося, любий пане Богуміле, бо коли ми дослівно влетіли в невеличкий садок навколо дерев’яної повітки з прибудовою, панна Цівле сказала: — Зачекайте тут, я мушу зробити братові ін’єкцію, — і коли по кількох хвилинах очікування я побачив, як вона виходить із повітки, пхаючи поперед себе інвалідний візок, у якому сидить молодий усміхнений хлопець, коли вона познайомила нас, я одразу зрозумів, що та дерев’яна повітка з прибудовою — їхнє постійне житло — і вони напевно не мають іншого. — Запрошую на каву, — сказала вона, — але не до хати, бо вас налякає бардак, ну, а Ярек, — показала вона на брата, — страшенно хотів би послухати ті ваші історії про старі машини; коли я розповіла йому про «цитрину» й залізничний переїзд, він мало не підвівся з візка, він усе розуміє, хоча коли намагається щось сказати, в нього виходить лише «у-у-у» й «а-а-а». Я зараз повернуся, хіба що ви дуже квапитеся, тоді спочатку підкину вас до зупинки, нема проблем, усе сьогодні припізнюється через ту кляту вантажівку. — За мить вона повернулася з повітки, несучи на таці каву в дзбанку, дві філіжанки, печиво й тарілку молочного супу. — А той «мерседес»? — запитала вона. — У нього були кращі гальма, ніж у «цитрини»? — Любий пане Богуміле, що тут приховувати, я сторопів від цією небуденної ситуації: панна Цівле годувала Ярека з ложки, яку час од часу відкладала, щоби ковтнути кави зі своєї філіжанки, а я роззирався довкола, дивлячись, як за деревами присадибних ділянок і здичавілого цвинтаря цегляні вежі ганзейських костелів утворюють у весняному повітрі неймовірно гарний візерунок. — Гальма він мав добрі, — відповів я урешті, — але ви й не уявляєте, яким складним було в той час обслуговування автомобіля. — Та чого ж це, — швидко почала вона, — адже тоді вже, мабуть, відмовилися від перехідної манетки і, як і тепер, водій мав гальмо, зчеплення, газ... — Згода, — відповів я, вмочуючи шматок печива в каву, — але тепер перший техогляд треба робити, коли наїздиш п’ятнадцять тисяч кілометрів, а тоді водій дослівно не розлучався з інструкцією, мабуть, він одразу нотував собі все в календарі, скажімо, — став вираховувати я від початку, — в моделі тієї «стосімдесятки» треба було через кожних п’ятсот кілометрів перевіряти, чи добре натягнений приводний ремінь вентилятора, потім рівень олії й антифризу, і, зрештою, гальмування усіх коліс, а через кожні тисячу п’ятсот кілометрів міняти олію в двигуні, чистити сітки повітряного фільтру, змащувати важелі зчеплення, гальма, газу та стартера, поповнювати олію в баку центрального змащування, а щочотири з половиною тисячі кілометрів знімати й чистити паливний фільтр, перевіряти тягу в дроселях карбюратора й підсоса, перевіряти зазори в клапанах двигуна, а після кожних семи з половиною тисяч кілометрів міняти олію в коробці передач, міняти оливовий фільтр, наповнювати оливою кожухи підшипників передніх коліс, а після кожних п’ятнадцять тисяч кілометрів промивати систему охолодження, змащувати передні ресори, а також встановлювати гальмівні колодки з відповідним зазором, уже не кажучи про те, що через кожні сто тисяч циліндри віддавали до шліфувальної майстерні. — Годі, — сказала панна Цівле, відкладаючи ложку й тарілку на стільницю під супровід Ярекового мурмотіння, — він хоче послухати ще, — повернулася вона до мене, — але не будемо вас мордувати, я вже його вколола й нагодувала, зараз ми з’їдемо донизу, до зупинки. — Ні, зостаньтеся, будь ласка, — сказав я, — це не так далеко, я дійду сам. — Ви заплатили за годину занять, — рішуче заперечила вона, — і ми мусимо завершити урок, тільки я підготую братові все для читання й одразу поїдемо. — То, може, продовжимо наступного разу? — мені анітрохи не баглося сідати за кермо. — На ті двадцять хвилин, а зараз я таки піду. — Добре, тоді я теж трохи перейдуся з вами до крамниці, — здалася вона, — тільки приготую йому книжку. — І, любий пане Богуміле, за кілька хвилин ми крокували з панною Цівле алейкою поміж садків до підніжжя пагорба, ганзейські вежі костелів дедалі меншали, аж поки пощезали з наших очей, але не про них я думав, спускаючись дедалі нижче вздовж цвинтарного паркана й сусідніх повіток і будиночків, на яких телевізійні антени, бляшані комини, курники й комірки виказували, що вони були аж ніяк не літніми альтанками, а справжніми житлами, отож я розмірковував не про вежі костелів Головного та Старого міста, а про людей, у яких узимку, мабуть, замерзали тут крани з водою, диміли грубки, протікали дахи й перегоряли пробки, про людей, які мешкали тут серед дерев і зелені, немов на даху нашого міста, хоча вони анітрохи не були олімпійцями. — Ну, чого ви так примовкли? — запитала панна Цівле. — Пішоходу нема про що розповідати? — Та чого, — знизав я плечима, — але я волів би зараз слухати замість говорити. — Вам язика заціпило, — слушно ствердила вона, — таких дільниць не показує наше телебачення, зрештою, що ми могли б рекламувати, хіба повітря, але воно наразі не продається, — всміхнулася вона сама до себе, — а коли почне, тут збудують оселі для людей з грішми. — І то був, пане Богуміле, кінець нашої прогулянки й розмови, панна Цівле зайшла до крамниці, а я крокував собі далі, аж до Варшавських повстанців, де пожежники розтинали тепер кілька скліщених між собою автомобілів, утворюючи ще потужніший затор, і, скажу Вам, що це було красиво: те вібрування пил, із-під яких летіли снопи іскор, мовби коси сузір’я Вероніки, такі вже гарні, що я пішов повільніше і всупереч своїм звичкам замішався в густий натовп роззяв, який аж постогнував від захвату, кілька разів під’їжджала «швидка» по котрогось водія, видобутого з тієї бляшаної каші, а я ніяк не міг прийти до тями, не міг заспокоїтися, проте не через тих бідолах, яких клали на ноші й везли до лікарні, однак згадуючи картину, яку побачив із садка панни Цівле крізь вікно їхньої дерев’яної повітки: вона вмостила візок свого брата біля вікна й на пюпітрі, схожому на ті, на яких музиканти розкладають ноти, розгорнула книжку рівно на висоті його очей і, впоравшись із цим, повісила Ярекові на шию щось на кшталт нашийника з лапою, що звисала на пружині, й було просто-таки неймовірно бачити, як той її близнюк-каліка трохи закидає голову й хапає металеву лапу ротом, і за допомогою цього пристрою вільно гортає книжку сюди й туди, шукаючи сторінки, на якій він спинився минулого разу, було незвично дивитись, як він замислюється на мить: читав уже це чи ні, — і як перегортує тією указкою сторінки Ваших оповідань, любий пане Богуміле, аж урешті знаходить потрібний фрагмент, випускає указку з рота й починає читати з широким усміхом на все обличчя, тоді як панна Цівле лаштується до виходу, підправляючи скромний макіяж перед настінним дзеркалом, адже вона, — як я вже писав до Вас, — мала зійти зі мною донизу, аж до крамнички біля підніжжя колонії присадибних ділянок. Еге ж, це було незвично, — впродовж миті спостерігати інтимний момент їхнього життя, напевно, повторюваний для них і звичний, і незвично відійти від вікна, коли панна Цівле вже закінчила макіяж; відійти, мабуть, лише задля того, щоб нехотячи витолочити маленький кущик зеленої рослинки, розчепіреного бадилля, схованого поміж в’юнком і аґрусом, і сконфужено позадкувавши, побачити таке саме бадилля, хитромудро висаджене у місцинах, добре нагрітих сонцем, яке ще надійніше ховалося від поглядів зі сусідніх ділянок, — у заростях порічок, на маленьких галявинках межи розбрунькованого бур’яну, а також серед острівців гладіолусів і півоній; словом, щоб виявити ті плантації святого зілля, яке примандрувало до нас із Індії, і яке переслідували цілковито так, як колись переслідували в Греції Діоніса. Пожежники саме закінчили розрізати останню машину, вивільнивши цього разу неушкодженого водія, тлум роззяв приглядався до цього байдуже й розчаровано, а я рушив далі, до зупинки, щоби поїхати на Уєйцисько, щоб негайно, як повернуся додому, знайти ті дві чи три світлини з минулого, ту єдину річ, яка зосталася мені від дідуся й бабусі, і щоби під час наступного заняття показати панні Цівле «цитрину» бабці Марії й «мерседес» дідуся Кароля, а, власне кажучи, не так їй, як Ярекові, бо його ті фотознімки могли і справді зацікавити, а може, й потішити. Проте я даремно шукав світлини, їх ніде не було, правдоподібно, — як я міг припустити, — вони запропали під час переїзду, коли ми з Анулею перебиралися на Уєйцисько з вулиці Хжановського, ймовірно, вони помандрували на смітник в одному зі стосів макулатури — разом зі старими газетами, листами й рахунками, можливо, — як я собі думав, — можна було вже хіба розповісти про них панні Цівле під час наступного заняття і мені було чогось шкода, і я чувся достоту позбавленим спадщини, ну бо що означає втрата будинку або маєтку порівняно із втратою останніх пам’ятних фотознімків, тому я йшов на це наступне заняття дуже спохмурнілий, затявшись, що більше ані слова не скажу моїй інструкторці про давні автомобільні справи, ані слова, хоч би й пошепки, якщо я загубив ті фото, і раптом я почув себе, як людина, котру пограбували дослівно до нитки, але, любий пане Богуміле, доля приготувала мені наступну несподіванку, бо коли я вже ви́сів із автобуса на Картуській і йшов під гору маленькою вуличкою Совінського, коли я подумки будував першу фразу, яку скажу того дня панні Цівле: — Вибачте, але через втрату кількох родинних світлин я перебуваю у стані радикальної меланхолії і тому прошу не витягати з мене ані слова, ані звуку, анічичирк!.. — отже, коли отак підготувавшись, я став під фірмою «Коррадо», з маленького «фіата» інструктора Шкарадека вихилилась його завчасно посивіла голова, і я почув: — То ніби ж ви отой письменник? Сідайте до мене, панна Цівле мусила сьогодні взяти відгул, ну, побачимо, які результати цієї бабської науки. — І тоді я, любий пане Богуміле, як і під час першого заняття, відчув, що життя знову закрутило петлю і я несподівано повертаюсь у знайому точку. — Ну, і як ви пхаєтеся до машини, одразу видно, що цивільна дупа, а не офіцер, — гримів інструктор Шкарадек, коли я заплутався в надто просторому й надто довгому паску, — а одною рукою можете хіба курей мацати, — він допоміг мені застібнути клапан. — Ну, поїхали, тут вам не Політехніка, тут думати треба, — майже верещав він на мене, коли заглух карбюратор при першій спробі запалювання. — Пане писако, — реготав він, дуже задоволений собою, — за кермом треба бути мужиком із яйцями, а не ґумкою від трусів, і то, в додачу, бабських, ну що, не розпечатала вас наша залізна леді, наша цілка-неподілка, в дупу трахнута кермом. — Ні, — розлючено гаркнув я, — і заткайтеся, Шкарадеку, бо мене абсолютно не цікавлять ваші естетичні погляди, а якщо в мене не витримають нерви, я розфігачу тачку на першому ж перехресті, — і я дивувався сам собі, любий пане Богуміле, — звідки в мене взялися така мова й така впевненість, звідки раптом вихопилося таке натхненне й безмежне хамство, але це була помилка, за яку мені довелося солоно заплатити, бо той Шкарадек, уявіть лишень, той жалюгідний покидьок, щойно почувши таку мову, негайно взяв мене за свого, ну і я, як то мовиться, дістав за повною програмою; еге ж, пане Богуміле, то була моя справжня військова ретроспекція, моє дежавю, моя сентиментальна подорож до джерел університетських часів, бо тепер, їздячи маленьким «фіатом» з інструктором Шкарадеком, котрий щомиті поплескував мене по плечі й верещав у вухо всі анекдоти про дупу Марини, я пригадував імлисті поранки, коли я прошкував вулицею Лелевеля через заспаний Вжещ до військової кафедри, як, виструнчившись, ставав у шеренгу, віддавав честь, а потім сунув до аудиторії, де майор Сумивус пояснював нам згубні наслідки довгого волосся для обороноздатності держави, де поручник Цяцька бурхливо реагував на ядерну атаку, де полковник Відейко розтлумачував таїни ленінської та брежнєвської доктрин, і всі розмовляли більш-менш так, як інструктор Шкарадек: так само вибухали сміхом на власні жарти, так само по-змовницькому моргали до нас, щойно в їхньому відхилянні від сюжету виринала одна з двох безсмертних суміжних тем, а саме пиятика або трахання, вони так само намагалися бути з нами запанібрата, хоча водночас і в глибині душі зневажали все, що бодай за милю відгонило гуманітарним факультетом. — Отут я колись працював, — інструктор Шкарадек перервав мої військові рефлексії й показав на неон бару «Ліда», який було вимкнено о тій порі, — ось де колись було бабло, щохвилі фраєри знімали тут дівок, ну і їм треба було їхати на хату, до дешевого мотелю, на ті погодинні точки, то я й їздив, а тепер, відколи той скурвий син добудував горішній поверх, відколи він сам тримає погодинні кімнати, то транспорту більше не треба, ну, й уявіть, я мусив продати таксівку й тепер мучусь оцією хернею з такими, як ви, але ви, здається, письменник, — інструктор Шкарадек засміявся на весь голос, — то, певно, часто тут буваєте, нє, бо чи може бути якась ліпша тема, ніж отака собі курвега, що тріскотить про своє нещасливе життя, о, я мав би про що розповісти; якби ви знали якогось режисера, я міг би сколотити цілком непоганий баблосик; приміром, така собі Віоля — то була звичайна портова шалава, а потім вона піднялась у «Монополі», а коли вже з’явилась у «Ліді», це був чистий тобі Голлівуд на Картуській, але, уявіть, вона закохалась у педрила, і то аж так, що зробила операцію і стала хлопцем, ну, і через таку обставину відсмоктує тепер у нього вже не як Віоля, а як Валентій, бо саме таке ім’я вона наказала вписати собі в документи, а той її піжон працює офіціантом, коли його викинули з «Ліди», він перейшов у «Кристал», нє, ну ви таке уявляєте, — щоби поміняти стать через любов, я просто фігію з цього, оце речі, про які треба писати, а не так, як тепер усі — про комуняк, за комуняк узагалі було незле, просто люди розпаскудились, і, скажу вам, немає нічого гіршого, як дозволити їм вільно патякати, бо тепер у нас бордель, а ніяка не свобода, ну, візьміть хоча б машини: стільки їх понакуповували, що нема як проїхати й один великий затор з рання до ночі, а якби повернулися черги й талони, то було б рівно стільки моторів, скільки вміщають дороги. — Я мовчав, любий пане Богуміле, — тоді, на світлофорі біля бару «Ліда», потім на маневровому майданчику, врешті повернувшись на Картуську, звідки вже цілком плавно завернув просто на вуличку Совінського до фірми «Коррадо», мовчав і наступного дня, коли панни Цівле знову не було на роботі, і я знову мусив сісти за кермо поряд з інструктором Шкарадеком, мовчав і тоді, коли після цієї поїздки спинався на пагорб, розпростертий над містом, немов біблійний плащ пророка Іллі, підбитий візерунком із маленьких будиночків і шахівниць присадибних ділянок, у яких уже цвіли бузок і чабрець, у яких порослі мохом старі ванни чекали на дощівку, в яких репетували діти, з яких разом із побрязкуванням баняків долітали аромати обідів і ліниве пополудневе сокотання курей, я мовчав, підходячи до вікна дерев’яної повітки панни Цівле та її брата Ярека, де нікого не було, отже, я так само мовчки написав записку й застромив її в двері: «Зателефонуйте до мене, будь ласка, я в пазурях інструктора Шкарадека», — і в іще глибшій мовчанці я спускався вздовж старого цвинтаря униз, до міста, над яким темна хмарина вихлопних газів заслоняла тепер сонце й цегляну готику ганзейських костелів. Еге ж, пане Богуміле, я і справді був заручником інструктора Шкарадека і шкодував, що взагалі записався на ці курси, бо хоча змінити вчителя за власним бажанням було й можливо, але це завжди означало завалити підсумковий іспит щонайменше тричі, наслідком чого була доконечність повторних курсів, отож я заціплював зуби і цілковито, як на заняттях військової кафедри, удавав найвище зацікавлення, наче змія, вводячи деспота в оману, і щоразу, коли інструктор Шкарадек жартував, я вибухав сміхом, щоразу, коли він пригадував анекдот, я вимикав увагу й зосереджувався на водінні, що, зрештою, вдавалося мені дедалі краще, і додам іще тільки, що навіть наслідок, який зветься постзаняттєвим ефектом Довженка-Дауна, був такий самий, як і по восьми годинах муштри в нашому університетському війську, а саме, — потреба промочити горло. Ох, якби ми тоді, любий пане Богуміле, бодай раз бачили б оті ваші улюблені пиварні, якби замість ґданських сцяк ми могли попивати б тоді охолоджений «бранік» або великопоповський «козел», або «старопрамень», або й звичайний «пільзнер», може, ми виросли б цілковито іншими людьми, а так кожного четверга після військової кафедри, коли виникала потреба змити зі себе ті вісім годин ідіотизму, ми вирушали в обхід, починаючи від «Юрека» на розі вулиці Данусі, відтак перебиралися до «Шевців» на Лендзьона, потім мандрували до «Аґати» на Ґрюнвальдській, щоб дозріти в «Католику» на Гюбнера, а якщо хтось цього через неуважливість не робив, зоставався ще «Льонька» біля залізничної колії або «Ліліпут» навпроти кінотеатру «Вічний вогонь» як уже останнє пекельне коло, і всі ті забігайлівки, всі ті кубла, всі ті стічні канави, закладені за Бєрута, розквітлі за Ґомулки й занепалі за зрілого Ґерека, всі ті наші стації муки згадував я тепер за кермом маленького «фіата» інструктора Шкарадека, і з кожною миттю мене огортала чимдалі дужча жага до того смаку й запаху пива, яке, нехай паскудне й у додачу розбавлене водою, чаїло десь глибоко в собі беззаперечне діонісійське сяйво, і було це сяйво молодості, дароване лише раз у житті. Саме так воно й було, любий пане Богуміле: щойно я по годині їзди вивільнявся з рук інструктора Шкарадека, як негайно мусив випити, а тому просив висадити мене найліпше десь у Головному місті, бо на Картуській, щоправда, працювало кілька нічних крамниць, однак жодного бару, тому якщо він виконував моє прохання, я спочатку йшов до «Істри», тоді до бару «Старе місто» побіля велосипедного магазину, а потім до «Коттону», який відчиняли лиш о четвертій, і щоразу я замовляв інше пиво й перевіряв, майже як Ваш вітчим Францін, чи склянка абсолютно чиста, чи пиво має належну температуру, чи піна не зарідка, і по кількох таких пробах я відчував повну відразу й западав у радикальну меланхолію, бо все було в належному порядку, в ідеальній гармонії — антисептичне й правильне, і хоч я мусив би тішитися з цього, ну бо, врешті-решт, чи може бути більша насолода, ніж дегустувати кінчиком язика, припустімо, перший ковток «гевеліуша», а потім «живеця», а потім «гіннеса», чи може бути більша насолода, ніж порівнювати, скільки і якого солоду вжито в кожному з тих трунків, на якому ґрунті зростав ячмінь, скільки сонячних днів припало на торішній урожай хмелю; тож більшої насолоди й бути не могло, а якщо попри неї я западав у радикальну меланхолію, то причина була очевидна: я вже вкотре відчував, любий пане Богуміле, що все в моєму житті прийшло запізно й заднім числом, а отже, якось непотрібно й безглуздо, але я зараз же пригадував ту Вашу роботу на металургійному комбінаті або Вашу долю ліквідованого письменника, або весілля на Лібні, і мені якось попускало, я якось змивав таки зі себе ту меланхолію, а також запах зіпсутих ясен і пропітнілих футболок інструктора Шкарадека, і сидячи отак перед входом до бару «Істра», звідки я милувався брамами Арсеналу й юрмами німецьких пенсіонерів, або дивлячись на більярдний стіл у «Коттоні», я згадував, як у «Юрека» на Данусі поет Атаназій позичав у тамтешнього карлика акордеон і грав українські думки й білоруські співанки, й одразу, майже негайно, сіре від махорки повітря блакитнішало, а на вулиці спинялися люди і зазирали в захваті крізь стрілчасті мавританські віконця до смолистих нетрів бару, тим часом Атаназій, якому завсідники підливали за гру горілки до кухля з пивом, заводився й тягнув уже циганську: «Ой любят, любят коні», або «Коли знову прийде лихо», — і таким чином підігрівав атмосферу, і все вже було готово, щоб заграти кілька тих повстанських пісень, які за мить співав на повен голос замріяний гурт пияків, і так усі на кілька хвилин ставали єдиною родиною, падали одне одному в обійми, поплескували одне одного по спинах, вигукували: «Наступного року у вільній Польщі!» — і втирали сльози, аж урешті наляканий Юрек подавав рукою знак, що вже досить, і ми виходили на вулицю, несучи Атаназія на руках, тоді як він декламував на повне горло Міцкевичеві строфи, так гарно і так голосно, що прочинялися вікна й сецесійні двері балконів, і нас обсипали квітами, а тоді Атаназій починав безперервно декламувати «Повернення тата», і приблизно на двадцять другому поверненні цього славетного батька ми потрапляли до «Шевців» на Лендзьона, де Атаназій зазвичай засинав від утоми вже по першій чарці, а ми під’юджували екс-генерала Недоїдька, котрий не мав де мешкати й просиджував у «Шевцях» від відкриття до закриття, іще раз розповісти про той десант на НДР, і ми розкошували від оповідки, як наша ґданська військово-морська дивізія, замість щоб висадитися на Волині в рамках маневрів «Щит», пересунулася трохи далі на захід і о п’ятій сорок три ранку розпочала обстріл і висадку на березі НДР, що спричинило сполох не лише серед комбайнерів радгоспу імені Карла Лібкнехта, які акурат о тій порі їхали вздовж балтійського берега на поблизькі рапсові поля, а й у штабах Варшавського договору поміж Берліном, Москвою й Варшавою. — Що ви там, бляха-муха, полячиська, виробляєте, — верещав до слухавки Микита Сергійович Хрущов. — Таж товаришу, — вихоплений зі сну президент Ґомулка ледве знайшов окуляри, без яких узагалі не вмів розмовляти, — товаришу Микито Сергійовичу, таж ви хотіли кукурудзи, то ми в усіх наших «пеґеерах» сіємо тепер саму кукурудзу, і навіть багато індивідуальних селян уже теж починають