Уроки водіння у часі та просторі

«Любий пане Павле, отже, час знову закрутив неймовірну петлю — між перекладом і книжковою публікацією минуло ледь чи не тринадцять років...»

Буває, що найбільша проблема тексту — в нестандартності. А нестандартним текстам передусім потрібен нестандартний видавець. Коли вже й цей рубіж подолано, і наша солідарна нестандартність вилилась у цю гарнезну книжку, я тішуся нагоді презентувати автора, якому, схоже, для задуму такого знакового роману було достатньо записатися на водійські курси.

Отож Павел Гюлле — визначний польський прозаїк, драматург і сценарист, викладав філософію в Ґданській медичній академії, обіймав посади програмного директора Ґданської телестудії і завідувача літературної частини Міського театру в Ґдині, віце-президент польського Пен-клубу. Всупереч критиці, що визнала його останнім класиком польської літератури ХХ століття, успішно пише далі. Ніколи не був у мейнстримі (а чи часто потрапляє в нього добра проза?), проте й регалій йому не бракує, як і перекладів іншими мовами. Зокрема популярний у Британії, де загалом видають не так багато іноземної літератури. Незлоблива іронічність, ностальгійність, яка не має нічого спільного з ресентиментом, автобіографічність без самомилування, оповідацька майстерність, надзвичайна ерудованість — цього не компенсуєш ані надміром «крові&любові», ні набором одноденних трендів. А інтелігентність і неквапливість письма, якась несьогоденна внутрішня делікатність споріднюють його з нашими старшими «вісімдесятниками».

Оце ви щойно розгорнули першу книжку Павла Гюлле українською й готові розпочати урок водіння на «фіатику» чарівної інструкторки панни Цівле (у паралельному часопросторі львівська бабуся героя сідає з такою самою метою за кермо вже архаїчної для нас моделі «сітроена», щоб за мить втелющитись у залізничну катастрофу). А далі обидві ці захопливі й кумедні придибенції втягають у такий густий і багаторівневий вир з історій і подій, викрешують із вас такий огром асоціацій — літературних, історичних і глибоко інтимних, що я запевнюю — ви житимете цією книжкою-мандрівкою ще довго, по тому, як наскрізний сто сімдесятий «мерседес» гнило-зеленого кольору, чотиридверна версія, промчить вас не лише крізь історію окремо взятої родини, а й почерез морок і нечасті ясні спалахи історії ХХ століття — від ілюзій і найкращих сподівань 1920-х аж до напівкримінальних кооперативів початку 1990-х і перших інтернет-хакерів кінця.

Якби вам раптом знадобились «ключики» до цього вкрай моторизованого тексту, охоче з вами ділюся.

«Мерседес Бенц» є доволі ризикованим експериментом, зрештою, не першим і не останнім у доробку автора. Уже його знаковий дебют у великій прозі, роман «Вайзер Давидко», який переклали понад десятком мов і екранізували, був реплікою до «Бляшаного барабана» Ґюнтера Ґрасса. Після «Мерседеса» з’явиться ще й «Касторп», навіяний Томасом Манном — історія однойменного персонажа, що передує подіям, які описано в «Зачарованій горі». А наша — а тепер і ваша книжка є одностороннім епістолярієм з чеським класиком Богумілом Грабалом, автором також ніби не з мейнстриму, проте, чимало літературних метрів мали б за честь йому «тримати гвинтики». Грабала, як і дещо белетризованого дідуся героя при сталінізмі спіткала доля «декласованого елемента», наприкінці 1960-х — Оскар за найкращий кіносценарій за його ж таки книжкою, а в 1990-ті — номінація на Нобелівську премію з літератури.

«Мерседес» було опубліковано лише через чотири роки після загадкової смерті автора оповідання «Вечірній урок водіння», з яким цей короткий і динамічний роман пов’язаний стилістично й фабулярно: його написано без жодного абзацу, на одному подиху, отими «грабалівськими» «...чудовими довгими фразами, зав’язаними, мовби стрічки на священному дереві дервішів».