— Дорогий мій, вона йтиме мінімум рік. — Джулія поклала йому руки на плечі й зазирнула у вічі. — Але ви поганий, дуже поганий.

— Я?

— Через вас я ледве не провалилась. Коли я дійшла до тієї сцени в другій дії і побачила, який у ній глибокий сенс, то мало не впала. Як автор, ви знали вагу цієї сцени; чому ж ви не виправляли нас на репетиціях, а дозволяли грати її так, наче вона не має підтексту? Адже ми всього лиш актори й не годні проникнути в найпотаємніші глибини авторського задуму. Це ж найсильніша сцена у вашій п’єсі, а я мало не зіпсувала її. Ніхто в світі, крім вас, не зміг би написати такої сцени. Ваша п’єса прекрасна, але для цієї сцени такий епітет надто бідний — вона просто геніальна!

Автор почервонів. Джулія не зводила з нього захопленого погляду, і його сповнювали збентеженість, щастя і гордість водночас.

«Завтра цей бевзь буде цілком упевнений, що задумав цю сцену саме так, як я її граю».

Майкл весь аж сяяв.

— Ходімте до мого кабінету, вип’ємо віскі з содовою. Після такого хвилювання вам конче треба випити чарку-дві.

Вони вдвох вийшли, а в цей час зайшов Том. Обличчя його почервоніло від збудження.

— Люба моя, це було просто прекрасно. Ти грала неперевершено. Боже, який тріумф!

— Сподобалося, так? І Евіс добре грала, еге ж?

— Ні, дуже погано.

— Та невже? А мені її гра сподобалася.

— Ти просто її затерла. В другій дії навіть її врода нічого не зарадила.

«Ось тобі й маєш «кар’єру Евіс»!»

— Послухай, що ти будеш робити сьогодні?

— Доллі влаштовує на нашу честь прийом.

— А ти не можеш махнути на неї рукою й повечеряти зі мною? Я безтямно кохаю тебе!

— Ну що ти, Томе. Я ж не можу образити Доллі.

— Благаю тебе.

Очі його блищали. Джулія бачила, Що Том жадає її так, як не жадав ніколи раніше, і її сповнило почуття радісної перемоги. Але вона рішуче похитала головою. З-за дверей долинули збуджені голоси, і вони зрозуміли, що це друзі поспішають привітати її з успіхом.