сіяти. — Я вам, бляха-муха, дам індивідуальну кукурудзу, — перебив розлючений Микита Сергійович, — я вам пригадаю пакт Молотова-Ріббентропа, ви що, зі супутника звалилися, чого на НДР нападаєте, та ще й о п’ятій сорок п’ять ранку?! — і екс-генерал Недоїдько з гідністю розповідав, як із нього зняли погони і прокурор вимагав смертної кари, і то навіть не за той нефортунний десант, висаджений на НДРівській землі через добрячу пиятику, а за зухвальство перед військовим судом, де генерал Недоїдько слушно заявив, що то була ніяка не помилка, а його, польського генерала відповідь на залпи панцерника «Шлесвіґ-Гольштайн», який обстрілом Вестерплятте в нашому місті обірвав його дитинство й забрав сімнадцять душ його кревних, розстріляних у Пясниці, Штуттгофі й Аушвіці. Так отож, любий пане Богуміле, коли оповідка екс-генерала вкотре добігала кінця, ми брали поета Атаназія з кріселка під стіною і, згорнутого, наче килим, несли до «Аґати», де він опритомнював, слухаючи розповідь пана Жакевича про його тітоньку, яку більшовики вигнали з Вільна і яка осіла в Сицовій Гуті на Кашубах, жіночку таку вже розпрочудесну й сповнену магічного чару, що навіть свині, качки, кури й пси на її обійсті переставали розуміти по-кашубському й переходили на її співочу, пересновану теплом, сяйвом і архаїчною шляхетністю мову пограниччя, словом, жінку таку делікатну й чарівливу, що Ришард Стриєць[9], який був при столі пана Жакевича, негайно брав серветку і кількома штрихами рисував тітоньчин портрет, і це було неймовірно — дивитись, як той художник накреслює просто-таки святу візантійську ікону, яка є водночас звичайною жінкою на кашубському подвір’ї й Мадонною у стилі Караваджо; і коли я пригадую ті сцени з бару «Аґата», в якому наш поет Атаназій опритомнював під впливом розмови тих двох жертв кораблетрощі з Атлантиди, то гадаю, любий пане Богуміле, що ніколи й ніде не побачив би чогось такого ж захопливого, як кілька простих штрихів, котрі робили на маленькій серветці синтез Сходу й Заходу чимось природним, можливим і водночас прекрасним; але вже треба було йти далі, до «Католика», де скублювались усі інші жертви кораблетрощі з нашого війська: поет Пітек, який писав вірші винятково про місячну кров своїх наступних наречених, відлюдькуватий поет Салім, який творив винятково на санскриті, поет фон Бок, автор математичних віршів, а також занудливий стаєр від епіки, такий собі Темпій із Темпча, який виводив свою генеалогію від кашубської шляхти, що, зрештою, не справляло на нас жодного враження, бо ми чудово знали, любий пане Богуміле, що як уся чеська шляхта загинула в битві під Білою Горою, так і кашубська викривавилася в битві під Віднем, а таки розбила турків під найщасливішою зорею короля Яна Собеського; отже, про це ми теж відверто балакали в «Католику»: про те, чому чотирнадцятирічний Ґюнтер Ґрасс, який бігав тими самими, що й ми, вулицями Вжеща, ніколи не написав свого першого великого історичного роману про героїчних кашубів, бо якщо більшість із них давним-давно полягла під Віднем, про що або радше про кого мав писати дебютант Ґюнтер з вулиці Лабесвеґ, 13, що зветься нині вулицею Лелевеля, ну ж бо яким чином мав він викресати з так трагічно оселюченого народу самурайську іскру бойового шалу, але такі балачки припиняли в «Католика» швидко, бо протверезілий і відпочилий поет Атаназій демонстративно хухав у долоню, підгортав манжет і, демонструючи жиляву міць передрамення, викликав супротивника: раз то був постачальник із заводів Катовіце, іншого разу — дресирувальник із цирку «Арена», ще якось — моряк із фінського фрахтового судна, і ми завжди приймали закла́ди й ніколи на цьому не втрачали, бо Атаназій, попри все, скидався на здохляка, і ті, що вперше завертали до «Католика», зазвичай ставили проти нього десять до одного, натомість ті, що знали його методу, не втрачали надії вперше побачити його переможеним, але Атаназій був несхибний і не програвав аніколи, а все тому, що на кульмінаційній фазі, коли зчеплені долоні застигали над стільницею, мовби серп і молот, і все ще висіло на волосині, Атаназій починав декламувати своїм потужним металевим голосом: «Флебас-фінікієць два тижні вже мертвий... — тоді на якийсь мент переривав і провадив далі, просвердлюючи супротивника поглядом: — Забув чайок ячання і морські колихання, / І зиск, і втрату. / Шепотливі нурти підводні / Його кості вимивали... — і здобував перевагу вже тієї миті, хай і не завжди розгромну, проте все одно перевагу, бо хоча жоден із супротивників Атаназія не знав Еліотової поеми, він так чи так жахався візії трупа якогось фінікійця з очима, виїденими сіллю й вуграми, якого носило, мов набрезклу й смердючу надувну кулю по морських хвилях, ну, а коли Атаназій гукав на повне горло: — Поганче, а чи іудею, / О ти, стерничий, що бурю обходиш поворотом стерна, / Згадай Флебаса, що був гарний і стрункий, як ти»[10], — рука суперника обм’якала й уже за мить падала на стільницю, і ми могли вигребти грошенята із закла́дів, причім майстерності Атаназія стачало й у таких випадках, коли його суперник, як отой фінський моряк, не тямив ані слова польською, бо тоді декламація відбувалася мовою оригіналу й, завершуючись приголомшливою фразою: — Consider Phlebas, who was onse handsome and telle as you, — вона припечатувала перемогу так само надійно, як і польська фраза поеми. Проте кому я міг про це розповідати, любий пане Богуміле? Пані Еві в «Істрі»? Барменові в «Коттоні»? Німецьким пенсіонерам, що снували прогулянковим кроком від Арсеналу до Мотлави? Чи могли їх обходити наші військові четверги, наші вжещанські діонісії, наші захвати й падіння, по яких не зосталось уже нічого? Отже, я щодалі глибше западав у радикальну меланхолію і по кожному занятті з інструктором Шкарадеком, який пнувся зі шкіри, щоб записати мене до нової, тридцятої за рахунком політичної партії, котру він називав «ТерраМи», по кожній такій годині я йшов очистити свою душу, мені було нелегко не лише через тягар споминів, а й з туги: про панну Цівле в офісі «Коррадо» повідомили, що вона взяла відпустку за свій рахунок, і то невідомо на який час, і повезла лікувати брата, куди — цього вони теж не знали або не хотіли мені сказати, отже, я ще раз пішов на пагорб, де спочивала в тиші її повітка, мовби ковчег, потоплений у часі й у зелені; колія, прокладена колесами «фіатика», вже почала заростати травою, у вікні прибудови снувалися нові павутиння, ряска вкривала дощівку в балії, під порічками бушували їжаки, а надовкруж вибухав травень пахощами бузку, прикликанням дроздів, трелями вивільги, і навіть місто, просмерділе вихлопами, не було в змозі погамувати цієї експансії, помітної й у шаленому, якомусь гарячковому розростанні індійського зілля: його бундючно розчепірені китиці й соковиті стебла, здавалося, з хвилини на хвилину набубнявіють, здавалося, дозріють, із надприродною й шаленою швидкістю випереджаючи приховану в них передвіків таємницю, отож я зірвав, любий пане Богуміле, кілька святих стебелин, тих, що були найстигліші, аби віддати їх панні Цівле, коли вона повернеться, бо її аж ніяк не втішили б така завчасна вегетація й марнування врожаю, і я йшов із тим зеленим бадиллям спочатку вздовж цвинтарного паркану, де покоїлися сіромахи з Першої війни, і, певно, тому знову подумав про дідуся Кароля, але цього разу не як про автомобіліста, а як про артилериста непереможної Цісарсько-королівської армії Австро-Угорщини, який після іпритової атаки потрапив до лазарету й лежав там, непритомний, кільканадцять годин, а коли опам’ятався, то побачив над собою каптур монашки, біліший від альпійського снігу, і скрикнув: — Води, сестро, води! — на що монашка подала йому склянку і сказала: — Спершу ви мусите висповідатись, — а тоді дідусь Кароль ухопився за голову і зрозумів, що має вигляд мумії, бо від його буйної чуприни не зосталось ані волосинки, бо санітар, що його врятував, стягнув протигаз разом з волоссям, яке випало від дії іприту, отже, нехай поранений і лисий, дідусь Кароль страшенно запрагнув жити й відповів сестрі: — Я не збираюся вмирати, а тому не бажаю сповідатися, — тому та сестра, любий пане Богуміле, образилася на нього, і коли усім важко пораненим давали морфін, вона маневрувала так, щоб оминути його, і він терпів жахливий, нічим не потамований біль, але не здався й не висповідався, і врешті-решт так поправив здоров’я, що зміг повернутися на подальше лікування до Львова, і навіть волосся в нього відросло, щоправда, вогненно-рудої барви, про що я подумав уже на вулиці Варшавських повстанців, махаючи зеленою китицею зілля на машину, котра мало мене не переїхала; я подумав, що якби він мав тоді у своїй папіросниці трохи висушених листків із садка панни Цівле, йому було би значно легше в тому лазареті й напевно не ввижалися би в нічній маячні жахіття окопів, однак значно приємніші речі, хоч би й маївки в Журавці або лижні прогулянки в Трускавці, на які їздили студенти й професори Політехніки, отже, мабуть, якби він мене зараз побачив, то не дорікнув би, що я зайшов до автобуса із зеленим пуком індійського зілля, компостуючи квиток і сідаючи на вільне місце позаду водія, серед вдів із вазонами й квітами, котрі, як і щодня, їхали провідати своїх чоловіків на Лостовицькому цвинтарі, о, так, я бачу, як він усміхнувся би, коли одна з бабусь запитала мене, чи те зелене, що я тримав на колінах, годиться на живопліт, чи, може, на розсаду до парника, бо хоча дідусь Кароль ніколи й не був анархістом, а таки не любив чиновників і заборони, не любив дурнуватих політиків і, мабуть, дуже здивувався би, що та фарисейська секта дозволяє й заохочує в нашій країні в будь-яку годину і в будь-якому місці, включно з парламентом, шанувати Діоніса, натомість переслідує Шиву, еге ж, любий пане Богуміле, цілковито так, ніби вибір наших богів не належить нам самим, ніби всі ми мусили шанувати того єдиного, накинутого нам сатрапа в трьох іпостасях: акцизу, ПДВ й горілчаної монополії; отож я дорогою на Уєйцисько знічев’я зазнав осяяння, й у мене, наче у Савла, спала луска з очей, коли я побачив нову землю й нове небо, і себе самого, зодягненого в сіру хмару, бо я негайно пригадав де Квінсі та його візії, тому одразу, щойно приїхав додому, поклав те зелене бадилля на балконі в найліпше нагрітому сонцем місці, щоб воно гарно висохло і його можна було би згодом покраяти й розкришити, й урешті закурити, і коли я вже зачиняв балконні двері, розмірковуючи, як довго триватиме цей процес, задзвонив телефон, і я почув у слухавці панну Цівле, яка запитала мене тим своїм трохи металевим голосом, чи я й надалі у пазурях інструктора Шкарадека і чи не хотів би з них визволитися, бо вона вже повернулась і є в моєму розпорядженні, саме так вона сказала, любий пане Богуміле: я у вашому розпорядженні, — ну так от, я ледь-ледь не прокричав у слухавку про те зелене бадилля, яке зірвав біля її повітки і яке сохне тепер у мене на балконі, але прикусив язика і сказав: — Негайно, ви чуєте, я негайно хочу мати з вами заняття! — на що вона підступно засміялась і відповіла: — Ну добре, але це буде вечірній урок водіння, що ви на це? — і ми вже домовилися о чверть до восьмої на маневровому майданчику обіч нічної крамниці, де я стояв пунктуально аж до хвилини, дивлячись на екстатично-тремтливі фігурки бомжів; на тлі заходу сонця вони нагадували цього разу не дервішів, а членів секти святого Вітта, які на появу маленького «фіатика» й інструкторки, що з нього виходила, просто-таки сягнули зеніту містичних можливостей, вигукуючи свої незрозумілі закляття, вимахуючи руками, припадаючи до землі: — Ну, нормальна клоака, нема чого тут стовбичити, рвімо звідси, — сказала панна Цівле з відразою. Отож ми рвонули, любий пане Богуміле, і то дуже швидко, бо на Картуській о тій порі не було руху, а водив я вже не найгірше. — Ну-ну-ну, — зітхнула панна Цівле, коли я з Гуциська плавно звернув на Яґайлонські Вали, — бачу, що інструктор Шкарадек не марнував часу. — Той хам, — вереснув я, — вічно спітнілий і не говорить про вас інакше, як про... — Знаю-знаю, — вона не дала мені закінчити, — і що з того, якщо він сприяв вашому прогресу, дивіться, як вправно тепер виходить у нас «четвірка», — і справді, пане Богуміле, ті її слова мене просто-таки окрилили, але не лише слова, ще й дотик її долоні, такий делікатний, ніби незумисний, а може, і справді випадковий дотик її ніжних пальців, який подіяв на мене дослівно як подих святого Духа, таємничий пошум Параклетових крил, і то аж до такої міри, що я погнав біля вокзалу мало не на сотці й не на меншій швидкості вилетів на міст над залізничними рейками, і ще більше пришвидшив на Великій Алеї, і одним ривком був уже біля Опери, — Негайно пригальмуйте, — підбила брову панна Цівле, — бо ми навіть не встигнемо поговорити; отже, наступною машиною вашого дідуся був «мерседес бенц»? — запитала вона мене цілковито так, ніби ми закінчили бесіду вчора пополудні. — І він справді був ліпшим від «цитрини»? — Якщо точно, — скинув я швидкість до шістдесяти кілометрів, — не наступний, а наступні, бо «Мерседес» перший запровадив тоді однорічну систему, згідно з якою після дванадцяти місяців можна було по­вернути вживану машину і з доплатою в п’ятсот злотих ­виїхати з їхніх гаражів на новому авті. — Га­ра­жів? — здивувалася панна Цівле. — Це так тоді називали, — не дозволив я перебити себе, — бо слово «салон» не означало, приміром, перукарні, взуттєвої крамниці або пральні, як тепер, у ту добу за салоном іще зберігався статус місця для товариської бесіди, музикування, вина, імовірної партії бриджу; ну так-от, мій дідусь Кароль, — вів я далі, — щороку виїжджав із гаражів «Мерседеса» на новому авті, але це завжди була ідентична модель, окрім того, з кузовом того самого гнило-зеленого кольору, і якщо дідусь так сильно вподобав ту «стосімдесятку», то, либонь, тому, що він щороку беззаперечно вигравав на ній гонитву за лисом. — Ну ні, — панна Цівле показала рукою, щоб я завернув на кільці при Костюшка на вулицю Словацького, — тепер ви вже заливаєте, гонитва за лисом це кінна забава, як можна ганятися на чотирьох колесах через поля й розлоги за кимсь із тим причіпним хвостом, це не тримається купи, навіть якби той лис теж пересувався на колесах, це тим паче неможливо, якщо ви вже мусите вигадувати, то робіть це правдоподібно, так, щоб я цього не відчувала, зчеплення, скинути швидкість, — скомандувала вона, — під гору їдемо повільніше! — ми рухалися серпантином морени в бік летовища, передміські пахощі бузку, скошених трав і холодна тінь букових лісів, меланхолійна навіть навесні, просочувалися крізь прочинене вікно до маленького «фіата». — Мені прикро, — сказав я, — але ви недооцінюєте заміри довоєнних інженерів; отже, коли в Мостицях уперше проводили перегони повітряних куль, які були ні чим іншим, як вітчизняним відбірковим туром до Кубку Ґордона Беннета, коли інженери, захоплені тією чудовою феєрією кулястих форм на небі, згромадилися надвечір у клубі, котрийсь із них кинув синкретичне гасло, достоту ваґнерівську ідею: аби віднині поєднати їхній улюблений автомобільний спорт, якому вони так беззастережно віддавалися, зі спортом повітряним, і таким простим чином, — я глибоко зазирнув у вічі панни Цівле, — зародилась ідея гонитви за лисом у цілком новому форматі, просто-таки революційному й демократичному, ну, бо мій дідусь Кароль, — спокійно пояснив я, — так само, як і його колеги, міг, скажімо, отримати запрошення від князя Санґушка на полювання або навіть на весняний бал у Гумниськах, але на кінну гонитву за лисом то вже не дуже, бо це були сфери готайського альманаху, і без щонайменше семи променів у гербовій короні[11], без стрічок і булави, без портретів, словом, без відповідно високого народження це було не comme il faut, тому мій дідусь і пан інженер Криницький майже негайно розробили умови й правила гри, майже негайно було проведено збір коштів, потрібних для тих змагань, а передусім, для кулі, що мала стати лисом, і не збігло й двох місяців, коли весняного ранку на оболонях позаду фабрики розквітла велика барвиста куля, котра злетіла в простір о дев’ятій двадцять один за тамтешнім часом і якою керував із причіпної гондоли ас аеронавтики, хорунжий льотного полку пан Шубер із Сянока, отже, уявіть, — я знову зазирнув панні Цівле у вічі, — це збудження усіх присутніх автомобілістів, коли за півгодини було дано знак, що вони вже можуть заскакувати у свої автомобілі, вже можуть роз’їхатись у пошуках кулі, гнаної вітром, однак поки завели стартери, поки пілоти порозкладали мапи, спочатку кулю шукали через біноклі, бо треба ж було знати, в котрий саме бік вона помчала, і чи їхати по неї на північ, до Щуцина, чи цілком навпаки — до Збилитівської гори; ну і все було приблизно так, — продовжував я: — пан Межейський заскакував у свій величезний «пакард», у якому зазвичай возив восьмеро дітей, пан Нартовський захряскував дверцята своєї «ганзи», пан Геннель летів у погоню на своїй гарній «татрі», пан Кубінський уже на старті нарізав оберти на своєму двотактному DKW, а Єжи Ґеорґіадіс, якого всі мали за вірменина і який був просто греком, переслідував того повітряного лиса на прекрасному «шевроле», пан Ясілковський на «б’юіку», натомість інженер Гобблер на дводверному BMW, на відміну від інженера Войнарського, який гнався за кулею на чотиридверному «опелі-олімпіа», і, звісно, це ще були не всі, треба згадати пана Збіґнєва Кристека на «опелі-капітані», пана Жабу на «фіаті-504», пана Мровця на «фіаті-1100», пана Криницького на «стері», пана Захаревича на старому «форді», а також пані Кшишковську на «адлері-юніорі», що ж до «мерседесів», — ми виїхали на плато, і я міг нарешті змінити швидкість і додати газу, — то їх було в Мостицях три — окрім дідуся Кароля такою маркою їздили доктор Сверчевський, а також інженер Следзінський, з тією відмінністю, що це були дводверні «стосімдесятки», натомість дідусь ніколи не зраджував чотиридверній версії, ну, а поза тим у змаганнях брали участь ще й мотоциклісти на «аріелях», БМВ, «цундапах», BSA, «вікторіях», «індіанах», а також «гарлеях девідсонах». — Непогано, — перервала цей реєстр панна Цівле, — тепер поверніть біля тієї лісової дороги, бо ж нам не треба на летовище, а до речі, вас неможливо перебити; так-от, чи й справді той «мерседес» був найліпший? — запитала вона з такою усмішкою, що я ледве не випустив кермо. — Розумієте, я маю на увазі не лише марку, а цю конкретну модель, ви самі казали, скільки з нею було мороки, власне, через кожних п’ятсот кілометрів. — Тоді таку мороку мали всі, — тут-таки перебив її я, — це було питання тогочасних технологій, а не якоїсь окремої марки або моделі, отже, та чотиридверна «стосімдесятка» неодмінно приносила моєму дідусеві щастя у змаганнях, а допомагала йому, звісна річ, бабця Марія в ролі пілота, і поки вони вирушали в гонитву за кулею, дідусь кілька вечорів поспіль слухав радіопрогноз погоди, виходив уночі на дах будинку, щоби спостерігати за небом і хмарами, а також за розташуванням планет, а тоді засідав у своєму кабінеті над мапою, накреслюючи ймовірні траєкторії польоту кулі в усіх можливих напрямках та за будь-якої інтенсивності вітру, аж урешті все це враховував і записував до нотатника у формі таблиць і графіків і, мабуть, тому йому завжди таланило виграти, він завжди здобував цей трофей, бо коли всі одразу після старту лише пеленгували кулю, бабця Марія дивилась у таблиці й казала: — За три чверті години вона буде над Заклічином, дорога номер тринадцять, варіант перший, другий поворот ліворуч на Заґлобиці, — отже, дідусь негайно мчав найкоротшою дорогою до мети, а якщо несподівано змінювалися напрямок або сила вітру, зупиняв на хвилю автомобіль, щоб миттю прилаштувати на узбіччі власноруч сконструйований прилад — вітрячок на розкладній тичці, бабця тут-таки вписувала до табличок точно відчитані з нього дані, й вони знову рушали в погоню, озброєні навігаційними змінами, які безпомилково окреслювали нове розташування кулі за допомогою дюймів, а також логарифмів, і їм завжди вдавалося, випередивши інших, добутися до повітряного лиса — чи було то у Мшані, Іздубній або у Верхославичах, ну й, уявіть, — ми були вже внизу вулиці Словацького, обіч прусських касарень, — ту прекрасну картину: дідусь Кароль зупиняє «мерседес» на узбіччі битого шляху й біжить почерез луку, щоб згідно з правилами опинитись якнайближче до вертикальної точки під гондолою, потім витягає ріжка і грає мисливський поклик, на звук якого аеронавт хорунжий Шубер із Сянока зобов’язаний негайно припинити політ, зачиняючи газову машинку для підігріву повітря, оце вони вже бачать одне одного, вже махають одне до одного, і хорунжий Шубер скидає донизу кітву на линві з почепленим до неї лисячим хвостом, а мій дідусь хапає його, і щоразу це найщасливіша мить у його житті, бо почерез луку вже надбігає бабця Марія, і вони обнімаються, цілуються, співають, танцюють, а хорунжий Шубер витягає з дерев’яної скрині пляшку шампанського, обумовлену правилами, і три кришталевих келихи, і вони п’ють за звитягу доти, доки дорогою підтягуються інші автомобілі й мотоцикли, і то мусило бути направду фантастичне відчуття — виграти такі змагання, — завершив я сюжет на кільці біля Ґрюндвальської й Костюшка, — бо зважте на те, що за їхніми правилами тріумфували лише один зі змагунів і його пілот, тому що ані другого, ані третього місця бути не могло, так само, як у кінських перегонах, де лише один верхівець зриває хвоста й отримує все, і є справжнім — бо ж єдиним — королем, коли надвечір на його честь усі п’ють у клубі. — А велика то була нагорода? — панна Цівле видобула зі своєї срібної папіросниці самокрутку і прикурила від автомобільної запальнички. — Більша, ніж та, яку дістав за протаранений «сітроен» машиніст Гнатюк? — Ну, що ви таке кажете, — я плавно з’їхав на середню смугу, — пан Гнатюк отримав нагороду не за те, що він щось там знищив, а за промоцію локомотивів зі Хжанова, — як я пригадую, це була тисяча п’ятсот злотих, на ті часи багато, зважаючи, що польський «фіат» коштував тоді близько п’яти тисяч, — а до того ж золоту «омегу» з вигравіруваним дарчим написом: «Героєві Польських державних залізниць — Дирекція», — ну, ні, нагорода за перемогу в тих змаганнях була суто почесною: латунний значок у формі лиса з написом: «Мостиці, гонитва за кулею», — і під ним дата, понад те, переможець ставив усім у клубі по перших три келишки, отже, якщо мова про емпіричний бік питання, то він мусив до тієї слави й пишноти докинути кілька монет. — Не те, що тепер, — зітхнула панна Цівле, — нині кожен хоче робити на всьому гроші, ну й у мене таке враження, що якби можна було би продавати власне гівно, нікого не зупинив би сморід. — Тут ви трохи перебільшуєте, — гукнув я з-над керма, — це правда, що діалектичний матеріалізм перетворився на практичний, але хіба це привід, щоби так бачити всі речі без винятку? — Ви не розумієте, що я мала на увазі, — знову затягнулася вона самокруткою, випускаючи струмінь їдкого диму. — Ви чули про доктора Елефанта? — За мить, коли я заперечив, панна Цівле почала свою розповідь приглушеним голосом, і скажу Вам, любий пане Богуміле, що мурашки бігли мені по хребті, коли я подумав, що міг би бути хворим, як Ярек, і потрапити в лапи доктора Елефанта, котрий і справді вмів майстерно видалити аневризм мозку, але ще майстерніше допроваджував своїх пацієнтів до краху, вимагаючи хабарі спочатку за місце на лікарняному ліжку, потім за тривалі консультації, врешті, за саму операцію; він робив це, навіть коли справа була безнадійною, і коли він чудово знав, що пацієнт помре, і тоді, коли ситуація взагалі не потребувала операції; адже доктор Елефант був віртуозом зі штампування банкнот і завжди примудрявся видурити їх у згорьованих людей, які заради порятунку близьких готові були продати геть усе та ще й улізти в борги, отже, саме такий випадок був у Ярка та його сестри: спочатку, щоби потрапити в клініку й заплатити за операцію, вони продали квартиру, потім виявилося, що діагноз помилковий, операції не буде, а сама хвороба атипова й потребує тривалого подальшого лікування, і тоді панна Цівле подалася до кабінету доктора Елефанта з вимогою повернути гроші, принаймні суму за саму операцію, втім, доктор Елефант холодно заявив, що зараз викличе поліцію й напише скаргу до прокуратури, бо це провокація, бо це нечувано, — щоб отут, у його кабінеті звинувачувати його в такій ницості, де, хто й коли бачив, щоб ця жінка давала йому гроші, і то аж таку суму. — Сучий син просто викинув мене за двері, — сказала панна Цівле зі сльозами на очах, — квартиру батьків чорти забрали, Ярека негайно виписали з лікарні, а я мусила за кілька днів перетворити повітку на щось таке, де можна було би перебути зиму, інакше ми мусили б ночувати на вокзалі, і ціле щастя, що по батьках залишилася хоч та приміська ділянка, ну так-от, скажу вам, — вона загасила недопалок на вічку попільнички, —наш випадок анітрохи не винятковий, і тепер я воджу Ярека по всіляких чудотворцях, які хоч і не можуть його вилікувати, але принаймні нас не обкрадають, бо ніколи не беруть більше, ніж стоматолог за ординарний візит, а поза тим, вони самі платять за свої кабінети й заповнюють якісь там податкові декларації, на відміну від доктора Елефанта, якому студію, кабінет та інструменти фінансуємо своїми внесками ми, наче останні лопухи. — Це нечувано, — заволав я, — і його ніхто й ніколи не прихопив на гарячому? — А яким чином? — панна Цівле витерла носа хустинкою. — Ну, давайте вже змінимо тему; а той «мерседес» вашого дідуся — він мав верхні чи нижні клапани? — Любий пане Богуміле, Ви, мабуть, розумієте, що після історії, яку я щойно почув, оповідки про давні автомобілі й авторозваги панів інженерів здалися мені нікчемними й геть недоречними, в додачу ми саме проминали ту білу будівлю на розі Кінного тракту й Склодовської-Кюрі, що належала Медичній академії, будівлю, в якій за часів Akademie der Praktishcen Medizin in Dancig професор Спаннер випродуковував мило з людських останків, і мені одразу стало зле на згадку фотознімків і свідчень, про які писала в своєму щоденнику зараз же по війні Зофія Налковська, — як то кажуть, по гарячих слідах, бо тоді ще диміли рештки попелу в підсобному крематорії, а в казанах лежали розварені людські торси та пласти зідраної шкіри; мені стало зле, коли я усвідомив, що дух тієї німецької Академії практичної медицини все ще є у стінах Академії сьогоднішньої, якщо люди штибу доктора Елефанта повсюдно в ній поважані: їм подають руку, бажають захистити докторат, вітають з іменинами, надсилають шанобливі листи, присуджують ректорські нагороди, а все це попри повсюдну знайомість із його методою. — Сподіваюся, — поклав я долоню на коліно панни Цівле, — що його візьме пекло. — Пекло, — з недовірою засміялася вона, — такі, як він, застраховані на всі випадки життя, чи ви знаєте, що доктор Елефант кожну десяту операцію робить безкоштовно і називає це Фундацією святого Антонія, мабуть, і справді сподівається, що йому це допоможе, хоча насправді, коли підсумувати всі ці випадки дітовбивства, то, хай як крути, а мусить бути пекло для таких, як він. — Дітовбивства? — різко перебив я. — Ви ж не хочете сказати, що той клятий доктор ще й гінеколог і у своєму кабінеті за допомоги ультрасучасних рурок і насосів висмоктує тих малих драґлистих істот із лона матері просто до умивальника? — Ні, та що ви, — обурилася панна Цівле, — я цього не казала, але ви мусите знати, що доктор Елефант є визначним трупарем, і коли треба робити операцію, чекає, аж поки батьки зберуть усю суму, і я, мабуть, не мушу казати, що не раз це чекання триває надто довго, і маленький пацієнт умирає, тому Елефанта називають доктором Менґеле, ангелом смерті, хоч я назвала б його радше доктором економічних законів, бо, зрештою, те, чи має хтось шанси вижити, вирішують ані національність, ані віросповідання, а гроші — чисте й стерильне бабло... — То була, любий пане Богуміле, дуже довга мовчанка; тепер ми повільно їхали Кінним трактом уздовж старих лип, що їх понад двісті років тому висадили на тій алеї коштом Даніеля Ґралата, і я подумав: якби Спаннер та Елефант були би симпатиками масонського ордену, як бургомістр Ґралат, то, може, ніколи не зганьбили б лікарського покликання й зостались би вірними Гіппократові, бо, зрештою, масонський дух говорить про присвяту й братерство й не дозволяє думати про людину винятково в категоріях брусків мила або кількості нулів після коми на рахунку, але, з другого боку, той масонський дух давно вже вивітрився з цього міста, прикладом чого була сама назва алеї, якою їхали ми з панною Цівле: спершу вона називалася Головною, потім Гіндербурґа, згодом Гітлера, далі Рокосовського, й нарешті Перемоги, цілковито так, ніби всі наступні володарі цього міста боялися Ґралата, хоч би й у спогаді, і, певно, не могло бути інакше, якщо алеєю посеред сторічних лип тягнулися від Опери й до Середмістя нацистські факельні походи, а від Середмістя до Опери — першотравневі демонстрації, і десь, у невидимому струмені часу, мішалися між собою всі ті свастики, серпи, молоти й оркестри, а доктор Спаннер і доктор Елефант дивилися на все це з вікон Закладу практичної анатомії і зворушено потискали одне одному руки, бо якщо після тези нацистських походів прийшла й проминула антитеза комуністичних маршів, то нарешті для таких, як вони, настав час синтезу, необмеженої творчої діяльності, арифметики чистого прибутку, випраного від усього бруду вже нікому непотрібних ідей, — Так, так, колего, вітаю, — казав Спаннер зі сльозами на очах, — ви дожили до чудових часів, лікарі цієї школи ніколи не мали таких можливостей. — Таж благодійнику, будь ласка, не перебільшуйте, — ґречно кивав головою Елефант, — ваш внесок у повоєнний розвиток косметичних концернів також гідний подиву й захвату, а надто тому, що ви мусили починати майже з нуля, за океаном. — Про що ви думаєте? — панна Цівле обірвала мовчанку в маленькому «фіатику». — Про добродія, який, будучи міським головою, виклав із власної кишені сто тисяч на будову й оздоблення цієї дороги, — сказав я. — Це неможливо! — гукнула панна Цівле — Це надто прекрасно, щоби бути правдою, ви кажете — з власної, а не з міського бюджету? Але про це нічого не казали по телевізору, ну, і як же він відмився від податків, адже той наш прем’єр Бальцерович — це рекетир, він нікому не попустить. — Так, — усміхнувся я до панни Цівле, — але тоді були зовсім інші закони оподаткування, і коли Даніель Ґралат писав отой свій тестамент, отой свій заповіт, коли відписував сто тисяч гульденів на озеленення терену, на прокладення алеї, і, зрештою, на закупівлю й висадження тих кількох тисяч лип, іще не було ніякого Бальцеровича, і тому — погляньте-но — ця алея така довга й широка, це єдине місце у місті, де й досі немає заторів, єдиний у місті пам’ятник істинно творчій мислі. — Тоді, — запитала панна Цівле, — тобто в якому році? Ну і ким був отой ваш Ґралат? — Я вже сказав, він був бургомістром нашого міста, а за оказії ловчим і бурграфом польського короля, він видав першу енциклопедію електрики, — я з’їхав на праву смугу, завертаючи біля площі Народних Зборів праворуч до Ґрадової гори, — понад те, він займався таємними науками розенкрейцерів, і багато хто підозрював бургомістра у приналежності до масонської ложі, чого ніколи не вдалося підтвердити, на відміну від його сина, також Даніеля; той молодший Даніель після вишколу в самого Еммануїла Канта заклав у Ґданську ложу, що звалася «Під Двома Коронованими Левами», в книгозбірні якої знайдено чимало книжок Ґралата-батька, здебільшого присвячених ритуалам втаємничення, і тому потім вважали, що Ґралат-батько також був масоном, і що нам цілком очевидно пояснює, чому за жодної влади, — чи були то пруссаки, нацисти, поляки, комуністи або совєти — цю прекрасну алею не назвали іменем великодушного фундатора, який зробив свій запис у заповіті акурат перед смертю, а точніше, 1767 року. — Господи, завертайте на заправку, — крикнула панна Цівле, — у нас бензин на нулі, замість дивитися на покажчик я слухаю вас і слухаю, ніби ви повернулися з Америки, ну, тепер ліворуч, заправимося, ви, як завжди, забули про мигавку!!! — Любий пане Богуміле, це була наша постійна суперечка, своєрідний рефрен кожного заняття, — з тією мигавкою: неправда, що я забув її ввімкнути, це вона дарма, я ніколи не забував, але визнайте самі — ну, приміром, на маневровому майданчику, де, крім нас, немає жодної іншої машини, велосипеда або пішохода, чи на дорозі, як-от біля тієї автозаправної станції, коли ніхто не над’їжджав ані згори — від цвинтаря, ані знизу — з боку площі Народних Зборів, ну, визнайте самі: який сенс тоді вмикати це миготливе світло, це одне й те саме, що вмикати маяк серед білого дня, тобто абсолютно непотрібно, проте панна Цівле була іншої думки і неодмінно в такій ситуації казала трохи скривдженим тоном: — Пане Павле, мигавку вмикаємо навіть у пустелі, — а тоді я завжди відчував, що життя знову закручує оту свою петлю, ту mimořádnou smyčku, бо я пригадував Ваші уроки водіння на мотоциклі «Ява» й замислювався: коли Ви звертали з Вацлавських Наместій, припустімо, на вулицю Краківську, чи нагадував Вам інструктор: витягніть руку праворуч, — бо тоді на мотоциклах іще не ставили мигавок, і напевно той момент їзди з одною рукою на кермі мусив коштувати Вам неабияких нервів, не згадуючи вже про нерви інструктора, так-от, тоді, біля заправної станції і цвинтаря, панна Цівле вимовила те своє сакраментальне: — Пане Павле, мигавку вмикаємо навіть у пустелі, — втім, саме тоді я не встиг ані подумати про Вас, ані відповісти панні Цівле так само сакраментальним: — Тоді їдьмо до Гренландії, — бо тут-таки, перед лівим поворотом її маленький «фіат» кашлянув, чхнув, вистрілив із вихлопної труби й остаточно завмер, отож ми мусили вискочити з нього і пхати кілька метрів під круту гору, щоби відтак звернути ліворуч, і коли він уже починав котитися з гірки до заправної станції, ми мусили одночасно в нього заскочити, — кожен зі свого боку, й доїхати до бензоколонки на холостих обертах, що нам удалося виконати з несподіваною симетричною точністю, цілковито так, ніби ми з панною Цівле були парою танцюристів у фігурному ковзанярстві, посвячених у найглибші таїни свого фаху, свідомих того математичного по суті визначення віддзеркалених рухів, яке свідчить, що симетрія — це ніщо інше, як незмінність у перетвореннях, тієї точки зору до і після видозмін, яку висновують попри все з певної космічної рівноваги: верху й низу, лівого й правого боку, тіла й духу, мови й мовчання, атома й вакууму, словом, ніщоти, з якої проявляється матерія, як і завжди, у симетричних протиріччях. — Ну, закладайте шланг, — панна Цівле хвилину змагалася з ключиком бензобака, — а я піду по рахунок, — і вона рушила до каси, а я, любий пане Богуміле, з тим шлангом у руках, низько схилившись над бензобаком маленького «фіатика», оглядався, мовби Лотова дружина, щоби помилуватися небувало плавною ходою панни Цівле, її чудовими рухами, які не мали в собі нічого від дешевих красунь із реклами «Секс по телефону», нічого від фільмів Терези Орловскі[12], нічого від атмосфери будок «піп-шоу-денс», ні, панна Цівле пливла до каси автозаправної станції, наче лань із «Пісні над піснями», і скажу Вам, любий пане Богуміле, що ті її чорні джинси, темна шовкова блузка, «пільхівські» туфельки, шкіряна камізелька і срібні кліпси, що раз по разу полискували межи хвиль її розмаяного мідно-каштанового волосся, що усе це, відображене у віконній гладіні автозаправної станції, додатково примножувало той небувалий ефект чистої вроди, яка текла у фіолетовому травневому присмерку, проте споглядання тривало недовго, панна Цівле дуже швидко вибігла з будинку станції, вона була рознервована: — От же ж дідько! — кричала вона. — Перестаньте вже лити бензин, я забула гроші, а вони не хочуть узяти під заставу водійські права, бо мають їх уже три шухляди, посидьте в машині, я швидко збігаю, це ж бо недалечко звідси. — Ну чого ви мусите бігти попід ту гору, — сказав я, вішаючи шланг, — я заплачу, — і вже за мить ми знову сиділи в її маленькому «фіаті». — Може, ми поїхали б кудись, хоч би й до моря... — завагалася вона за мить, чи казати далі. — Знаєте, так уже повелося, що як мене бере хандра, то я сідаю надвечір у «фіатик» і мчу стрілою, світ за очі, деколи людина просто мусить вийти з дому без конкретної мети, їдьмо, а ви розповідайте, я дуже полюбила це. Чи ви вже публікували десь історію вашого дідуся про ті автівки, я хотіла би це почитати, може, у вас є примірник, Ярек збожеволів би від радості. — Ні, — повільно рушив я вниз до вулиці Третього травня, — і я навіть ніколи не думав, що це можна описати. — Мож­­на? — запитливо глянула вона на мене. — Та просто треба, це ж бо фантастично: той залізничний переїзд і «цитрина» або той мур у князевому палаці, але найбільше я хотіла би послухати та прочитати про повітряні змагання, про гонитву за лисом і автомобільний клуб. — Ну, що вам іще розповісти? — я звернув з увімкнутою мигавкою на міст над залізничною колією. — Остання гонитва відбулася не навесні, а в серпні тридцять дев’ятого року, і, як завжди, дідусь Кароль чудово підготувався до неї, і, як завжди, бабця Марія супроводжувала його в ролі пілота, з планшеткою на колінах, але цього разу куля, а радше атмосфера, підклала всім свиню: погода була чудова, птахи розгулювали по стерні, проте в повітрі, розігрітому впродовж усього спекотного літа, жоден достатньо сильний подмух вітру й гадки не мав виповзати з Бореєвого мішка, куля поволі повзла в бік Дунайця й повисла акурат посеред річки, декотрі водії почали переправлятися поромом до Верхославичів, сподіваючись, що вона врешті перелетить на другий бік, інші чекали на тому березі, не вірячи в таке розгортання подій, але куля, мовби від дотику невидимої долоні, — бо ніхто не відчув ані найменшого поруху вітру, — почала посуватися на південь і то точнісінько вгору за течією, а коли ще точніше, вона ідеально посувалася над руслом Дунайця, над самим центром його верткого нурту, і виглядало це, нібито тритони тягли її на линвах, кваплячись до витоків, тому цього разу гонитва виглядала доволі нетипово, автомобілі й мотоцикли сунули вгору берегами Дунайця, наче почесний ескорт, і всі намагалися мати рівні шанси, принаймні до миті, коли сильніший подмух виштовхне кулю на лівий або правий берег, так-от, коли частина змагунів повільно їхала через Войнич, Мельштин, Чхів і Нижню Лососину, така сама численна дружина котила крізь Зґлобиці, Заклічин і Рожнів аж до Городка, але то був не Городок Яґайлонський, що побіля Львова, а звісно, Горо­док-над-Дунайцем. — Ну, а яким берегом, — перебила мене панна Цівле, — їхав «мерседес бенц» вашого дідуся? — Власне, — я трохи пригальмував на бруківці Сенницького мосту, звідки було видно потужні корабельні туші й буксири на освітлених узбережжях, — бабця і дідусь їхали через Рожнів, ну, й через Городок, тобто, як то мовиться, правобережжям. — Щось мені, Марисю, здається, — повторював дідусь, крутячи в пальцях уже давно вигаслу сигару, — що вона прилетить таки до нас. — Я цього не дуже певна, — відповіла бабця, — боюся, Карольчику, що куля так само може прилетіти до них і приземлитися десь під Лимановою, а тоді, — глянула вона на мапу, — ми вже точно не виграємо, бо найближча переправа або в Новому Сончі, або треба вертатися до Чхова. — Ну, і уявіть, — ми їхали на Стоґи вздовж Мертвої Вісли, — куля затрималася майже на самому краєчку Рожнівського озера, саме межи Тугобором на лівому березі річки і Збишицями, що лежали на правому, і так нерухомо провисіла в повітрі добрячих півгодини, отже, змагуни повиходили з автомобілів, запаркували мотоцикли, повитягали корзинки з провіантом, і почався звичайнісінький собі пікнік, і лише дідусь Кароль не брав у ньому участі, не виходив із «мерседеса», на даху якого бабця Марія прилаштувала той їхній спеціальний прилад для вимірювання сили й напрямку вітру, той їхній вітрячок на тичці з обертовим лічильником, а також із маленьким барометром. — Щось здригнулося, — шепнула врешті бабця Марія, — небагато, але в наш бік. — Складай усе й сідай, — шепнув дідусь Кароль у відповідь, — і уявіть, — ми їхали тепер через сосновий ліс уздовж трамвайної лінії та дюн аж до пляжу, — що коли вони рушили назад дорогою на Городок, їх відпроваджували здивовані погляди учасників пікніка, втім, це тривало недовго, бо коли сильніший подмух вітру пересунув кулю на їхній бік, усі раптово підхопилися з травички, завели двигуни й погналися за дідусевим «мерседесом», який дослівно через кілька сотень метрів за Збишицями скрутив на Корінну, тобто на схід, бо саме в цьому напрямку прибирав із хвилини на хвилину вітер. — Грибів чи Тяжковиці? — запитав дідусь, коли вони із запаморочливою швидкістю шістдесят п’ять кілометрів на годину промайнули повз останні будинки Войнарової. — Радше Тяжковиці, за хвилину повертай ліворуч, — відповіла бабця Марія й не помилилася, бо куля, яка саме тієї миті з’явилася за якихось триста метрів перед капотом автомобіля, тепер доволі швидко посувалася точно у вказаний бік, але цього разу ті змагання не судилося виграти ні їм, — я запаркував «фіатик» біля кінцевої трамвая, і ми з панною Цівле рушили стежкою до пляжу, — ані комусь іншому, бо коли куля пролітала над Бобовою, з-поза невеличкого горбка над річкою Білою бабахнули залпи протиповітряної артилерії, сірі хмаринки розквітли довкола барвистої чаші й гондоли, і сталося так, що один із пострілів продірявив оболонку, і куля впала на луку, мовби велет-парашутист, хорунжого аеронавта Шубера негайно оточив і заарештував загін Корпусу прикордонної охорони, і все це супроводжував страшенний скандал, бо аеронавт хорунжий Шубер не мав при собі ні ліцензії, ані жодного посвідчення особи, натомість мав фотоапарат, а тому його сприйняли за німецького шпигуна, і марними були вмовляння дідуся Кароля, що прибув на допомогу, та й інших змагунів, марними були пояснення, що кулю зареєстровано і вона має систему ознакування «SP-ALP-Мостиці», марними було втручання усіх панів інженерів і техніків разом узятих — капітан Римвід Остоя-Кончипольский був невблаганний, він порадив усім присутнім вирушити під конвоєм до ресторації пані Клюнґманової і чекати там подальшого розгортання подій, отже, такий був останній політ кулі «SP-ALP-Мостиці» й остання гонитва за лисом: у ресторації пані Клюнґманової подавали перепілок, телячу печеню, зрази, коропа по-єврейському, український борщ, вареники із сиром та картоплею, гусячу печінку, смажену баранину, мариновані гриби, фаршировану качку, шинку з чорносливом, лопатку, реберця, яловичий бульйон, варене м’ясо, а все це з букетами городини й салаток, а до цього пиво окоцімське, пиво живецьке, чеський «пільзнер», п’ять ґатунків горілок Бачевського, французькі коньяки й шампанське, угорські вина зі складів пана Ліппочі, а на десерт — гарячу чоколяду, морозиво з фісташковим смаком, виноград, «наполеони», еклери, пішинґер, а також цвібак, каву, чай, сінальцо, малиновий сироп, лимонад, — доступні ціни без курортної націнки, бо де там було Бобовій до Івонича, Трускавця або Криниці. — О Боже, як у мене буркоче в животі, — засміялася панна Цівле, сідаючи на пісок, — під таким арештом і я хотіла би посидіти, тільки щоб мати трохи грошенят. І довго їх там тримали? — Приблизно три години, — я всадовився поряд з нею, — тільки що аеронавт хорунжий Шубер перебував у значно гіршій ситуації, бо його забрали на допит до польового уряду КПО і, крім склянки води, нічого не дали, ну, а в тій ресторації розпочався бал під хвостом, якого дідусь Кароль підвісив під крокви, отже, наступні тости здіймали за торішні перегони та за їхнього тріумфатора, якщо вже цьогорічні виявилися лисові під хвіст, але, певно, багато хто з присутніх уже мав передчуття, що п’ють вони на кредит із найвищими ризиком і відсотковою ставкою, що підписують безтерміновий вексель, який щосекунди може бути опротестований, і це чудово відчував і дідусь Кароль, коли підливав бабці Марії дедалі більше вина, на що вона обурювалася, бо не любила, коли в неї шумить у голові, але дідусь знав, що робить, схилявся над нею і мовив притлумленим голосом: — Марисю, ми вже ніколи не будемо щасливі, треба зберегти всі ці хвилини, мов комаху в бурштині, зберегти, може, навіть для наших онуків. — Ну, чого ж одразу для онуків? — дивувалася вона. — Якщо й буде війна, то світ так чи так повернеться на своє місце, бо так буває завжди, — вона довірливо глянула на нього. — Мірка пшениці за динар, — гірко всміхнувся дідусь. — Який іще динар, про що ти кажеш? — вона делікатно поклала долоню на його чарку й пересунула її ближче до себе. — І вони не могли порозумітися, — пояснив я панні Цівле, — не могли, бо мали цілком відмінний досвід від часів тієї першої війни: вона майже весь час просиділа в Швейцарії, а він в окопах, вона організовувала комітети допомоги, а він вивчав нові різновиди гармат і снарядів, вона писала листи, а він описував артилерійські мапи, а потім, коли вже повернулися до Львова й урешті могли перепочити, вибухнула ще одна війна, уже не світова, а польсько-українська, і він знову мусив стріляти, а вона знов організовувала комітет допомоги, отже, як бачите, це були цілковито різні кути зору, зрештою, не востаннє, бо коли вже закінчилася та «українка», незабаром пішли більшовики, цього разу дідусь отримав призначення до панцерника, і хоча він вигідно сидів у крицевій башті з написом «Сміливий», а й так знову мусив стріляти, і цього разу не в повітря. — Стоп-стоп, — панна Цівле закурила самокрутку, — ви хочете сказати, що під час тієї битви з українцями за Львів ваш дідусь стріляв, як такий собі Швейк, у повітря? — Цього я не знаю, — відповів я, — але він завжди так казав, бо та війна з українцями була найбільшим його смутком. — Ми виграли її, — казав він, — але як нам тепер жити з ними в одному місті, як ми дивитимемось одне одному в очі? — А щодо більшовиків, — вів я далі, — то напевно гармати панцерника «Сміливий» не стріляли Господу Богу в око, натомість у хвацьких кавалеристів Будьонного, і, мабуть, саме про них думав мій дідусь там, у ресторації під Бобовою, в серпні тридцять дев’ятого року; він, певно, згадував отих вершників Апокаліпсису, що сунули мов сарана; в кожному разі, — завершив я, — в нього не було ілюзій, що майбутня війна нагадуватиме попередні і, може, тому, коли вони вже сідали в «мерседес», тихо повторив цитату зі святого Івана про мірку пшениці й динар, чим знервував бабцю, бо вона гадала, що він трохи забагато випив і мусить віддати їй кермо, на що він, звісна річ, не погоджувався, отже, те їхнє останнє спільне повернення з гонитви за лисом збігло під знаком мовчазної сварки; вони повільно проминули будинок славетного цадика, довкола якого громадилися хасиди, а потім у дальньому світлі фар їхали стрімкою дорогою межи пагорбами, зануреними в морок, двигун рівномірно гучав, крізь опущене скло до машини линув невтомний цвіркунячий концерт, й вони запам’ятали вже назавше цей незвичайний настрій серпневої ночі, бо й справді, — я делікатно обняв панну Цівле, — вони вже ніколи потім не були такі щасливі. — І уявіть, любий пане Богуміле, коли я закінчив оту останню фразу, моя інструкторка поклала долоню мені на плече, і ми сиділи отак нерухомо, мов пара закоханих школярів, споглядаючи темно-синю мантію затоки, якою повільно пересувалися вогні кораблів — тих, що стояли на рейді, і тих, що пливли до Калінінґрада, Стокгольма, Гельсінкі, Вісбі, Гільверсума або кудись там іще, і тієї миті нам вдалося відчути якийсь незрівнянний настрій, якийсь психічний Гольфстрім, що пропливав поміж нами, і зовсім не через той безневинний дотик, а через речі глибоко принципові і, так би мовити, фундаментальні: просто, любий пане Богуміле, ми відчули одне в одному споріднені душі, щось таке, про що писали Шеллі, Кітс, Байрон і Міцкевич, щось таке, з чого всі сьогодні насміхаються, включно з ученими й мистцями, з чого не здають собі справу священики, чого більше не знають письменники, словом, нас поєднала ота цілковито загублена мова, наче нитка бабиного літа, хоча надворі був не жовтень, а травнева ніч, на небі вже рішуче владарював Арктур, якому товаришувала як рівна ясна Спіка зі сузір’я Діви, Великий Віз перекочувався звідкілясь від Борнгольму в бік Геля, а наші ноги омивали хвилі моря, ще холодного о тій порі року. — І справді чудово, — прошепотіла панна Цівле, — «мерседес», що їде крізь морок, ну, й оті цвіркуни, закінчіть, будь ласка, розкажіть, що було далі. — Німецькі літаки, — відказав я, — яких не діставали батареї капітана Римвіда Остої-Кончипольського, німецькі танки, яких не стримали кавалерійські загони, словом, поразка, але поки все це сталося, за кілька днів перед вибухом війни дідусь іще встиг зробити один фотознімок і віддати останній коток плівки панові Хаскелю Бронштайну, і то була остання світлина з тодішньої Польщі — родинний портрет: ліворуч, на самому краю дороги стояла бабця Марія, поряд двійко батярів, як їх по-львівському називали, тобто мої дядько і батько, ну, а дідусь, якого не могло бути в кадрі, дідусь також був присутній на тій світлині у формі чіткої тіні і, скажу вам, що хай би скільки я дивився на той фотознімок, хай би скільки обертав у пальцях цей маленький пожовклий картонний квадратик із закладу пана Бронштайна, щоразу відчував зворушення, бо та тінь була мовби заповідь прийдешніх подій, була як мовчазна неприсутність дідуся впродовж кількох найближчих років, а що ж до «мерседеса», — випередив я запитання панни Цівле, — це теж була прощальна світлина. — Ну, так, — підхопила вона, — його, мабуть, реквізували німці. — А ось і ні, — спростував я, — коли вже падали бомби, дідусь отримав розпорядження вивезти всі папери із секретами хімічних технологій на схід, де вони будуть у безпеці, бо припускали, що фронт зупиниться на Дунайці, а в найгіршому разі десь на Сяні, й так триватиме до французької відсічі, але це були марні сподівання, і дідусь, прориваючись на «мерседесі» крізь дороги, повні утікачів, на яких випробовували свою влучність пілоти Люфтваффе, був певен, що вже не виконає цього завдання, не встигне добутися до Львова, де на нього в готелі «Жорж» мав чекати агент «двійки», проте сталося цілком інакше: за якихось двадцять кілометрів до Львова, вже за Городком Яґайлонським, але ще перед Зимною Водою, він помітив передовий дозор Червоної армії, кавалерійський загін розвідки й хотів негайно завернути назад, бо меншим із двох лих видавалось усе ж таки сховатися й завершити місію десь на німецькому боці, однак він уже не встиг, червоноармійці підхльоснули коней та оточили «мерседес», а їхній командир, лейтенант із віспуватим лицем ледве не заплескав у долоні, побачивши автомобіль. — Ну, пощастило нам сьогодні, оце комісар зрадіє, — гукнув він до солдатів, а до дідуся: «Вихаді, сволочь!» — ну, й уявіть, — говорив я до панни Цівле в рівноплинному пошумі хвиль, — що той лейтенант виписав реквізиційну квитанцію: — То бомага для полячка, аби він не базікав потім, що наша армія краде, — він усміхався й плескав дідуся по спині, — ми вже знаємо вашу ворожу пропаганду. — Отож дідусь стояв перед тим віспуватим лейтенантом і мовчки приймав реквізиційну квитанцію, тоді як бійці перенишпорювали авто й викидали до рову, — що дуже здивувало дідуся, — усі непотрібні їм речі: в гущавину лопухів полетіли автомобільний комплект ключів Боша в ебонітовій скриньці, поїдений молями старий дідусевий пороховик, пара калош, мастильниця, порожній футляр від захисних окулярів, а також пака документів, перев’язана паперовою шворкою, яку вони, на щастя, не переглянули, тільки видобули зі шкіряної течки й ту останню, звісна річ, забрали собі; й усе це тривало не довше, ніж сім хвилин, — пояснював я панні Цівле, — і щойно вони рушили назад у напрямку Львова, як дідусь закурив сигарету й уважно приглядався до хмаринок куряви, що розквітали під копитами лейтенантового скакуна, кінь без верхівця тепер вільно біг слідом за «мерседесом», тоді як його господар тепер вільно змінював швидкості, вмикав мигавку, перевіряв потужність клаксона, а солдати, що ескортували авто, стріляли на радощах у повітря і співали чудову мелодійну пісню про польських панів і псів-отаманів, мовляв, вони назавжди запам’ятають Червону армію; і тільки коли вони щезли за поворотом, дідусь ускочив до рову, витяг звідтіля свої речі й потроху попростував пішодрала до Львова, сподіваючись, що попри цю несподівану совєтську окупацію йому вдасться виконати місію, й отак я уявляю його на тій дорозі: як він суне поволі в старому пороховику, щомиті зупиняється, позаяк ебонітова скринька з інструментами Боша дуже важка, а в другій руці, власне кажучи, під пахвою, стискає паку таємних документів Державної фабрики азотних сполук у Мостицях, перев’язану паперовою шворкою, що на них мав чекати у «Жоржі» агент «двійки». — Прекрасні, делікатні ніжки інструкторки, які, так само, як і мої, омивала холодна вода Балтики, щомиті зникали у вільглому піску; панну Цівле поглинула ця дитяча забава в закопування й витягання кінцівок із сірої безформної маси, вона, здавалося, не слухала цієї історії, але варто мені було замовкнути по словах про агента «двійки», як вона миттю запитала: — Ну, й вони зустрілися в тому готелі? — Готель «Жорж», — вів я далі, — уже повнився совєтськими офіцерами, й уся рестораційна зала нагадувала штаб по завершеній і виграній війні; дідусь під’їхав туди трамваєм з вулиці Уєйського, де спершу переодягнувся й перепочив, отож, він не зайшов до готелю, став на тротуарі й зазирнув, наче випадковий перехожий, у вікна освітленої зали, й не міг повірити власним очам: молодші та старші кельнери, хлопчаки, геть усі витанцьовували довкола столиків і подавали совєтським офіцерам штуфаду, печеню, баранину, угорські вина, французькі коньяки й горілки Бачевського, а ті дуже чемно платили якимись дивними папірцями; дідусь устав навшпиньки, приклеївся носом до рестораційної вітрини й виявив, що це реквізиційні квитанції Червоної армії, такі самі, що й та, яку він одержав за «мерседес», і це було надзвичайне видовище: розохочені офіцери били келишки й пили вже винятково зі склянок, ніби чудово усвідомлювали, що готельні льохи будуть за кілька годин цілковито порожні, бо хто ж тепер постачатиме до них токаї, полинівки, арманьяки або бордо, отож вони витягали з кишень цілі книжечки реквізиційних квитанцій і жбурляли їх на срібні таці, а кельнери всміхалися до них і дякували за такі казкові напивки, ніби чудово розуміли, що офіцери Червоної армії можуть заплатити за цю класово ненависну розкіш не аркушиками, а свинцем, тому дідусь відійшов від вікна й посунув у бік Гетьманських Валів, пригноблений і засмучений не так несподіваною окупацією і втратою «мерседеса», — бо в Центральній Європі такі справи не є чимсь надзвичайним, вони в якомусь сенсі лише становлять природний і накинутий зовні порядок речей, — однак тим, що темна й лиховісна сила несподівано вторглася на територію, яка не зазнавала досі анексій або навал, і тому видавалася найбезпечнішою, словом, що все те громадище поволі, проте систематично впихається на територію його пам’яті, і клапоть за клаптем знищує її делікатну тканину, відбирає силу в чистих і чітких картин, видирає минуле й накладає на нього отой специфічний, іще невідомий тоді народам Центральної Європи фільтр, який, власне кажучи, ні з чим не можна порівняти; отож, крокуючи Гетьманськими Валами, дідусь зрозумів це інтуїтивно, коли усвідомив, що всі його спогади про готель «Жорж» і Марійський пляц, усі ті хвилини, в які він зустрічався тут із нареченою, приятелями або колегами з Політехніки, будуть тепер чимось цілковито інакшим, назавжди заповненим співом і тостами совєтських офіцерів, димом їхніх папірос, гострим запахом «адєкалону» й поту, звуками «ґармошкі», скреготом скла під їхніми чобітьми, і якщо він, бува, пригадає розмову з нареченою: вона розповідала йому про свою матір-угорку, яка так рано й трагічно померла, а він розводився над історією прадідуся, лікаря наполеонівського війська, скандаліста й гульвісу, отже, якщо він викличе з пам’яті всі складові того давнішнього побачення, включно з хмарами над пляцом, гуркотом кінних возів, дзеленьканням трамвая і сонячним промінням, що падає крізь вікно ресторації на їхній столик, то на ту картину неодмінно накладеться ряд багрових і спітнілих фізіономій, кашкетів, які валяються на обрусах, або пака реквізиційних квитанцій, пожбурена кельнерам, і визнайте, — невтомно провадив я далі, поки панна Цівле витягала ступні з води, — що такі думки були особливо невтішними в місті, де ледь чи не на всіх вулицях уже висіли транспаранти: «Слава визволителям Західної України!», «Геть буржуазію!», «Трудовий народ зі Сталіним!», — і якби цього було не досить, десь в околицях пам’ятника Собеському дідусь помітив, як потойбіч алеї пересувається «мерседес бенц», чотиридверна «стосімдесятка» гнило-зеленого кольору, і впізнав у ній своє авто, а точніше, авто, що радикально змінило власника, й тоді він почув з-поза спини: — Пан інженер Кароль? Не озирайтеся, підемо поруч, ніби нічого не сталось, отак. Добре, що ви не зайшли до готелю, він роїться агентами, та в разі чого наша людина мусила перехопити вас і вивести через кухню, так, усе ускладнюється, але ми, звісно, контролюємо ситуацію, ви краще не дивіться на той «мерседес», бо це привертає до нас увагу, я скажу вам, хто на ньому їздить — це комісар Хрущов, ми ще не раз почуємо про нього... До речі, папери при вас? — вони поїхали трамваєм на Уєйського, — я взяв панну Цівле під руку, коли ми повільно виходили з пляжу, — і там, на старій квартирі бабці Марії вихилили цілу пляшку полинівки, отже, нічого дивного, що їхня розмова спочатку оберталася довкола фабрики горілок і лікерів Бачевського, яку Люфтваффе розбомбила кілька днів тому. — Вона згоріла дев’ятого вересня, — сухо поінформував агент «двійки», а нині вранці совєти заарештували обох панів Бачевських, Стефана й Адама. — Мабуть, для того, щоби вручити їм реквізиційні квитанції? — здивувався дідусь. — Це називається зачистка від чужорідного елементу, — пояснив агент, — утікаймо зі мною до Угорщини, а потім до Франції, за рік ми через переможений Берлін повернемося до Варшави. — А ті, що тут? — дідусь кивнув на відхилене вікно, за яким із гуркотом проїжджав танк. — Франція та Англія ніколи не підтримають цієї анексії, — сказав ас розвідки, — понад те, ми звернемося до Ліги Націй, — але мій дідусь, — ми вже сідали з панною Цівле у маленький «фіат», — чомусь не довіряв союзникам, а тим паче не вірив Лізі Націй, тому наступного дня він вирушив назад до Мостиць крізь свіжий, іще не заораний німцями й совєтами кордон, а коли добрався врешті додому, то замість щоб зголоситися до роботи на вже німецькій фабриці, днями поспіль переглядав старі фотознімки, впорядковував свій архів, дописував на звороті карток відсутні дати, імена людей, назви місцевостей і відчував, що той наново розкручений коток часу є чимсь цілковито іншим, аніж каталогом звичайних спогадів, відчував, що хвилини, вихоплені колись холодним спалахом «лєйки», обертаються на цілковито нову Книгу, якої він ніколи не планував створювати, і яка, укладена із випадкових миттєвостей, заломів світла, окрушин матерії і голосів, що давно відбриніли, є мовби знічев’я прочиненою потайною хвірткою, яка відкриває перед ураженим перехожим незнану досі перспективу, дивовижний спектакль фантомів часу та простору, котрі вирують ніби золоті стовпчики куряви в темній старій коморі. Й тому дідусеві закортіло зустрітися з паном Хаскелем Бронштайном, — ми знову їхали через Сенницький міст над мертвою стрічкою портового каналу, в якому корпуси кораблів скидалися на сплячі туші екзотичних потвор, а я вів далі: — Щоби поділитися саме цим спостереженням і купити трохи плівок про запас, бо відколи прийшли німці, вони щодня забороняли якісь наступні речі, й дідусь побоювався, що незабаром полякам заборонять фотографію, так само, як радіо, ковзанярство, симфонічні концерти, не згадуючи вже про студіювання геології на відкритих лекціях Природничого товариства, що його, як і решту товариств і навчальних закладів, просто-напросто ліквідували; отже, він поїхав велосипедом до Тарнова, щоби купити в пана Бронштайна папір і плівки Жевера, але заклад був уже зачинений, тільки на задвірку хтось іще тихо порався, тоді дідусь зайшов на подвір’я і тричі обережно постукав. — Інженере, — зрадів пан Хаскель, — а я чув, що вас у Львові заарештували совєти, отже, це неправда, — він підсунув гостеві крісло. — Цього разу, — відповів дідусь, — я відбувся лиш автомобілем, а до наступного вже не чекав, повернувся сюди. — Тут не ліпше, — пан Хаскель показав на свою пов’язку із зіркою, — я зачиняю заклад і виїжджаю до Арґентини. — До Арґентини? — здивувався дідусь. — Яким же то дивом? — Краще не питайте, моліться, щоб я зміг забрати родину, той паспорт я купив за два тижні до початку війни, але він лише на мене, а вони мусять іти до гетто, в нас забрали квартиру, ви навіть не уявляєте, які я мусив давати хабарі в нашій ґміні, щоби вистарати їм кімнатчину з кухнею, але вони якось перечасують, вас принаймні не викинуть із фабрики, прошу, візьміть оце від мене на згадку, — і пан Хаскель Бронштайн вручив дідусеві кілька коробочок фотопаперу й кільканадцять котків плівки Жевера, а коли той, попри все, хотів заплатити, фотограф жахнувся і заявив, що від найліпшого клієнта в місті, який навіть тоді, коли нацдеки насмарували на його вітрині напис «Не ходи до жида», демонстративно зупиняв свій «мерседес» навпроти його закладу й заходив усередину, купуючи значно більше, ніж йому було потрібно; що від такого клієнта він не візьме зараз грошей. Уже на виході, по тому, як вони сердечно попрощалися, дідусь сказав тільки ще: — Знаєте, а я вже не ходжу на фабрику, хай німці самі там порядкують, — і вийшов на подвір’я, однак велосипеда не було, його хтось банально вкрав, і дідусь ішов донизу вулицею Краківською, минаючи патрулі німецької жандармерії, і замислювався, що буде далі, коли французи не почали наступ, англійці не скинули на Берлін жодної бомби, а німці й совєти влаштовують спільні військові паради, і згадував, як кілька років тому він заклав було у Вільному місті Ґданську маленьку фірму з імпорту хімікалій і як його мордували перевірками, як він одержував листи: «Полячиську, тут тобі немає що ловити», — і як урешті його консигнаційний склад підпалили вночі, а йому ще й довелося платити штраф, коли виявилося, що він написав скаргу до Комісаріату Ліги Націй, отже, в такому настрої він повернувся до свого дому в Мостицях, а там його вже чекав виклик до поліції. — Не ходи, — заломлювала руки бабця Марія, — може, вже ліпше повернися до Львова й пересидь якось там. — Вони нічого не можуть мені заподіяти, — знизав плечима дідусь, — напевно, справа в тому, що я не здав досі «мерседес», я читав оголошення, скажу, що був у родини на сході, ну й покажу оце, — дідусь витяг реквізиційну квитанцію Червоної армії, — бо вони ж між собою співпрацюють і, може, навіть обміняють той автомобіль на інший, щоби статистика збігалась. — І уявіть, — я поглянув на панну Цівле, — що дідусь узяв зі собою до поліції ту квитанцію, але гестапівець, який його допитував, навіть не дуже тим зацікавився, бо йшлося про те, чому дідусь не зголосився на працю, чим бойкотував розпорядження Арбайтшамту, а, мабуть, треба сказати, — роз’яснив я, — що на тій фабриці виробляли не лише добрива для рільників, а й вибухові матеріали, і той гестапівець розгорнув течку з досьє підозрюваного, витяг із неї копії експертиз і дідусевих патентів і жбурнув їх на стіл зі словами: — Ми знаємо про тебе все і маємо останню пропозицію: віднині ти вже не полячисько, а австріяк німецького походження, а завтра ти виходиш на роботу. — І того ж таки дня, — завершив я розповідь, — дідусь уже сидів у тарнівській тюрмі, звідки його вивезли до Вишниця, де було вже кілька тисяч таких самих «ненадійних», як він, а звідти всі вони поїхали в Аушвіц і отримали одні з перших трицифрових номерів із літерою «Р» на трикутнику смугастої роби. — Ну, а якби він послухав вашу бабцю, — панна Цівле розхвилювалась, — якби він перебрався таки до Львова? — Мабуть, тоді він потрапив би на Донбас, — я звернув «фіатиком» з мосту над залізничною колією на вулицю Третього травня, — як Стефан і Адам Бачевські, котрі загинули там сорокового року. — Любий пане Богуміле, мені було дуже прикро через панну Цівле, бо замість того, щоб надалі снувати веселі приповістки, замість розсмішити її — ту, що перебувала в незрівнянно гіршій ситуації, ніж я, а прямо кажучи, жила без жодної надії на майбуття, отже, замість подарувати їй жменю анекдотів, які ще були в мене за пазухою, я виснував мартирологічну оповідь, і сам, по правді, не знаючи, як це сталося, що сонячні пікніки над Дунайцем, лижні прогулянки у Трускавці або гонитва за повітряним лисом закінчились у моїй версії реквізицією і трицифровим номером дідуся Кароля, завершилися страшною загибеллю родини пана Хаскеля Бронштайна у масовій ямі смерті під Бучиною й не менш жахливим сконом панів Бачевських у штольнях Донбасу, так, я чувся винним, дивлячись на її посмутніле обличчя, і раптом, коли ми вже завертали на битий шлях між присадибних ділянок колонії Охота, я усвідомив: не все, що мало в моїй родині зв’язок із фірмою «Мерседес Даймлер-Бенц», закінчилося траурним маршем і гіркотою поразки, бо ж по роках, уже тут, у Ґданську, життя дописало до тієї історії ще одну сюжетну лінію, суть якої могла безперечно розважити панну Цівле; тому я скинув швидкість і сказав до неї, любий пане Богуміле: — А знаєте, життя таки закрутило неймовірну петлю, бо мій батько, який усе своє життя в комуністичній Польщі був злидарем, якось повернувся з роботи трохи пізніше, а власне кажучи, не повернувся, а приїхав, — але, любий пане Богуміле, я не розгортав того сюжету, не закінчив тоді ту похмуру партитуру ясною сонячною кодою, бо панна Цівле, вдивляючись у морок, виявила, що довкола її дерев’яної повітки танцює полум’я і, звісно, це виглядало страхітливо: вогонь, здавалося, вже буяв понад кущами, які облямовували хижку. — Господи Боже, додайте газу, Яреку, Яреку!!! — кричала вона, повторюючи братове ім’я, отож я додав газу, колеса забуксували на повороті в піску, «фіатик» скинув задом, і на останній короткій прямій я розігнав його так, що ми закінчили гальмування з капотом у дерев’яній хвіртці, панна Цівле одним стрибком перескочила поламані штахети і була вже біля повітки, готова плигонути у вогонь, витягати Ярека, рятувати будинок, але, на щастя, потреби в цьому не було; коли я дав задній хід і поставив «фіатик» так, щоб у разі чого дозволити під’їхати пожежникам, коли я вже біг до них, то почув її голосний сміх: — Фізику, ну чому ти завжди клеїш дурня, я думала, що то вже повна торба, ну, а ти, Шкарбане, завжди мусиш класти у вогнище так багато хмизу, у мене серце ледь не вискочило, познайомтесь, — я саме підходив до вогнища, біля якого сидів на своєму візку і Ярек, сквапливо наминаючи ковбаску, яку тримав у руці Шкарбан, — це мій курсант, а це сусіди з ділянок. — Ми не садимо тут моркву, — подав мені руку Фізик, — а мешкаємо, так само, як і вона. — Часом навідуємося на вогник з краденою куркою, — засміявся Шкарбан, — щоб нагодувати Ярека. — То я принесу грудинку й ошийок, — панна Цівле рушила до дверей повітки, — а ти, Фізику, притягни гриль, він там, де й завжди, — це тривало заледве хвилину, любий пане Богуміле, Фізик приніс із комірки гриль, Шкарбан збив вогонь і докинув кілька товстих дровин, а я тим часом притримував печену ковбаску, яку Ярек відкушував маленькими шматочками, плямкаючи й муркочучи від задоволення, і після кожної такої порції я витирав його замащені жиром губи й підборіддя хустинкою, але останню порцію він не схотів їсти й показував очима, щоб це зробив я, бо я, мабуть, голодний, отож я прийняв той дарований кусень і поплескав Ярека по плечі, а тоді він схилив голову, торкнувся нею моєї руки і протяжно вистогнав: — У-у-у, у-у-у, у-у-у, — що мало означати «дякую», тим часом панна Цівле розкладала на грилі, якого вже змонтував Фізик, пласти ошийка, перекладені грудинкою й цибулею, посипані травами, зволожені оливою, Шкарбан подавав пляшки «гевеліуша», а Фізик сипонув на тарілочку білий порошок зі срібної скриньочки, що нагадувала мініатюрну цукорничку, витяг із кишені скляну рурку і втягнув за її допомогою ту пудру собі до носа, відтак передав тарілочку та рурку Шкарбанові, який із найвищою насолодою, хоча й без поспіху, зробив те саме, і не приховуватиму, любий пане Богуміле, я знав, що зараз буде, і, певно, дозволив би себе спокусити, якби не панна Цівле, котра шепнула мені на вухо: — Не робіть цього, я маю дещо ліпше, потім... — отже, я чемно відмовив Шкарбанові, коли він запропонував мені понюшку; скляну рурочку й тарілочку відклали вбік, ми їли печені пласти м’яса, підпиваючи «гевеліушем», охолодженим у цинковій ванночці, а Фізик розповідав про своє найщасливіше каліфорнійське літо, коли він був на вершині, коли мав купу грошви, коли його любили жінки, коли в нього брали інтерв’ю, а все розпочалося тут, у Польщі, бо Фізик, мушу Вам пояснити, любий пане Богуміле, був і справді фізиком, працював молодшим асистентом у нашому університеті, але мав такі жалюгідні зарібки і прагнув виїхати до Америки так сильно, що почав виробляти отут, на дачних ділянках, цементні блоки й цеглини, а що надворі були останні роки генеральського правління, то товар сходив просто-таки як вода, незабаром Фізик залучив до роботи на своїй мануфактурі половину кафедри, ну й мав достатньо монет на той омріяний квиток до Чикаґо й на початок своєї американської кар’єри, але там, за океаном, справи пішли вже не так гладко, про роботу за фахом не було що мріяти, гроші швидко танули, він хапався за різні заняття, віза скінчилася, словом, гаплик, і коли він був уже на самому дні, коли ночував у найогидніших лігвах, настав той чарівний момент, яким марять усі емігранти, несподіваний подарунок долі, голлівудський поворот сюжету: в Міннеаполісі сіявся дощ зі снігом, Фізик тинявся вулицею у зачовганих кросівках і думав уже лише про самогубство, проте перед тим остаточним фіналом хотів іще погрітись десь і зайшов у мистецьку галерею, а там саме демонтували якусь виставку: якісь дерев’яні конструкції, бруси, порізані механічною пилкою, Фізик придивлявся до робітників, що тягали ті неоковирні конструкції, і тоді до нього підійшов тип у краватці і сказав: — Нині зачинено, за три дні у нас буде нова експозиція, не заважайте працювати, — на що Фізик відповів: — Відчепися, хаме, я художник із Європи і нікому тут не заважаю, а оцінюю можливості вашої зали. — Які ще можливості? — запитав той. — Мобільні можливості, дурню, ти, мабуть, ніколи й не чув про цей вид мистецтва, ну, так, Америка, що дала нам Поллока, Бойса і Воргола, Америка, на якій ми всі були виховані, тепер уже пасе задніх, кусає себе за хвоста, серце справжнього мистецтва знову б’ється в Європі, — з тими словами Фізик демонстративно закурив і, не звертаючи уваги на типа в краватці, походжав великою залою, зиркав на стелю, рахував кроки, дивився крізь зчеплені пальці у світло галогенових рефлекторів і гадав, що його зараз викинуть із теплого приміщення, на підлозі якого його кросівки постійно залишали мокрі плями; випереджаючи той прикрий момент, він пішов у туалет, і це було найкраще, що він міг зробити, любий пане Богуміле, бо коли він минав відхилені двері офісу, почув, як той тип у краватці верещить у слухавку: — Ти, мабуть, схибнувся, Лі! Ти божевільний!!! За три дні виставка, а ти знову хляєш, нічого нам не привіз, узагалі не озиваєшся, з нас уже досить! — і, вочевидь, той художник мусив відповісти щось гостре, бо тип у краваточці кинув лише: — Shit, це я маю тебе в дупі, Лі! — і це був кінець розмови, отже, Фізик спокійно вимив руки й лице теплою водою, а потім стягнув ті кляті, мокрі як хлющ кросівки та брудні шкарпетки і, мов акробат, піднімав спочатку одну, а потім другу ногу і ставив свої ступні, задубілі на вулицях Міннеаполіса, в умивальник, і пускав сильний струмінь теплої води, і під час цього процесу в туалет зайшов тип у краваточці, їхні погляди перетнулись у дзеркалі, і поки той устиг щось сказати, Фізик гаркнув на все горло: — Бляха, не терплю, коли хтось підглядає за моїми ритуалами! — на що тип у краваточці пошепки відповів: — Перепрошую, — і негайно вшився, а Фізик викинув свої смердючі шкарпетки у смітник, огорнув ступні паперовими рушниками і взув на них уже трохи висохлі кросівки, але замість вийти з галереї, повернувся до вже порожньої зали, стояв у центрі, підходив до кутів, бурмочучи впівголоса: — Усе це не годиться, це вганяє мене у стрес, ця статичність, бляха, це нестерпно, — а тип у краваточці підглядав за Фізиком із-за дверей, а коли Фізик повернувся врешті у сам центр зали, ліг навзнак і споглядав стелю, заклавши руки за голову, тип у краваточці підійшов до нього й запитав: — Ми можемо поговорити? — Отже, це був, любий пане Богуміле, справжній переломний момент, геній Фізика заяскрів уже назавтра, коли він, у тих самих кросівках, зате в новому пальті, вступив до галереї і жбурнув її директорові пухке портфоліо з уривками рецензій на свої виставки, репродукціями творів, а також партіями теоретичних розробок, які складались у концепцію мобу-арту, тобто mobile building art, еге ж, Фізик був безсумнівним генієм, ну бо хто ж іще впродовж однієї ночі міг створити комп’ютерну симуляцію, таку ідеально логічну, переконливу, а заразом досконало фальшиву; нехай зостанеться таємницею, звідки він узяв тієї ночі гроші, комп’ютер, сканер, папір і принтер, а також усі матеріали, потрібні для створення липового доробку досі липового мистця, досить і того, що заголовки багатомовних газет, назви рецензій, а передусім, барвисті фото з його мистецьких акцій захопили директора галереї. — Це повернення до джерел! — сказав він із блиском в очах, — ти впав до мене з неба, але що ти покажеш післязавтра? — а тоді Фізик поклав йому на стіл кошторис акції і відказав, що справжній митець ніколи не виказує своїх задумів передчасно, бо творить спонтанно й по-новаторському, ламає усі схеми та стереотипи, і це ще більше сподобалось, і директор галереї, не змигнувши оком, виписав Фізикові чек, турбуючись лише про те, чи мобу-арт захопить публіку, чи ні, але Фізиків геній виявився невичерпним, бо лишень уявіть, любий пане Богуміле, що в день виставки перед очима численних критиків, яппі й поціновувачів мистецтва постали в порожньому просторі два куби, дві коробки, що стояли приблизно посередині зали, і виглядало це так, ніби на легкі бамбукові кістяки натягли чорну товсту непрозору плівку, але це не був болгарський перформанс Христо, якась банальна ідейка зовнішнього та внутрішнього, і присутня публіка негайно збагнула це, щойно Фізик зірвав чорну плівку з того першого, слонячих розмірів куба, і всім забило дух: еге ж, то була вертикальна бетономішалка на дерев’яних підпорах, така сама, яку Фізик мав на своїй ділянці в колонії Охота, якихось сім метрів заввишки, на вершечку сталевої клепсидри отвір для піску, цементу й води, внизу отвір для вимішаного творива, що виходило через краник до спеціальних форм, і розпочалося сотворення мистецтва, бетономішалка запрацювала, двоє помічників метушилися з формами, третій за мить вкотив у залу потужну повітряну помпу, щоби сушити цементні блоки, а Фізик розпакував тим часом той другий, менший куб, і глядачі узріли двох людей, що сиділи в плетених кріслах: вони були голі, чоловік і жінка, вони мовчали, нерухомо дивлячись поперед себе, і лише тепер, коли перші блоки вже підсохли, глибокий художній замисел акції вийшов на яв: Фізик заходився за допомогою робітника замуровувати ту пару, почав будувати чотири стіни без дверей і вікон, щоби цілковито замкнути наразі невидиму камеру; мій Боже, як це всім сподобалося, зокрема коли Фізик підійшов до публіки і, вручаючи кельми охочим до співпраці, пояснював, як треба класти ті цементні блоки, щоб не порушувати вертикаль; охочих, любий пане Богуміле, було більше, ніж робочих місць, тому вони змінювали одне одного щоп’ятнадцять хвилин, отже, стіни росли, бетономішалка гуркотіла, гучала й випльовувала щораз нові будматеріали, помпа сушила швидкотвердний цемент, завбачливо застосований Фізиком, а мистецькі критики, яппі й поціновувачі з підкасаними рукавами сорочок, без піджаків, заляпані вапном, дослівно змагались у роботі, не лише викладаючи блоки, а сквапливо тягаючи їх із-під машини до помпи і від помпи на будівельний майданчик, і все це фіксували камери найпотужніших телевізійних каналів, яких скликав тим часом впливовий критик, котрий прочитав у тому задумі та чині, — хоча, треба визнати, без консультації з митцем, — символ Голокосту, замуровування бездушним суспільством комори, в якій двоє перших людей, Адам і Єва, помруть потемки й без доступу кисню; так-от, коли вони і справді замурували ту пару нудистів наглухо, накривши їх стелею, в залі Міннеапольської галереї було вже понад півтора десятки телевізійних каналів, десять радіостанцій, не рахуючи такого дріб’язку, як фоторепортери й борзописці; деякі канали навіть переривали трансляцію, щоб на три хвилини вийти в прямий ефір і сповістити про Фізикову акцію, яку вже тепер, за гарячими слідами, було визнано найбільшою мистецькою подією сезону, але Фізик і тут виявився генієм, бо коли до нього підбігали з камерою або мікрофоном, гарчав на повне горло: — Бляха, я казав вам, не зараз, я весь у внутрішньому світі, в самому центрі простору та плину часу, я людина, я саме нею стаю, відмахайтеся, бо це моє народження, чекайте, аж поки я виплину з навколоплідних вод, — і журналісти просто ошаленіли від такої заяви, повітря загусло від похвал, напруження зростало, немов перед бурею, а тоді Фізик обмалював той бетонний бункер за допомогою пульверизатора в чорний колір, а потім голосно заявив: — Графіті це гівно, графіті померло, а тепер ви творіть мегалітературу знаку. — І тут, любий пане Богуміле, все це товариство кинулося на свіжозмуровані стіни з балончиками спрею, які роздавали Фізик і його помічники, декотрі писали свої ініціали, інші гасла на кшталт «Я факав відсоткові норми», ще інші відбивали свої долоні, деякі жінки, не помічаючи наявність камер, або якраз навпаки, — чудово усвідомлюючи їхню наявність, стягали трусики, покривали свої сіднички фарбою й відтискали дупці на цементному саркофазі, а це мусило свідчити, любий пане Богуміле, що, може, вони колись переглядали фільм Їржі Менцеля[13], а коли всі чотири стіни було вже геть запацькано, Фізик подав знак, внесли кайла і знову, за участі публіки, почали проламувати в стіні діру, яку впливовий критик назвав згодом брамою до центру світла, торжеством суб’єктивізму, ключем до зрозуміння трагедії пригноблених, і кожен міг схилитися над тією вирвою, щоб узріти, як та парочка злягається, причім треба додати, що з колонок лунала на всю галерею симфонія дощових звуків, відгомону бурі, пошуму води, що стікає до каналізаційних люків, Адам і Єва тим часом доповнювали музичне тло: кожен їхній порух, кожну копуляцію він коментував голосним вигуком: — Кіліманджаро! — а вона теплим м’яким альтом відповідала: — Муллювлебле! Муллювлебле! — що впливовий критик інтерпретував згодом у своєму вікопомному есеї як трансгресію вирятованих із підсвідомої сфери до сфери артикульованого марення, тобто емансипацію поза статтю, суспільним життям і масовою смертю від напалму й атомних бомб. — Так, у Каліфорнії я був на вершині, — правив далі Фізик, утягнувши в ніздрі нову порцію білого порошку, — по двох роках невпинного злету, коли мій mobile building art приніс купу прайсу, я був наче Бог, я міг дослівно все; цикли пірамід, циліндрів, паралелепіпедів, тарілок, льодовиків і галактик порівнювали з творами Леонардо, хоча тут було перебільшення, бо Леонардо творив практичні проекти, котрі не можна реалізувати на практиці, а я реалізовував практичні ідеї Всесвіту, але хай їм там, — Фізик подав тарілочку і скляну рурку Шкарбанові, — і якби не той сучий син Лі, пияк і дегенерат, якби не його шалена заздрість англосакса-білої кістки до приблуди невідь-звідки, якби не його маніякальна лють, я й досі сидів би під пальмами або катався би бульваром Сансет на відкритому трисотому «мерседесі», отож скажу вам, як на сповіді, що чашу гіркоти того невдахи, котрий маячив, що я вкрав у нього славу в Міннеаполісі, його чашу гіркоти переповнив отой мій «мерседес»: спортивний купе з автоматичною скринькою передач, шкіряна оббивка, кондишн; коли він побачив, як я їду алеями, повільно, відпружено, зберігаючи інкогніто, коли зрозумів урешті, що всі свині, які він мені підкладав, ганяючись за мною усіма Штатами, взяти хоча б дзвінки про замінування перед кожним моїм вернісажем, що всі вони зійшли на пси, коли він підсумував свою ницість і мій успіх і побачив, як я вже казав, свого ворога, Бога номер один, що їде тим «мерседесом», тоді його обсіли демони, холодні демони розрахунку, і вперше в житті голова Лі на щось йому придалася — він нацькував на мене федеральних псів, які одразу, не шукаючи, виявили в моєму карі півкіло колумбійської коки, якої, — а цього не треба вам пояснювати, — я ніколи і в очі не бачив, і навіть адвокати нічого не змогли вдіяти, я був без продовженої візи, був уже ніким, моя щаслива зірка, що зійшла в Міннеаполісі, спадала в Тихий океан, і цього навіть майже ніхто не помітив, мобу-арт їм уже набрид, до обігу саме входив неофлюксус, і я навіть не хочу розповідати, що це за байстря, виплоджене в Нью-Йорку, мене депортували, я ні за чим не шкодую, крім того «мерса», я міг би перевезти його шипом і мати тут на початку трохи прайсу, але ті падлюки мало того, що заблокували мій рахунок, то ще й конфіскували тачку: стаття про знаряддя злочину, кінець, крапка. — Цікаво, скільки ще разів ти збираєшся про це розповідати? — Шкарбан віддав тарілочку та скляну рурку Фізикові, — Стільки, аж поки ви зрозумієте, — відрубав Фізик, — що коли у вас є вороги, не купуйте собі «мерседес». — Так, — сміялася панна Цівле, зиркаючи в мій бік, — саме це ми і наміряємося зробити. — Усе це дурня, — Шкарбан плеснув Фізика по спині, — бачили б ви, як він повернувся з Америки, як став посеред кропиви на тій самій ділянці, як дивився на поіржавілу бетономішалку, як гладив її долонею, уявіть, що за хвилину він заскочив до мене і сказав: — Шкарбане, повертаємося до коріння, почім зараз цемент? — А я йому на це: двічі до одної річки і так далі, а він не хотів вірити, що спонтанна доба героїчних мануфактур із гуркотом захряснула за собою двері, прищикнувши декому пальці, не міг повірити, що грошовий потік уже п’ять разів змінив русло й оминає найближчі околиці, він, урешті-решт, ні в що не хотів вірити, запав у депресію, пиячив, не вилазив із нори й лише кидав пташкам хлібні крихти, і тоді, прошу вашої уваги, шановна публіко, коли він годував отих горобців, плішок, зябликів, чижів і дроздів, щось у тій його довбешці пересунулося, щось йому там сяйнуло, він згадав прочитану колись історію святого Франциска про те, що Божий проповідник шукав натхнення, підгодовуючи пташок. — Дурниці, — обірвав його Фізик, допиваючи пляшку «гевеліуша». — Його вже вставило, — звернувся він до нас із поясненням, — зараз іще розкаже, що я бачив, як ті пташки перетворюються на змій і павуків, ніби я мав видіння в пустелі, а це було не так. — А чим є твоя буда з будяками до стелі? — вереснув Шкарбан. — Якщо це не пустеля, то келія пустельника, в такому разі ти якщо й не мученик, то проповідник. — Досить, — знов обірвав його Фізик. — Бачте, його далі глючить. — Якщо ви негайно не припините верещати, — несподівано втрутилася панна Цівле, — ми зачиняємо крамничку. — Але, любий пане Богуміле, це не надто допомогло, сусіди моєї інструкторки вже зіп’ялися на таку височінь, з якої могли спуститися хіба що на дельтаплані, хоча, зізнаюся, мені це анітрохи не заважало, зокрема тому, що із плутаних фраз і суперечливих реплік діалогів проявлялася прозора картина їхнього піонерського зачину, ідея якого, здається, належала Фізикові, але який був би неможливий без Шкарбана: оце Фізик не більш і не менш встановив у своїй присадибній повітці комп’ютер з інтернетом, і коли з’єднався якось з вікарієм парафії у Сухій Гірці, то молодий священик щиро, як умів, зізнався, що має завтра проповідь, але зліпити щось змістовне, стравне і зрозуміле для парафіян це для нього стеменна мука, ну ж бо скільки можна гримати на пияків і розводитися над гріхом розлучення, отже, Фізик запропонував Шкарбанові, котрий був чудово освіченим польським філологом, по-християнському допомогти людині й підкинув кілька ідей, а Шкарбан заради забави написав чудову промову для вікарія із Сухої Гірки: «Святий Франциск блукає супермаркетом», — і відтоді, любий пане Богуміле, вони розпочали свій промисел, успіх був нечуваний, небавом до них надходило понад сорок замовлень на тиждень з усіх куточків країни, тож Фізик узявся за логістику, а Шкарбан звільнився зі школи й писав реферат за рефератом, але потреби переросли їхні скромні можливості, попит перебільшував пропозицію щонайменше вчетверо, і тут Шкарбан виявився не меншим генієм, аніж Фізик: відтоді на їхньому платному ресурсі уже не продавали готові реферати, натомість окремі детальні риторичні розв’язки, сегменти, склепані за найкращими зразками, і коли, приміром, парафіяни засудили ксьондза із Радома за надмірну пиху, то Шкарбан витягав із папки топік під назвою «скромність» і вручав йому готову фразу, щось у Цицероновому стилі: «По правді, мої любі, я останній, хто має вас повчати, проте ситуація змушує мене до того, щоб нині...» і так далі, а коли парох з Овчаркова збирав підписи проти нової конституції, в меню «Аргументи», варто було на нього клікнути, відкривалася класична цитата з легендарного єпископа Скарґи, мовляв, «поганий закон є гірший, аніж тиран найстрогіший», і це допомагало йому обґрунтовано доводити, що комуністи — то ще були квіточки, то була молочна кашка, дитячий садочок порівняно з теперішньою єврейсько-ліберальною диктатурою з Волл-стрит, а коли один канонік підшукував щось проти Дарвіна, то отримав тридцять третю пораду з «Еристики» Шопенгауера у фразі, що «може, це і слушно в теорії, проте на практиці воно, хай як крути, фальшиве», а поза тим, уже за тиждень дозріли теологічні справи, й окрім топіків можна було вільно отримати на їхньому ресурсі готову цитату зі святого Авґустина, Паскаля, Томи Аквінського або Ньюмана, і приблизно за три місяці штаб студентів, залучених Шкарбаном, створив неповторний шаблон, універсальний код проповіді, з якого навіть найхимерніші ксьондзи могли за допомогою кількох рівнів доступу скласти шедевр гомілетики в довільній версії: від соборної екуменії до твердого бетону лефебвристів. Еге ж, дорогий пане Богуміле, я слухав усе це, відпружившись, бо панна Цівле вклала Ярека й повернулася до мене з готовою прикуреною самокруткою, і поки Фізик зі Шкарбаном сварилися через прелата Яновського, який замовив тиждень тому проповідь про свій «мерседес», із чим вони мали неабиякий клопіт, бо жоден топік і жодна стрічка ще не мали до діла з чимось подібним, коли вони ламали голови, чи узятись до цієї проблеми з боку провидіння Божого, чи, може, краще з боку етики праці, бо сам велебний не зволів цього уточнити в замовленні, намагаючись передусім дати у своїй гомілії відсіч світським, відомо яким журналістам, отже, коли вони наввипередки верещали, не беруся повторити які саме, лайки в бік прелата і його, делікатно мовлячи, сибаритства, я відчував, як видихаючи димок, змиваю із себе втому цілого дня й усіх років, що про них я розповідав панні Цівле у час тієї нічної поїздки, я відчував, якою фантастично невагомою стає моя душа, які чисті й невинні мої прагнення, легке тіло, крилата думка, і раптом я побачив сад у Мостицях: дідусь Кароль читав у плетеному фотелі, його літня панама відкидала тінь на горішню частину обличчя, бабця Марія зрізала чайні троянди, і вся її постать, облита яскравим світлом, вирізнялася світлою плямою на тлі кам’яного муру оранжереї. — Це твоя наречена? — запитав дідусь, відкладаючи книжку, коли ми з панною Цівле підійшли до тераси. — Інструкторка, — несміливо відказав я. — Вона навчає мене водити автомобіль. — Так, — підтвердила бабця Марія, не відриваючись від троянд, — в його часи це цілком нормально. — Але чи закінчив ти Політехніку? — уважно глянув на мене дідусь. — Таж це не ваш син, — усміхнулася панна Цівле, — він ваш онук. — Так-так, — дідусь не дав їй завершити, — це зрозуміло й чудово, — він підвівся з фотеля, підійшов до панни Цівле, узяв її долоню й делікатно вглядався у її профіль. — Я мав на увазі ваші риси, вони неповторні, ви дозволите, я на хвильку вийду по фотоапарат, щоби зробити ваш портрет. — Як гарно він до мене говорить, — прошепотіла панна Цівле, коли його постать уже зникла в холодному просторі будинку, — мабуть, добре, що він ніколи не почує Фізика або Шкарбана, бо зробив би поквапливі висновки. — Не мучте його занадто, — бабця Марія пройшла повз нас із оберемком зрізаних троянд, — він вичерпаний своїм власним часом і має зоставатися в тіні, — додала вона, щезаючи в заскленій оранжереї. — Він і справді хоче зробити мій портрет? — запитала панна Цівле. Сонце стояло в зеніті, розігріте повітря хвилювалося над спопелілою зеленню саду, нагнітало солодкий запах квітів під бані райської яблуні й абрикосових дерев, а спека, немов фривольний кравець, оповила наші тіла у вологі обтислі костюми, які, нехай і прозорі, скували нас нестерпним тягарем хітинових панцирів, і тому ми простояли на тій терасі цілу вічність у нерухомій комашиній летаргії, аж урешті поволі, змагаючи опір розпеченого повітря, зайшли до будинку, в якому панувала цілковита тиша, мовчазні носильники зносили згори великі й малі скрині, в кімнатах, салоні й бібліотеці панував небачений хаос розкиданих, полишених самих на себе речей. — Погляньте лише, — я підняв з підлоги фірмовий конверт закладу пана Хаскеля Бронштайна, — у ньому щось є. — Я відігнув крильце й витяг сірий прямокутник фотографічного паперу Жевера, на якому не було зображення. — Прочитайте, це почерк мого дідуся, — і панна Цівле, схиляючись над прямокутником, упівголоса прочитала: «Мене забрали і привезли в місце, де істоти виглядали, мов язики полум’я, але коли їм баглося, вони прибирали людську подобу», — а потім перевернула папір і прочитала довгу фразу, написану дідусем Каролем: «Потім я подався в місце, в якому нічого не було...» — Ну ви і обкурилися, — голосно засміялася вона, докинувши у вогонь кілька скіпок, — завтра не буде жодних занять, до речі, я хотіла би почути, що зробив ваш батько, коли повернувся з роботи. — Зараз я не можу вам цього пояснити, — я ледве поворушив язиком, спостерігаючи, як кожне вимовлене мною слово поодинці вилітає в повітря й одразу ж розпадається на літери, а ці чорні пластівці вирують у язиках багаття, аж урешті розтають у полум’ї. — Це занадто сильно, — віддав я їй самокрутку, — окрім того, я скоїв помилку. — Таж я показувала, як це треба робити: поволі, обережно, — панна Цівле випустила димок. — А ви, наче локомотив, — але я не дав моїй інструкторці закінчити того зауваження, любий пане Богуміле, і признався до своєї провини, до того, що зірвав за її відсутності бадилля, яке сушив на балконі в надії освятити душу й вивільнити тіло, а вона, замість розгніватися, замість осмикнути мене, вибухнула сміхом: — Ну ви, курсанте, і юний натураліст, оце зілля, — вона зім’яла в пальцях зірвану бадилину, — черпає свою силу з чистоти й дівоцтва; те, що в мене в руці, це чоловіча рослина, і коли вона квітне, то намагається опилити, — вона зірвала другу бадилину, — о, саме таку жіночу мітелку, але тоді вже справу змарновано, опилена трава не має жодної сили, жодної чарівної властивості, тому під час цвітіння треба виривати з корінням усі чоловічі рослини, — вона жбурнула одну бадилину у вогонь, — а тоді жіночі кошички й стеблини ростуть і бубнявіють від есенції, мовби черниці, посвячені Богові. — Ну то я пошився в дурні. — Щоб ви знали, — панна Цівле серйозно звела брови, — в цьому немає нічого смішного, надприродні сили Духу завжди постають зі зречення, це знали всі святі й чарівниці. Але нині про це не можна говорити вголос. — Чи ви збожеволіли? — тепер уже я голосно засміявся. — Ми живемо у вільній країні. — Вільній для кого? — обрізала вона сильним голосом. — Для доктора Елефанта? Фізика? Шкарбана? А може, ви якимсь дивом мали на оці мене, чи не правда, я ж така розкута? Я дещо вам розповім, — вона глибоко затягнулася самокруткою, — тієї першої зими, коли ми опинилися з Яреком тут, я ледве не схибнулася. Не було грубки, проточної води, туалету, а в додачу грошей і хоч якої роботи. Ну так-от, я танцювала в барі «Ліда» — на жердині, на гойдалці, в кабіні під душем, але мала з шефом угоду: жодного куревства. Щовечора на мене приходив повитріщатися Шкарадек, він просто таки паленів і пітнів, стогнав, умовляв, ставив коктейлі й казав: — Я зроблю для тебе все, — і так тривало тижнями, аж поки я запитала: — І справді все? — Усе, що хочеш, — заслинився він, — усе, чого забажаєш. — Коли я сказала йому: добре, інструкторська ліцензія й маленькій «фіат», він ледве не злетів з барного табурету. Якийсь місяць я мала спокій, але коли він знову прийшов і поклав на стійку інструкторський документ і ключі, тоді вже я ледве не впала з жердини. Я вам іще дещо розповім, — вона жбурнула недопалок у вигаслий вогонь, — я ніколи доти не трахалася з чоловіками, я була дівчиною, ой, перепрошую, я була справжньою делікатною панною, як колись мовилось у гарному товаристві, мабуть, у салоні вашого дідуся також. — Я мовчав, любий пане Богуміле, тим часом панна Цівле заси́пала згар землею з грядок і додала ще, що ті бадилини, які я сушив на балконі, ні до чого не придатні: я зірвав їх завчасно, ну, й напевно вони були чоловічими. Я хотів прощатися, подякував за вечерю, втім, панна Цівле сказала: — Це виключено, куди ви зараз підете в такому стані, ви ніколи більше не маєте курити, у вас немає опірності до цього, як у мене на алкоголь, — і миттю винесла з повітки гамак, дві ковдри й подушку. — Мабуть, ви не боїтеся товариства? — вона глянула на живопліт, за яким мовчав старий цвинтар. — Дякую, — сказав я, — я потроху піду донизу, до таксі, завтра не буде заняття, то, може, домовимося на післязавтра? — і я рушив у напрямку хвіртки, проте ноги відривалися від землі повільно, ніби замість черевиків на мені були сандалі з маленькими Гермесовими крильцями, і я пролетів у цьому приємному стані невагомості кілька метрів уперед, зрештою, на дуже невеличкій висоті, і приземлився, немовби Армстронґ на Місяць, тішачись, немов дитина, тій зменшеній гравітації, і зробив наступний крок, і знову полетів, як і минулого разу, чимраз голосніше сміючись, однак раптом сталося щось дивне, бо земля, замість прийняти мою наступну легку посадку, почала втікати з-під ніг, почала віддалятись, і зненацька я опинився високо понад деревами, понад пагорбом, понад цегляною готикою ганзейського міста, і я відчував оту небувалу легкість і ницість буття, яку містики деколи мусили випрацьовувати впродовж усього життя, і засоромлений саме з цього приводу, намагався надати своєму тілу якоїсь ваги, що стягнула б мене додолу, проте це було нелегко, любий пане Богуміле, стан зависання тривав, мабуть, дуже довго, аж урешті я почув скрик панни Цівле, який, наче постріл протиповітряної батареї капітана Римвіда Остої-Кончипольського, поцілив мене десь поблизу серця, і я нарешті впав додолу, але не як тріснута куля «SP-АLP-Мостиці» на луку під Бобовою, а як заіржавілий «туполєв», у якого перегоріли двигуни, і це був страшенний удар, і я повільно підводився після нього, весь у струменях води, а панна Цівле, допомагаючи мені вибратися з балії на дощівку, гриміла гучним голосом: — Якщо хтось не вміє ходити, то не має братися літати, здається, ви належите до тих, у кого канапка завжди падає маслом до підлоги, добре хоч ви не приземлилися в компостній ямі. — Чудово, — сказав я, стукаючи по балії, — як бачите, та купіль повернула мене суспільству, зодягнувши в нові шати, — я викручував холоші штанів. — Я ковтнув ще й нового духу, я мов новонароджений. — Ну, не знаю, — відповіла вона, кладучи подушку на гамак. — Мені треба поспати, за три години підйом, — але поки вона зникла в дверях дерев’яної повітки, то підійшла до мене, любий пане Богуміле, й подала на прощання руку зі словами: — Дякую, — а я стояв отак перед її будинком, геть уражений, бо за що вона мала мені дякувати, це радше я мав би бути їй вдячним за фантастичний вечір із Фізиком і Шкарбаном, за пришвидшений курс сучасного мистецтва, за ноу-хау інтернет-фірми «Пророк», і, врешті-решт, за урок, як не треба курити траву, коли ти ніколи досі цього не робив; я йшов уздовж цвинтарного паркана, думаючи про все це й, по правді, знову вступав у долину меланхолії; над корабельнею і затокою здіймалася густа імла, десь у порту стугонів навігаційний гудок, неподалік задзеленчав на роз’їздах невидимий трамвай, повітря було липке від неймовірно важких снів, які не могли дочекатися фіналу в цегляних будинках, завулках і садах; кропива, пирій і лобода знов обростали місто, якого я ніколи не любив: чуже, нікчемне, неправдиве, воно западало щороку на міліметр глибше в трухлявину власних міфів, ніби в його існуванні була замала доза сонячного світла, наче давні запахи оселедців, смоли, іржі, сажі й агару лягали непроникним саваном на масну воду каналів, спорохнявілі рештки помостів, соціалістичні багатоповерхівки й ніколи не відбудовані шпихліри. — Щось ви кисло день починаєте, — доброзичливе від природи таксистове обличчя нагадувало всі нараз екранні втілення Клауса Кінскі, — якщо хочете, можемо дорогою роздобути пивасика, цілодобовий сервіс, за Ярузеля, пане, то було «унмагліх», а тепер «магліх», усе «магліх», — спрацьований «мерседес» із породи крилатих направду розвалювався на повороті Картуської, напівмертвий дизельний двигун викидав кужелі вихлопів, заляскали дверцята, стукнули амортизатори, опустилося щілясте вікно, в салоні літала густа задушлива хмара освіжувача повітря, здається, в ментоловій версії. — Ну, а як нє, то я на секунду вискочу по куриво, — озвучив водій свої наміри, — ви тут заждіть півхвилинки, — він зупинив машину проти нічної крамниці неподалік маневрового майданчика. — Зараз повернуся, — скреготнули та хряснули дверцята, — тільки не засніть, — я дививсь, як довкола смітника під кінським каштаном палає невеличке вогнище, дервіші, бомжі, паства святого Вітта, покидьки, фанфурники, смердюхи, ханурики обидвох статей гріли свої лахмани у цьому миготливому колі, картину щомиті заслоняла густа імла, їхні обличчя, любий пане Богуміле, їхні силуети, їхні повільні й ощадливі рухи нагадували повстанців, змучених довгим маршем, котрі, відірвавшись на кілька хвиль від армії окупанта, шукають ілюзорної миті перепочинку, — ілюзорної, бо світанок, якого вони навіть не помічають, принесе їм неминучу смерть, підлу й нікчемну; ми рушили далі тим страшнючим «мерседесом», таксист розгортав свій монолог, а я відчув, що мої вечірній і нічний уроки водіння досі незавершені, що вони мусять мати продовження, як мала продовження історія «стосімдесятки», але не тієї, яку вкрали совєти, — та була з бензиновим двигуном, але тієї, що з’явилась одного весняного дня сімдесят другого року на розі Хжановського у Верхньому Вжещі завдяки моєму батькові; та мала дизельний двигун і значно більший пробіг, що, звісно, мусило знайти свій відбиток у епілозі — тільки чи захоче панна Цівле, — замислювався я, розраховуючись з таксистом, — повернутися до теми, щоб закрутити наступну петлю в нашому автомобільному курсі? — І уявіть, любий пане Богуміле, вона захотіла, бо коли наступного дня я йшов вуличкою Совінського до фірми «Коррадо»: «гарантуємо водійські права за найнижчими в місті цінами», — то побачив у вікні маленького «фіатика» її вишукану голівку й почув: — Гей, пане Павле, ви запізнилися на п’ятнадцять хвилин, невже ви, чоловіки, завжди мусите ускладнювати прості справи? — Я був сконфужений, бо ж тоді, після тієї травички ми не домовлялися на конкретну годину, тому я мовчав, застібаючи паски й налаштовуючи дзеркальце, але вона і справді мала гарний настрій і негайно, щойно я рушив, сказала: — Нині проходимо перехрестя, спочатку поїдемо на Гуцисько, і я хочу нарешті почути, що зробив ваш батько, сподіваюся, це мало якийсь зв’язок з автомобілями вашого дідуся. — Звісно, — я виїхав на Картуську, — однак поки я про це розповім, ви мусите дізнатись, яким було так зване тло, отож, — я пригальмував на світлофорі перед міською радою, — воно було надзвичайно сіре й убоге, ми жили дуже скромно, батько, щоправда, працював інженером, але не належав до новочасного авангардного здорового класу, впродовж довгих років заробляв менше, ніж тракторист у радгоспі, доковий плазівник, доярка або муляр без диплома, проте ніколи не нарікав, ніколи не мав кислої міни, навіть коли ми перед зарплатою їли самий лише хліб зі смальцем, усміхався й казав: — Ми й не таке пережили, — і ніколи не дозволяв собі згадувати старі добрі часи, бо завжди вважав, був непорушно впевнений, що, зрештою, прийдуть іще кращі, хоча, правду кажучи, — ми стояли в «корку» перед міською радою, — я ніколи не міг виявити джерело цього шляхетного оптимізму, який у жодному разі не походив з досвіду, натомість із якихось покладів наївної доброти, глибоко прихованих у душі мого батька, бо звідки він черпав віру, — ми поволі проминали найбридкіший будинок у місті, — що буде краще, якщо було чимдалі гірше? — Може, він вірив у Бога? — панна Цівле запитливо поглянула на мене, — якщо хтось має це глибоко в собі, не на показ, то навіть якщо його зжеруть леви, він вважає, що, попри тимчасові труднощі, справи йдуть назагал добре. — Ну, може, й так, — засміявсь я, пригальмовуючи на висоті Ракового торгу, — хоча його віру в Бога було радше виведено з ідей квантової фізики, ніж із катастроф історії, але хай би там як було, — повернувсь я до теми, — а батько відчував естетичну відразу до заходів передового авангардного здорового класу, реагуючи раціональною мовчанкою на всі їхні кампанії, збори, демонстрації та істеричні верески, і лише в одному випадку порушував свої правила і вголос говорив про минуле, а саме, коли йшлося про автомобілі. — Йому не подобалися «сиренки» й «вартбурґи»? — знову перебила мене панна Цівле. — Це не точне окреслення, — спростував я, — коли мама, брат або я часом казали батькові: — Ох, як приємно було б поїхати на пляж, хоч би і такою «сиренкою» замість того, щоб годину тлумитися в розпеченому трамваї, як приємно було би повертатися з Кашубів із кошиками, повними грибів, хай би й на такому «трабанті», а не чекати під зливою на останній автобус, напханий дощенту, який минає зупинку, навіть не пригальмовуючи, отже, коли ми зрідка й несміливо згадували про те, що той чи той сусід шляхом нечуваного самозречення купив урешті «сиренку» або виграв у лотерею «вартбурґ», батько відповідав, що не кожен чотириколісний транспортний засіб із двигуном може заслуговувати на ймення автомобіля, так само, як не кожен, хто промовляє з трибуни, автоматично стає державним мужем, і уривав подальшу дискусію заявою, що коли він іще їздитиме машиною, то лише такою, якою подорожував зі своїм батьком, а ми могли лише зойкнути, бо сама думка, сама мрія про те, що ми поїдемо на сопотський пляж або на кашубські озера «мерседесом», належали до колекції фантасмагоричних візій; минали роки, на вулицях уже з’явилися польські «фіати», в гастрономах можна було купити дві пачки кави й бляшанку з консервованими ананасами в одні руки, нечисленні щасливці ­привозили із Західного Берліна добряче зужиті «фолькс­ваґени», декотрі моряки літали по Святоянівській у Ґдині на «тальботі» або «понтіаку», однак мій батько не змінив думки, і, уявіть, — я проїхав заледве п’ять метрів, і ми знову застрягли в заторі, — це квітневе пополудня, коли ми почули під вікнами нашої маленької квартирки характерне клектання добре відрегульованого дизеля, коли ми почули радісний хор верескливих дітлахів, що скандували услід «мерседесу-170 ДС»: — Гестапо! Гестапо! — еге ж, це направду була видатна мить у житті мого батька, його час закрутив на наших очах неймовірну петлю: дизельна «стосімдесятка», повоєнний рік випуску, була майже ідентичною з тією, яка мала бензиновий двигун: ті самі, що й на світлинах, опуклі крила, той самий довгастий капот із радіатором і такий самий опасистий багажник могли справити враження, що зараз із нього вийде дідусь Кароль, але замість нього з’явився мій батько й радісно помахав нам рукою, запрошуючи на першу автомобільну прогулянку вулицями Вжеща; ми їхали по Хжановського, потім через Полянки, дивуючись панелі з годинниками Боша, рівномірному тембру двигуна, лагідному колиханню підвіски, а батько розповідав, як важко йому було знайти деякі відсутні запчастини, як він шукав їх по звалищах і старих майстернях, як виточував на токарному станку те, чого вже ніде не можна було купити чи роздобути, бо ви мусите знати, — вимкнув я двигун «фіатика», — що ремонт того «мерседеса», якого батько купив у аварійному стані в знайомого механіка, тривав два роки, і все це у конспірації, бо він готував нам сюрприз, несподіванку. — Неймовірно, — панна Цівле закурила самокрутку, — ваш батько, мабуть, був романтиком. — Радше інженером, — відказав я, заводячи двигун, щоби проїхати два метри і знову зупинитися, — ніщо не приносило йому більшої втіхи, ніж поломка, не раз у довгій мандрівці, коли ми вибирались у гори й нічого не ставалося, нічого не ламалося, батько мовчав, монотонність його помітно знуджувала, але щойно скреготало в коробці передач, вищало в гальмах, стукотіло в диференціалі, як він негайно, з блиском в очах висував різноманітні припущення, ставив діагнози, розгортав гіпотези, а коли ми прибували на місце, то замість ходити з нами на прогулянки, розкладав свої інструменти й копирсався в двигуні від ранку до вечора, вимурзаний мастилом по лікті, і був щасливий, коли за кілька днів до повернення додому знаходив урешті шпару в гумовому ущільнювачі гальмівного насоса або зірвану різьбу на якомусь із гвинтів, і тоді починалася справжня битва з часом і матерією, проте батько ніколи не програвав її, ремонт завжди завершував за п’ять хвилин до від’їзду, і ми сунули шосейкою, повертаючись додому, а легка меланхолія, в яку западав тепер батько через відсутність якоїсь нової поломки, компенсувало враження, що його справляли на водіїв обриси й вигляд старого «мерседеса»; деколи вони моргали до нас фарами, іноді махали рукою й сигналили, але найбільше емоцій викликали перегони: наприклад, якийсь «трабант» або «запорожець» наближувався до нашого багажника, і його водій їхав певний час на безпечній відстані, дивуючись, що цей антикваріат може витискати навіть дев’яносто на годину, але зараз же додавав газу, вмикав мигавку й ішов на обгін, а тоді батько злегка тиснув на газ, і приблизно на ста десяти ми бачили крізь скло по наш лівий бік знервоване та спітніле обличчя власника «запорожця» або «трабанта», який просто-таки вибалушував очі, висолоплював язика й викривлював лице у страшній гримасі, бо на нашому покажчику швидкості було вже сто двадцять два кілометри на годину, а «мерседес» іще не сказав свого останнього слова, він буркотів двигуном і легко поколихував підвіскою, і якщо нас урешті-решт обганяли, батько всміхався сам до себе й казав, погладжуючи кермо: — Ну, не можу ж я мучити пенсіонера, — однак бувало й таке, що «трабант» або «запорожець» мусив сховатися за наш багажник, коли назустріч мчала вантажівка, а тоді його водій дослівно впадав у шал, сідав нам на хвіст, гудів, моргав фарами, і наступний момент випередження уже несамохіть починав під гору, на повороті, коли він не бачив усієї траси, і двічі це завершувалося прикро, хоч і не трагічно; отже, першого разу «трабант» із келецькими номерами не вписався в поворот на шосейці і в’їхав у скирту сіна, другого разу те саме спіткало румунську «дасію» з Познанського воєводства, яка опинилась у ставку; батько, звісна річ, негайно пригальмовував і завертав назад, щоб надати допомогу, але його поведінку не було, вочевидь, узгоджено із загальним етикетом, бо водій «трабанта» обзивав нас дурнями, мудаками та крутіями, зате водій «дасії», стоячи по литки у воді, погрожував кулаком і верещав, що всі ґданчанин злочинці: мало того, що вони заступають дороги порядним людям, то ще й їздять на металобрухті, який успадкували від гітлерівських сановників, і шкода, що їх так мало загинуло в сімдесятому році[14]. — Ну, ні, — вигукнула панна Цівле, — і ваш батько не дав йому по писку?! — Тоді довелось би лізти у воду, — заперечив я, — а до того ж, як і завжди, стикаючись із хамством такого штибу, він не впадав у злість, однак у меланхолію. — А ви випустіть рибок із багажника, — порадив він тоді цьому вискочці з Познані, і хочу запевнити, — я урешті рушив на першій, — це було ліпше, ніж бабратись у тому болоті, бо коли водій «дасії» почув про рибок, він просто-таки побуряковів, йому заціпило, він люто копнув дверцята своєї машини, а потім рушив у наш бік, прудко, бігцем, але перекинувся раз, потім удруге, ми бачили, як він виповзає на берег ставка, по вуха вимащений намулом, але «мерседес» уже ніс нас шосейкою, батько змінив швидкість і сказав нам з братом: — Тепер ви бачите, чому не треба обганяти на поворотах. — Гарний урок, — сміялася панна Цівле, — я не дала б кращого, а ті ремонти й поломки — цілком, як в оповіданні Грабала, зараз, у якій же то було книжці? Ну, про безкінечне розкручування двигуна... — «Така прекрасна жалоба», — завзято підхопив я, любий пане Богуміле, — Францін щоразу шукав помічника, коли треба було потримати гвинтики. — Власне, — панна Цівле уважно глянула на мене, — вам теж доводилося це робити? — Ні, — ми їхали в черепашачому темпі вздовж невеличкого скверу, де два потужні крани намагалися підняти вгору совєтський танк — пам’ятник визволителям міста, — батько мав приятеля з гаражем і майстернею, однак той мешкав у Ґдині, тому коли треба було розкручувати двигун або длубатись у шасі, він їхав до нього на весь день і повертався у Вжещ останньою електричкою; з часом «мерседес» потребував ремонту дедалі частіше, дво- і навіть триденного, отож батько брав зі собою спальний мішок і канапки й ночував у майстерні, і лише коли закінчував усе, повертався додому автомобілем, змучений, у брудному комбінезоні, пропахлий соляркою, але мама тішилася вже не так сильно, як коли він заїхав на наше подвір’я вперше. — Як виглядають твої руки! — журилася вона, подаючи йому вечерю. — Ти годинами пролежуєш на цементі, — але батько, як і завжди, був оптимістом. — Скоро наші клопоти закінчаться, — відповідав він, — це всього лише питання терплячості, й ми знову поїдемо в гори. — Так, — не вгавала мама, — задля того, щоби ти знову провів тиждень з інструментами, а міг би вже вгамуватися, ти змучений, ми взагалі не мусимо мати машину, а зрештою, — клала вона йому руку на голову, — ми могли би продати її до музею. — Може, до німецького? — саркастично запитував він. — У них, напевно, вже є такі моделі, і то в значно ліпшому стані, бо ми, полячиськи, не маємо запасних частин, ми брудні, злі, п’яні й ліниві, ти знаєш, скільки я наслухався цього під час війни? — Ну, добре, — відповідала мама, — роби, як знаєш. — Тут, дорогий пане Богуміле, я мусив пояснити панні Цівле, що батько майже всю окупацію пропрацював по одинадцять годин на день у ремонтній автомайстерні, і завдяки цьому його не вивезли до Третього Райху на примусові роботи, бо та майстерня обслуговувала постачальні фірми й армію. — Роби, як знаєш, — відповідала мама, проте сама вона чудово знала, що батько не відмовиться від «мерседеса», адже цей автомобіль був для нього чимось більшим, аніж звичайним автом, і навіть ніж звичайним «мерседесом», ну так-от, коли на годину їзди врешті-решт почало припадати тридцять дев’ять годин ремонту, — вів я далі, доїжджаючи врешті до кільця Гуциська, — мама обурилась і сказала: — Я не сяду більше до цієї розвалюхи, — і, звісно, не сіла, а батько, коли вкотре відмовив стартер, захряснув дверцята, сховав ключі в буфеті й більше не торкнувся до машини, яка стояла під нашим садовим парканом. — Ну, і що було далі, — запитала панна Цівле, — вони не змогли домовитися? — Не змогли, — продовжував я, — бо кожен із них затявся у власному гніві і кожен мав свою слушність, тим часом «мерседес» нищили спека, дощі, сніги й морози, і впродовж наступних двох років він заростав, мов пароплав у висхлому річищі; кропива, пирій і лобода майже сягали даху, зловмисники вибили скла й викрутили панель із годинниками Боша, коти дзюрили на сидіння, діти повідривали дзеркала, значки й покришки, а решту зробили іржа та вогкість, аж урешті... — Вибачте, заверніть отут, — обірвала панна Цівле, — в цьому місті вже не можна нормально їздити, за годину ми не просунулися й на кілометр, — отже, я завернув, любий пане Богуміле, на кільці Гуциська, перед будинком колишніх комісарів колишньої Ліги Націй колишнього Вільного міста Ґданська, але це було не так просто: світлофори не працювали, рухом керували двоє молодих поліцейських, і вони не справлялися з цією транспортною рікою, з тим механічним стічним каналом, що напирав з усіх сторін світу; дзеленчали трамваї, гарчали сигнали ваговозів, машини посувались немов слимаки у спекотному повітрі останнього травневого дня, а я усвідомив, що це вже остання петля, яку я закручую на маленькому «фіаті» моєї інструкторки. — Хоч би метро тут було, — казала тим часом панна Цівле, — або виділена трамвайна лінія, або принаймні велосипедні доріжки, і чим вони там займаються? — зиркнула вона на понуру брилу міської ради. — Я і справді не знаю, — повернувсь я до теми, — але раніше їх цікавили хоча б останки автомобілів, бо коли «мерседес» третій рік поспіль простояв під парканом, порослий диким виноградом, наче величезна бабка з порожніми очницями від фар, до наших дверей постукав чиновник із відділу естетики й наказав усунути цей бридкий мотлох, — як він зволів висловитися, — бо його вигляд згубно впливає на самопочуття мешканців міста; і це був кінець, — додав я, завертаючи нарешті з Гуциська в Нові Сади, — кінець епохи «Мерседеса» в нашій родині, як то мовиться, повний привіт; автомобіль перемістився на звалище, де серед старих локомотивів, кранів, рихтувань, цистерн і залізничних рейок чекав на свою чергу до гігантського преса, а батько сховав водійські права й ніколи більше не говорив ні з ким на автомобільну тематику. — Він капітулював, — сказала панна Цівле, — я розумію, як він почувався, але ті кілька років мали би бути для нього справжніми канікулами. — Авжеж, — відказав я, — ні раніше, ні потім я ніколи не бачив його таким щасливим, пожвавленим, це були його сонячні дні, справжнє свято, компенсація за змарновані літа й ілюзії, бо треба знати, — мені вдалося виїхати на середню смугу, — що перші повоєнні роки були для нього дуже важкі, дідусь Кароль належав до так званих ворогів народу, і на фабриці, куди він зголосився одразу по війні, сказали, що ліпше б він загинув у Аушвіці, бо тепер буржуазні інженери нікому не потрібні, реакційну науку скоро ліквідують, а коли дідусь Кароль запитав секретаря, що було буржуазного в його дослідженнях і патентах, його заарештували за провокацію, і таким чином його життя закрутило неймовірну петлю, бо коли він урешті вийшов, йому не дозволили оселитися в Мостицях, він міг лише провідувати там бабцю Марію тричі на місяць, і щоразу за спеціальною перепусткою, отже, щоб завершити той сумний сюжет, я скажу вам, що мій батько, який осів по війні у Ґданську й навчався тут у Політехніці, завжди, коли заповнював у особовій анкеті графу «походження», дуже нервував і страждав на безсоння, бо він писав «інтелігенція», і це була здебільшого правда, але досить було б дрібного доносу якогось хунвейбіна, щоб йому закинули замовчування фактів, а замовчування в той час було паскудною справою, отож батько дуже нервував під час безсонних ночей, аби ніхто не витикав йому тим ворогом народу в родині, тим випадком ліквідованого буржуазного інженера. — Ну, це вже зовсім, як із Грабалом, — засміялася панна Цівле, — тільки що він був ліквідованим письменником, а ваш дідусь Кароль — декласованим інженером-хіміком. — Так, це цікаве співставлення, — сказав я, знову зупиняючи маленький «фіат» на висоті Ракового торгу, — з огляду на неймовірну спадковість такого жеребу, бо бачте, коли генерал Ярузельський викотив на вулицю танки, я був молодим неопереним журналістом... — Можна я відгадаю, — не дала мені закінчити панна Цівле, — вони ліквідували вашу майстерню праці? — Точно, — тепер ми обоє сміялись, — і я вже ніколи не повернувся до фаху. — І тієї миті, любий пане Богуміле, нашу розмову перервали, і я не встиг сказати моїй інструкторці, як сильно та остання ліквідація вплинула на все моє життя, як сильно я завдячую генералам Барилі, Житі й Оливі[15], бо саме завдяки їм у мене була друкарська машинка, яку я виніс із будівлі «Солідарності», і завдяки їм, замість бігати по прес-конференціях, готувати бюлетені або дивитись, як Лех Валенса стирає на порох Анджея Ґвязду[16], саме завдяки тим генералам замість редагувати депеші й телекси я зміг написати свою першу книжку, якої, щоправда, — і на щастя — ніхто не хотів видавати, але яка й досі, любий пане Богуміле, лежить у моїй шухляді й нагадує мені про ті чудові миттєвості, ті наші перші великі канікули, той фестиваль свободи, те наше шляхетне захлинання вітром з моря, за яким прийшли, хай і не так швидко, неминуче багно політики, тортури буденних речей, поезія афер, епіка брехні, фестиваль нікчемності, словом, нормальне життя з кредитом і дебетом, але я не розповів про все це панні Цівле, бо на Раковому торзі, де два велетенські крани власне здіймали вгору совєтський танк Т-34, ветерани Народної армії, Громадянської міліції, Добровільних народних дружин і, мабуть, зо десяток споріднених організацій виявляли обурення, намагалися не допустити ліквідації пам’ятника, махали транспарантами «Вдячність визволителям!», «Не фальшуймо історії!», «Гідність і Правда», вибігали на гусеничну платформу, щоб оператори кранів не могли завантажити танк, лягали на неї, кричали, співали фронтових куплетів, розстібали, наче ексгібіціоністи, табірні смугасті роби; поліція втручалася мляво й виважено, ніби ті літні, посивілі люди розігрували гепенінг «Туга за Червоною армією», і виглядало це й справді смішно: ледве стягнули з платформи кількох огрядних дідусів і скомандували крановикам робити свою справу, як на гусеничний трактор уже видиралися наступні, часто немічні та кволі, тим часом водії в заблокованих машинах один за одним натискали сигнали, і це був несамовитий коментар, несамовитий галас, мов на футбольному матчі, хоча, скажу Вам, любий пане Богуміле, складно було розпізнати, на чиєму боці оті моторизовані вболівальники, що їм не подобається або що їх захоплює у тій виставі, Ви ж бо чудово знаєте, що в моєму бунтівному краї, столицю якого було зрівняно із землею, як і на Вашій батьківщині компромісу, столиця якої є одним із семи чудес світу, що в обидвох тих історіях і просторах переважна більшість людей не належала до ліквідованого класу, бо ніколи не їздила, як Ваш вітчим Францін, чудовим БМВ, не сідала, як мій дідусь, за кермо «мерседеса», не мала акцій пивоварні або хімічної фабрики, словом, не завжди й не обов’язково почувалася незатишно в легендарному горнилі революції, на мітингах, масовках і парадах, і, дивлячись на тих жалюгідних ветеранів, яких урешті витіснили до наріжника скверу, я подумав про ту Паскалеву фразу, в якій ідеться про нерівність: мовляв, вона доконечна й потрібна, але варто нам усім свідомо погодитися на неї, як одразу починаються утиски, яких світ досі не бачив, і, може, саме тому, любий пане Богуміле, той совєтський танк, що зрівняв усіх і уся, був для тих динозаврів не так символом їхньої втраченої влади, як знаком утопії, в котру вони вірили й надалі, і, може, тому чимало сигналів, що гучали біля Ракового торгу, були голосами двозначними, нерішучими. — Дах у них з’їхав, чи що? — прокоментувала панна Цівле. — Адже ті танки спалили все наше місто. — Тоді воно ще не було нашим, — відповів я, — але ви маєте рацію, в Середмісті, так само, як у Вжещі та Сопоті, ті танки каталися ще кілька днів після капітуляції німців, вони заїжджали на подвір’я, до крамниць, у костели, і коли вже не було що грабувати, давали вогню уламковими, а потім підправляли вогнеметними; траплялися й перегони, що ввійшли в легенду: отут, над каналом Радуні, лейтенант Зубов нагледів прекрасну Ґрету, негайно змінив курс і додав газу, отож Ґрета, не маючи іншого виходу, стрибонула в річку, а що тоді був березень, паводок і висока вода, течія підхопила її тіло, й вона щезла в отих сіро-бурих вирах, тим часом лейтенант Зубов, який в’їхав танком у канал, побачивши, що його здобич пропадає, вигнав бійців із машини й наказав їм бродити по пояс у воді й шукати дівчину, а сам обертав башту і з тієї злості гатив наліво й направо снарядами зі свого Т-34, і так завалилися фасад готелю «Ванселов» і кілька сусідніх кам’яниць, а також чудові будинки з лоджіями край вулиці Ірґартен, ну, а сам танк лейтенанта Зубова не зміг видобутися з річки, його витягли з Радуні лиш у сорок шостому і встановили тут як монумент подячності Червоній армії, хоча, мабуть, усе було б інакше, — ми врешті рушили з віадуку, — якби німці таки виграли війну і знову зайняли би Ґданськ, припустімо, восени сорок п’ятого, тоді в цьому скверику не було б ніякого совєтського танка, натомість фігурка прекрасної Ґрети, відлита з бронзи і з написом «Я зволіла смерть ганьбі», або щось подібне у великонімецькому дусі, щороку в березні оркестри виконували б тут Ваґнера, а дівчата урочисто складали б обітницю, що швидше загинуть у хвилях Радуні, наче прекрасна Ґрета, ніж віддадуть свою германську цноту недолюдкам, хай вони й були якийсь мент переможцями. — Який же ви гострий на язик, — сміялася панна Цівле. — Це ж цілковито, як Ванда, що не схотіла німця[17], а між іншим, — додала вона, коли ми знову минали міську раду, — хто сіє вітер, той пожинає бурю, — і ми зосталися з тією фразою панни Цівле, любий пане Богуміле, бо затор урешті розсмоктався, і тепер ми швидко їхали вгору Картуською, бо наше останнє заняття з водіння вже добігало кінця, і як воно буває в житті, коли ми чекаємо якоїсь кульмінації, коди, якоїсь фінальної петлі, нічого такого не стається, нічого такого не відбувається, отже, ми стояли біля офісу фірми «Коррадо»: панна Цівле, спираючись на дверцята «фіатика», я — так само, тільки що навпроти, по другий бік машини; вона почастувала мене останньою самокруткою, в якій я відчув дрібку трави, змішаної зі звичайним тютюном. — Дуже дякую, — сказав я, — це були і справді фантастичні уроки! — Не забувайте про мигавку і пам’ятайте, що деякі рекомендації екзаменатора, — вона випустила димок, — мають на меті ввести вас в оману, зокрема заборона курити джойнти — то їхня улюблена пастка. — Так, — сказав я, — я буду дивитися на знаки, а коли складу іспит, то чи можу я перевідати вашого брата? — Ярека? — здивувалася вона. — Так, — повторив я, — Ярека. Може, я знайду кілька тих старих фотознімків, вони, напевно, дуже йому сподобались би, ви ж знаєте, я теж маю брата, який, щоправда, не втрапив у таку халепу, але вже кілька років пересувається у візку, у нього розсіяний склероз, і він не може виходити з дому, бо мешкає у висотці на четвертому поверсі, і то без ліфта, тому тішиться кожним відвідинам. — Так, — сказала вона, — звісно, заходьте, коли забажаєте, я гадала, у вашому житті, у вашому оточенні, не буває таких речей, важких... — завагалася вона, — і невдячних. — А чого б я мав вам про них розповідати? — я докурив самокрутку. — Такого добра не бракує ні в кого. — Ну, тоді до побачення, — подала вона мені руку, — і не обганяйте на поворотах, особливо коли перед вашим маленьким «фіатом» їде «мерседес бенц», — і то був кінець, любий пане Богуміле, я йшов униз вулицею Совінського до автобусної зупинки, тоді як панна Цівле саме посадила за кермо нову курсантку, її голосний сміх бринів у моїх вухах ще мить, та жінка розповідала, що вони тільки-но переїхали з чоловіком з Німеччини, і вона ніколи не припускала, що здобути права можна на чомусь подібному, — там, у Німеччині нічого такого не допустили б не лише на курси водіння, а й узагалі на дорогу; гуркіт Картуської врешті заглушив ту безперервну руладу, я ще побачив із зупинки маленький «фіат» панни Цівле, що повертав у напрямку маневрового майданчика, але я вже не думав про бомжів під кінським каштаном, «рукави» з гумових стовпчиків, ані про інструктора Шкарадека, я був змучений спекою, затором на Гуциську, спогадами, совєтським танком і цим містом, запрудженим до незмоги, яке, здавалося, втрачало подих і рештки своєї підозрілої краси, і раптом я відчув страшенну заздрість, любий пане Богуміле, до тих Ваших уроків водіння на мотоциклі «Ява», бо ж Ви з інструктором літали тоді по найчудовіших у світі місцинах; я почав пригадувати Кампу, Малу Страну, Ґрадчани, Старе Місто, Йозефів і Виногради, і ті чудесні, затінені влітку столики барів та пиварень, і ту сецесію, що ледь чи не на кожному кроці конкурує з класицизмом і бароко, а на це негайно наклалися краєвиди Львова та Вільна, які відібрали совєти, — міст, що тепер поверталися до українців і литовців як до повноправних власників, і хоч я не мав із цього приводу щонайменших патріотичних фобій, мені все ж таки було чогось шкода, бо міста́, які ми отримали навзамін, було дощенту зруйновано, було спалено, як Ґданськ і Вроцлав, зґвалтовано та споневажено, тим часом Львів і Вільно, вимордувані совєтською окупацією, комуністичними брудом і лишаями, вціліли, їхнє нове існування можна порівнювати з пацієнтом, який відновлює після тифу сили й давнішню вроду, тоді як Ґданськ і Вроцлав потребували ампутації кінцівок, пере­садки серця, заміни нирок і печінки, протезування зубів та ще й тривалої терапії зламаного хребта, який склали дослівно з уламків, але який не міг гарантувати повноти життя, так само, як і численні пересадки шкіри, не згадуючи вже з делікатності про штучне око і протези замість пальців; я сів у автобус, любий пане Богуміле, і, їдучи на Уєйцисько, вирішив більше не думати про це, визволитися від історії «мерседеса», спалених міст, виселень, ліквідованих фахів, я хотів думати про панну Цівле, про її профіль, погляд, запах волосся, тембр голосу і раптом усвідомив, що хоч я розстався з нею так нещодавно, але вже не пам’ятаю кольору її очей і забув, якими вона користується парфумами, еге ж, любий пане Богуміле, я раптом усвідомив, що впродовж отих тижнів мого навчання панна Цівле скидалася на прекрасне обличчя, помічене в метро, коли ми впродовж кількох секунд бачимо сотню людей, запам’ятовуючи когось одного, ну, може, двох, і думаємо тоді: хто ця чарівна незнайомка, я багато віддав би, щоби хоч мить поговорити з нею, ні, я ніколи не забуду її брів і ніжних мигдалеподібних повік, — а коли ми висідаємо, коли вже біжимо вулицею, коли знову занурюємось у вир життя, перетин наших поглядів у вагоні метро, перебіжних і потаємних, стає вже лише віддаленим минулим, раптовою миттю, що, мов спалах старого фотоапарата, увічнює той незрівнянний образ хіба заради того, щоби зберегти його в покладах нашої глибинної підсвідомої пам’яті, і ця мить не раз неждано повертається через роки завдяки якійсь випадковій асоціації, звуку або запаху, і тоді ми пишемо вірша чи поринаємо в роздуми, але вже не про конкретне обличчя, якого не годні докладно відтворити, а про час і його предивні механізми, що керують нашими снами й уявою; і так було в цьому разі, любий пане Богуміле: панна Цівле несподівано повернулася до мене у цілковито інших часі та просторі, хоча це теж було пов’язано з Вами; еге ж, то був той фатальний лютневий день дев’яносто сьомого року, коли вперше й востаннє в своїй історії телевізійні «Новини» опинилися на висоті, не наслідуючи СNN або інші комерційні студії, коли вони поводились як порядний канал центральноєвропейської країни, подавши новиною номер один інформацію про Ваш політ із шостого поверху лікарні на Буловці, про цей Ваш стрибок у прірву, про Вашу смерть, любий пане Богуміле; ми сиділи тоді з друзями в барі «В Ірландця», за вікнами, на головній алеї Вжеща, сіявся дощ зі снігом, ми розводилися про те і про се, і раптом ця новина обірвала всі балачки: годуючи голубів, він вихилився крізь вікно ортопедичного відділення і випав із шостого поверху на внутрішнє подвір’я, — це звучало, немов сентенція, і всі ми збагнули: тепер і щойно тепер замкнулась епоха, аж ніяк не «оксамитовою» революцією, не падінням Берлінського муру, перемогою «Солідарності», «Бурею в пустелі» або обстрілом Сараєва, однак отим Вашим польотом, тією кодою, тією кульмінацією, тією нечуваною петлею, яку Ви закрутили всім своїм життям, тими книжками, котрі, як жодні інші, дозволяли нам перетривати найгірші літа, бо ті книжки безкорисливо нас потішали, дарували натхнення й осушували сльози; ми негайно замовили пиво, і звичайна бесіда перетворилася на поминки, на прадавній обряд викликання духів, і постали поміж нас дядечко Пепі і Ваш вітчим Францін, і Ваша прекрасна мати, і божевільний Владімір, і Ваша Піпсі, і всі Ваші коти із Керська, і всі Ваші захоплення й фантазії, і були Ви тоді поміж нас, мов славетний цадик із Бобової посеред найвірніших хасидів: кожен Ваш рядок ми знали майже напам’ять, кожну цитату могли обертати безліч разів, смакуючи її звучанням, мудрістю, світлом; саме так воно й було, любий пане Богуміле, у барі «В Ірландця», коли Ви вже чекали в морзі на медичне засвідчення й на чергу до празького крематорію: кожен із нас, один за одним, голосно вимовляв цитату, а решта відгадувала, чи походить ця фраза зі «Скарбів усього світу», чи, може, з «Потягів», або з «Я обслуговував англійського короля», або з «Перерви у забудові», і той, що відгадував першим, одержував нагороду — всі ставили йому по келишку, але якщо він бовкав неправильну відповідь, то мусив поставити по келишку всім присутнім; пані Аґнєшка невтомно носила до нашого столу кухлі «гінесса», «живеця» і «джона булла», її таця з повними чарками «бехерівки» повсякчас кружляла поміж шинквасом і нашим галасливим гуртом, а я подумав, любий пане Богуміле, що, може, це і є найліпша нагорода для письменника, найпрекрасніша заплата — саме те, що в незнайомому йому місті, за тисячу кілометрів на північ від Праги, на центральній вулиці, що колись називалася Гаупталеє, а відтак Гінденбурґа, а згодом Адольфа Гітлера, а ще потім Рокосовського, ну, а тепер зветься Ґрюндвальською, якісь типи середнього віку перекидаються фрагментами з його книжок, сваряться через кожну кому та обзивають одне одного ідіотами, коли хтось із них скоїть кардинальну помилку, переплутавши, припустімо, «Бамбіні ді Прага» з «Будинком, у якому ніхто вже не хоче мешкати», отож я сказав про це вголос: що Ви, мабуть, були б задоволені такою нагородою, і вибухнула справжня буря, бо всі негайно пригадали, що це Ви мали одержати Нобелівську премію, а не Ярослав Сейферт, щоправда, ніхто з присутніх не мав нічого проти Ярослава Сейферта, і навіть більше — багато хто з нас захоплювався його лірикою, просяклою празькою атмосферою, однак поетів такого класу, як Ярослав Сейферт, і в Чехії, і в Європі, й у світі щонайменше кілька десятків, а таких прозаїків, як Богуміл Грабал, окрім нього самого, годі й шукати; ми верещали, перебиваючи один одного, ніби за столиком «В Ірландця» з нами засідав представник Нобелівської академії: — Ну, і що ви там собі думаєте, як можна зважати на те, чи гарно кандидат запрезентує себе під час вальсу зі шведською королевою, чи буде він гладко промовляти, чи не вихилить забагато келихів шампанського, або — о жах! — чи не виллє того шампанського у вазу, щоби попросити звичайного «пільзнера», ну, як ви можете боятися, наприклад, кількох нецензурних слів або поплескування його королівської милості по вилогах фрака; врешті-решт, якщо до Праги приїжджав Білл Клінтон, то лише заради того, щоби випити «У Золотого Тигра» пива з Богумілом Грабалом, бо американський «будсвайзер» — це стеменна сеча порівняно зі «старопраменем», а такий собі Джон Ірвінґ, хай би й написав десять наступних томів «Гідротерапії» і зробив із цього голлівудський серіал, а так міг би хіба подавати склянки Богумілові Грабалу, що ви там собі думаєте, шведські жовторотики: такий собі Міттеран їхав до Праги, щоб оглянути пам’ятник Янові Ґусу або щоб сказати Богумілові Грабалу: — Відколи я Вас читаю, то більше не мушу пити воду з Віші, — як ви могли, панове академіки, прогаяти, що Богуміл Грабал був найновочаснішим, найавангарднішим прозаїком двадцятого століття, а при цьому не мав у собі нічого від варварів-авангардистів, від тієї продажної голоти, котра, окрім мавпування пари-трійки трюків цюріхського «Кабаре Вольтера», вже нічого не годна склепати, тим часом Богуміл Грабал клепав із щонайменших уламків, з уривків фраз, із обривків картин, шпалер, фотознімків, звуків і запахів цілковито неповторні фрази, неймовірні конструкції, феєрії світів і оповідок, і водночас у тих його розхристаних словах завжди крилась елегантність Моцарта, могуття Бетговена й шопенівська меланхолія, що ви там собі думаєте, недовчені роззяви, хто інший умів, наче факір, підняти звичайну річ зі смітника нашої історії, нашої прекрасної цивілізації і, мовби Бруно Шульц з уривка старої газети, зробити з неї сторінку Книги, сторінку, що палає власним, а не відображеним вогнем? — Але, любий пане Богуміле, шведські академіки й гадки не мали нас слухати, тому ми попросили в пані Аґнєшки папір, конверти та поштові марки й заходилися писати листа до Стокгольма, листа, в якому категорично вимагали, щоб нагороду Нобеля присудили Вам принаймні посмертно, любий пане Богуміле, щоб отой диплом оправили б у гірський кришталь і поклали б на Вашій могилі в Керську, де, напевно, грітимуться на сонці всі Ваші коти; так-от, я мусив виконувати роль секретаря, що було непросто, бо всі кричали навперебій мені над вухом: — Ти вже це написав? А про це не забув? І ще напиши, що ми, поляки, ніколи не досягали такої одностайності, — отже, схилившись над столом, я записував усі ті постулати до Нобелівської академії, але раптом краєм ока помітив на екрані добре знайоме обличчя: в ряхтінні політичних новин до мене посміхався інструктор Шкарадек власною персоною, звісно, зараз він був не у пропітнілій футболці, він уже не був інструктором і, правдоподібно, не лаявся, принаймні з екрана; з уривків фраз, які долітали до мене, я зорієнтувався, що він є високопосадовцем з майнових справ, він приватизує за повною програмою все, що досі не було приватизоване, і змагає за нову форму фатально відсталої польської економіки, і скажу Вам, любий пане Богуміле, що ця коротка інформація, яка дійшла до мене під час писання листа до шведської академії, анітрохи мене не вразила, анітрохи не здалася мені дивною, навпаки, вона була апофеозом гасла політичної партії, до якої інструктор Шкарадек намагався мене записати, але, вочевидь, того дня в наших теленовинах розсипався, любий пане Богуміле, справжній мішок інформації, бо за кілька хвилин, коли я передавав нашого листа на підпис усім друзям, а потім зовсім випадковим людям, котрі теж хотіли зробити внесок у присудження Вам Нобелівської премії, отже, коли я ходив по всьому пабу з аркушем паперу, на якому було чимраз більше підписів, на екрані телевізора з’явилися Фізик і Шкарбан із розмитими обличчями — згідно із законним правом оскаржених; я стояв проти екрана направду вражений та остовпілий: так, то були, поза всякими сумнівами, вони — найпотужніші хакери незалежної Польщі, прокурор саме читав акт оскарження, який кишів заплутаними статтями, але суть справи була зрозуміла: інтернет-геній Фізика, а також пророцький геній Шкарбана, сполучені в єдину цілість, спричинили несподіваний ефект: не було такої фірми, банку, пошти або генштабу армії, який вони не зуміли би зламати, вони здолали брами Пентагона, коди Брюсселя й банківські шифри, і скрізь вони почувались як у себе вдома, скрізь вони знаходили добрий товар, ні, любий пане Богуміле, Фізик і Шкарбан не крали грошей із жодних рахунків, вони шукали секретну інформацію і продавали її за високу ціну: Швейцарський банк міг придбати у них усі таємниці конкурентних азіатських фірм, росіяни — найсвіжіші плани зоряних воєн, американці — план улюбленої гри Єльцина, палестинці — документи ізраїльського Моссаду, Моссад — адреси арабських терористів, колумбійський наркокартель — списки агентів ФБР, «Сітроен» — найновіші розробки «Мерседеса», «Мерседес» — «Тойоти», «Тойота» — «Сітроена»; адвокат передбачав, що справа є безпрецедентною і закінчиться виправданням, бо жодна з потерпілих сторін не висунула формального оскарження, а лише пожалілася на діяльність фірми, зареєстрованої на Багамах «Fizik & Shkarby Corporation», правові й фіскальні справи якої не підлягали польській юрисдикції, хоча власники й були поляками, словом, любий пане Богуміле, я стояв і роззявляв, як то кажуть, пельку, бо створити щось таке з пророцької фірми, дотягнутися з присадибної повітки електронною рукою до таких океанів — це було неабияким досягненням хлопців із колонії Охота, і навіть якщо не все там було легальне й дозволене, вони так чи так прославили моє місто, без перебільшення, наче Беня Крик Одесу, камера показала двокімнатний офіс Фізика зі Шкарбаном на останньому поверсі нового хмародера, а потім зісковзнула на паркінг, де стояли два однаковісінькі сріблясті «мерседеси», і це вже був кінець передачі, я сів при столі, віддав друзям листа до Нобелівської академії, вони уважно читали його, але я вже був поза всім цим, я спокійно пив «бехерівку», а потім знову пиво, а потім знову «бехерівку» і думав лише про Вас, любий пане Богуміле, і про панну Цівле: де тепер могла бути моя інструкторка, яка давала читати своєму братові Ваші оповідання й романи, чи дивилася вона телевізор, а може, вона почула про Вашу смерть по радіо, напевно, зажурилась, і, напевно, так само, як я, подумала про ту темряву, у яку Ви вступили і яка не була Вам чужою впродовж усього Вашого життя, і яка багато разів спокушала Вас, бо коли Ви бачили Франца Кафку на балконі палацу Кінських, тоді як він дивився вниз і вагався — стрибати чи ні, коли Ви розповідали про той його жах, насправді ж ішлося про Вас; еге ж, я гадаю, що ми з панною Цівле розуміли одне одного без слів: вона знала, що аж ніяк не втеча, а Ваша гірка меланхолія, те остаточне знання про ницість, є підмурівком і лейтмотивом Вашого сміху, жартів та іронії; вона знала, що всі ті кухлі пива, які Ви вицмулювали по барах, і всі оповідки, які Ви записували — це не що інше, як спосіб перетривати, одвічна сизифова праця, відповідь на нікчемність, закопування чорної діри і, мабуть, коли панна Цівле тягнулася до трави, то відчувала, що перебуває в подібній ситуації: ще крок — і кладка обірветься, і, мабуть, так само, як Ви, вона не вірила в Агура Мазду, цього будівничого мосту до потойбіччя, яким душі мають перейти до вічності, і якби ми зараз говорили про Вас, — подумав я, — про той стрибок і політ із шостого поверху лікарні на Буловці, мабуть, я пригадав би дванадцяту таблицю Ґільґамеша, на якій записано лемент духа Енкінду, викликаного з підземелля, страшні слова про те, що його тіло наповнене плачем і його, мов стару шмату, точать хробаки, любий пане Богуміле; якби Гомер знав ті слова, то, мабуть, лемент привида Ахіллеса перед живим Одисеєм прибрав би іншої, жахливішої форми, якби ми бодай раз насправді побачили те, що побачив Орфей, але не у співі, гі́мні або релігійному потішанні, а в ту єдину мить беззаперечного страхіття, то, може, ми від жаху не могли би пити чай, писати листи, кохатися, їсти й навіть умирати, любий пане Богуміле, і якби я сидів тепер із панною Цівле, — подумав я, — тут, «У Ірландця», або в неї, в її присадибній повітці, якби ми вдвох відправляли б цю жалобну службу, цю панахиду, ці білоруські «дзяди», то, певно, замість щоби писати листа до шведської академії, замість перегукуватися над стільницею, мокрою від пива та «бехерівки», ми мовчали би, повільно покурюючи траву, і то була би наша молитва за Вас, наші спільні заговини, наше вшанування пам’яті того, хто, йдучи тією вузькою кладкою і знаючи очевидний фінал, спокійно всміхався, махав рукою й невтомно співав похвалу сонячним дням, ніби не бажаючи відбивати охоту в ближніх ні до існування, ані до пошуків, бо зрештою, може, комусь і поталанить віднайти те, чого ніколи не знайшов Ґільґамеш, і тому, любий пане Богуміле, Ви були мудріший від усіх сучасних філософів, які не знають, як воно є насправді, і верещать, і розривають на собі шати, зате про це знали Ви, але замість поводитись, як вони, замість белькотіти про деконструкцію або синтез, Ви писали оті свої чудові довгі фрази, зав’язані, мовби стрічки на священному дереві дервішів, і, певно, про це обмінялись би ми кількома тихими словами з панною Цівле, а потім усілися б, обкурені, до її маленького «фіата» і поїхали б на маневровий майданчик із кількома Вашими книжками, до кінського каштана, під яким щоночі палає вогнище, і ми повісили б оті Ваші книжки, мовби вота на священному дереві, а злі, брудні, відворотні, себто нормальні й нещасливі люди дивилися б на нас, наче на двох ангелів, які повільно спустилися з неба й розвісили на вітті таблички з чарівними посланнями, і це був би, мабуть, найпрекрасніший спосіб ушанувати Вашу смерть, любий пане Богуміле, — подумав я, допиваючи останню «бехерівку», — найпрекрасніший фінал, отже, я підвівся з-за столика і вийшов у цю жахливу лютневу ніч, і йшов Ґрюнвальдською, і завернув на Суботки, де мешкав ось уже кілька років, відколи розстався з Анулею, і спинався сходами до цієї високої мансарди, щоби витягти з шухляди стола кілька фотознімків, які знайшов під час останнього переїзду з Уєйциська на Вжещ, і врешті зробивши це, викликав таксівку й наказав відвезти мене на пагорб, де розпростерлися ділянки, я бродив по кісточки у вологому мокрому снігу, але замість дерев, повіток і дерев’яних будиночків побачив заморожений будівельний майданчик, оточений парканом із неструганих дощок, над яким жовта табличка сповіщала, що цей масив називатиметься «Олімп», викопані ями й підмурівки давали уявлення про майбутню форму будинків, стіни яких напевно здіймуться вгору навесні, мені не було чого тут шукати, я відчув, як час знову закрутив неймовірну петлю, і спробував було перекласти це чеською, щоби перше речення листа, якого я вирішив написати саме тоді, було для Вас зрозуміле, і коли я повернувся на Суботки і сів при столі, розкладаючи невеличкий стос фотознімків із фірмового конверта пана Хаскеля Бронштайна, перше речення покотилося само собою, і Ви вже його знаєте: Milý pane Bohušku, a tak zase život udӗlal mimořádnou smyčku, — писав я в абсолютній тиші, нікуди не кваплячись.

Равлики, калюжі, дощ

Спочатку був дощ. Він падав кілька днів поспіль, і неподалік костелу Змартвихвстанців вода вижолобила глибокі канали, якими пливли з лісу патички, травинки й маленькі шишки. Я любив стояти в цьому місці. Вода булькотіла на каменях, вимиваючи їх із дороги, струмки зливалися в один стрімкий потік, який відтак збігав донизу вулицею Ґомулки, потім перетинав вулицю Хжановського й урешті розливався у величезні калюжі обабіч дороги. Пагорб за костелом сповивала імла, зі соснових і смерекових галузок спадали важкі краплини, і все воно, разом із дахами будинків і вершечком дерев’яної дзвіниці, потопало в монотонному пошумі.

Щороку запах літа приходив від моря. Бриз приносив зі собою пахощі розвішаних неводів і присмак солі, який відчувався на губах, а тепер літо показувало своє відмінне, можливо, потаємне обличчя. Над землею кружляла невидима завись, поміж якої панувала стихія плодючості. Запах цвілі, грибів, живиці й невідомих трав підносився над калюжами наче густий навар, повертався з кожною хвилею дощу, сповнював сади й вулиці, а вибуяла зелень, здавалося, ось-ось розвалить стіни кам’яниць, просяклі вологою, що з них упродовж років облітав тиньк, відкриваючи подекуди уривки незрозумілих написів.

Я витягав із кишені заготовлені трісочки. Спершу на воду сходила «Санта Марія», потім «Маґеллан», «Капітан Ґрант» і «Наутілус», між ними прослизав есмінець часів останньої війни «Буря» і нарешті, на завершення спуску, я відправляв у струмок флагманський корабель «Тринідад», що його назва походила ні з книжок, ані з оповідок моряків. «Тринідад» символізував неясну тугу за теплом тропічних морів, за виблиском іспанського золота, а також за запахом мандаринок, які раз у кілька років з’являлись у нашому місті напередодні Різдва, коли до порту заходило судно з Греції чи Португалії.

Іноді десь у зеленій гущавині мигтіла пляма сутани. Це ксьондз із величезною парасолею сходив зі свого будинку на пагорбі до костелу. Обтріпував краплі дощу, махаючи, наче птах, чорними крилами, зупинявся на сходах, дививсь у небо й на дорогу, але наші погляди не перетиналися.

Кораблі пливли чимраз швидше, вода несла їх через вири, крізь водоспади й спінені пороги, тож я біг слідом за ними донизу, аж до місця, де потік широко розливався, уже не сичав і не булькотів, а моя армада випливала на широкі та спокійні води. Калюжі були тут темно-зеленої барви й лише зрідка, коли небо затягало сильніше, ніж завжди, ця зелень брунатніла, а тоді світлі корпуси «Санта Марії» та «Наутілуса» відрізнялися від тла, немов поземні, помітні здалеку риски.

Я бродив по калюжах, неначе Бог, похилений над світом. Острови, затоки, миси, коси й таємні перешийки невтомно змінювали обриси. Лінія норвезького фіорду, добре знайома з атласу, або форма шведського узбережжя виникали тут, ніби накреслені з пам’яті, щоб за кілька миттєвостей зазнати таємничих змін. Материки розпадались у змиг ока, шхери й мілизни позначали нові шляхи навігації, а на місці колишніх архіпелагів поставали нові, з такими фантастичними вигадливими лініями, що їх вишуканості й витонченої краси не відтворила би жодна мапа. Серед них я й знаходив тепер кораблі. Деякі колихалися на воді, інші осідали на мілизнах, і лише «Тринідад», мовби в його назві було приховано заклик до найдальшої подорожі, мчав посеред баюри, там, де невидима течія зносила корабельний корпус аж на край світу. Це було небезпечне місце. Вода ревла на цементному порозі, й потужний вир каналізаційного колодязя всмоктував усе, навіть маленькі камінці та грудки жовтавої глини. Його чавунний люк, занурений під воду, провадив до підземного світу. Куди не проникає світло дня й де лабіринт печер і слизьких стін, сповнений рокотом і сичанням, скидається на пекло. Вода хлюпотіла в калошах, і я виловлював «Тринідада» останньої миті, рятуючи випадкових пасажирів від кораблетрощі. Іноді це був золотистий жук, який учепився за корпус, часом павук або мурашка. Отже, я висаджував цих недопотопельців на берег і мандрував попід гору, аж до самого костелу, де ксьондз із парасолею, розгорнутою над головою, походжав між дерев і читав бревіарій[18].

Я був самотній і щасливий. Мій батько теж був самотній, але, безперечно, не був тоді щасливий. Він держав фасон, наспівував, коли голився, вдавав хвацьку ходу й з усмішкою відповідав сусідам на привітання. Однак завжди, коли він виходив уранці з полотняною торбою, в якій були сніданок і помаранчева камізелька, завжди, коли він вибирався до свого робочого місця на вокзалі, де підмітав довгою мітлою перони та сходи, я бачив у його очах начебто тінь меланхолії чи здивування, змішаного зі смутком, через те, що він оце вже кілька тижнів не сидить над величезною дошкою з планами кораблів, не креслить на кальці складні лінії, не записує там свої зауваги, цифри, квадратні корені й дужки, а лише махає тією чорною мітлою, згрібає на бляшану лопатку недопалки й недоїдки, а вітер надимає його помаранчеву камізельку, мовби вітрило розтрощеного корабля.

— Ти все ж таки міг би й підписати, — казала мама щоранку, а тоді батько розмахував руками, крем до гоління прискав у каструлю з молоком, але його слова про те, що цифри й розрахунки не володіють кількома мовами, бо мова математики лиш одна — проста і ясна, наче думка Декарта — його гнівні слова про людей, які знають хіба що терміни спуску на воду, не знаючи законів фізики, ті слова мого батька чомусь не доходили до мами, спливали з неї немов вода, відбивалися наче круглі м’ячики, а це робило його ще самотнішим і покинутішим.

— Той колінвал трісне через двадцять миль, — іще намагався пояснювати він, однак це було безнадійно. Бо мамі тепер уже не йшлося про жоден вал, а лише про ту виняткову демонстративність, із якою батько підмітав вокзал. Навіщо він це робив? Навіщо спокушав долю? Адже це відвертий виклик людям, які витурили його «з вовчим білетом!» — так вона казала, докидаючи до кухонної плити соснових скіпок, — і вони йому цього ніколи не забудуть, вони не забувають таких речей! — А тоді батько розповідав, як приємно на вокзалі, коли начальник станції махає червоним «півником», коли оголошують поїзди, які прибувають з інших регіонів до моря, і коли він розмовляє з працівниками товарної платформи, котрі докладно знають, які саме товари за день або два з’являться у крамницях, бо все воно: холодильники, м’ясорубки, чеські пилосмоки, югославські меблі, перські килими з Німецької Демократичної Республіки, — усе воно проходить через їхні руки, й вони можуть натхненно балакати про це годинами поспіль, чекаючи на наступний транспорт.

— Я ще ніколи не бачила чеського пилосмока, — кричала мама, — й не бачила інженера, який хвалився би такою роботою! — І поки батько встигав вийти з дому, казала ще, що ми даремно приїхали до цього міста, даремно вивозили після роботи уламки з руїн і даремно відбудовували їх, як і тисячі інших людей, зі співом та ентузіазмом, якщо батько тепер не може знайти в цьому місті пристойну роботу, і скрізь, хай куди він зголошувався, усі розводять руками і кажуть: «даруйте, але з вашими поглядами...», начебто колінвал міг бути причетний до якихось там поглядів.

Батько відповідав уже на виході, що працювати на вокзалі чудово й узагалі нема чим перейматися, бо коли вони завершать будувати той корабель і попливуть у випробувальний рейс, отоді й виявиться, хто мав рацію, тоді правда вийде на яв, бо правда завжди спливає нагору, немов олія.

— Яка ще правда? — запитувала мама, але він цього вже не чув: ішов, схиливши голову, через подвір’я, перестрибував калюжі, полотняна торба звисала з його плеча, а я відчував, що він іще самотніший, аніж попереднього дня, і лише держить фасон, позаяк вокзальний перон — це не план корабельного корпусу або машинного відділення, а мітла ніколи не замінить йому чорний рейсфедер, яким він позначав усі ті свої цифри та обрахунки.

Отож ми були самотні, хоча кожен по-своєму. Він у помаранчевій камізельці, які носять сміттярі, накреслював мітлою на пероні схеми поршнів, колінвали й системи подачі палива, а я подорожував уздовж дощової ріки на край світу, аж до місця, де чорна діра всмоктувала разом із потоками води будь-яку матерію.