Кіль закінчив свою розповідь. Ніхто не поворухнувся і не прохопився жодним словом, поки він говорив. Тепер озвався лише Мавпа. Він посовав ногою по підлозі, обернувся, визирнув у вікно і сказав тихенько, майже пошепки:
— Гаразд, хай мені грець.
І тоді всі повернулися до своїх справ — узялися знімати форму для польотів і складати її купкою в кутку кімнати; усі, крім Холостяка, опецькуватого Холостяка, котрий стояв, дивлячись на Кіля, поки той повільно перетинав кімнату, щоб покласти свій одяг.
Після Кілевої історії ескадрилья повернулася до звичного життя. Напруга, що панувала між нами понад тиждень, зникла. На аеродромі стало веселіше. Але ніхто ніколи не згадував мандрівку Кіля. Ми більше не говорили про неї, навіть того вечора, коли напилися в готелі «Ексельсіор» у Хайфі.
Сирійська кампанія добігала кінця. Усі розуміли, що незабаром вона закінчиться, хай навіть вішисти несамовито боролися на півдні Бейрута. Ми продовжували літати. Здебільшого літали над флотилією, яка обстрілювала узбережжя, захищаючи її від «юнкерсів-88», що прилітали з Родосу. В останньому з таких польотів над флотилією Кіля вбили.
Ми летіли високо над кораблями, коли з’явилося безліч «юнкерсів-88» і почалася битва. У повітрі було лише шість «гаррікейнів», а «юнкерсів» багато, і бій був запеклий. Я не дуже добре пам’ятаю, що там відбувалося. Такого зазвичай не пам’ятаєш. Але пригадую, що це був гарячковий бій із переслідуванням; «юнкерси» пірнали до кораблів, кораблі гавкали на них, викидаючи всі свої запаси в повітря, і небо наповнилося білими суцвіттями, що швидко розквітали, росли й летіли геть за вітром. Пам’ятаю німця, котрий вибухнув просто в повітрі білим спалахом, і на місці його винищувача залишилися дрібні шматочки, які повільно полетіли вниз. Пригадую, як комусь відстрелили задню турель, і вона полетіла геть разом із кулеметником, котрий звисав із хвоста на ременях, несамовито намагаючись потрапити назад у машину. Пригадую одного сміливця, котрий залишився вгорі, коли решта літаків пірнули вниз, аби обстріляти з піке кораблі. Пригадую, як ми влучили в нього, і пригадую, як літак повільно перевернувся на спину, задерши блідо-зелений живіт, наче мертва риба, перш ніж остаточно полетіти вниз.
І я пам’ятаю Кіля.
Я був поблизу, коли його охопив вогонь. Я бачив, як з носа його машини виривається і танцює на корпусі двигуна полум’я. Його «гаррікейн» випльовував чорний дим.
Я підлетів ближче й набрав його по радіотелефону.
— Привіт, Кілю! — крикнув я. — Краще вистрибни.
Його голос у відповідь пролунав спокійно й повільно:
— Це не так просто.
— Стрибай! — заволав я. — Швиденько стрибай!
Я бачив, як він сидить там під скляним дахом кабіни. Кіль подивився на мене і похитав головою.
— Це не так просто, — повторив він. — Мене трохи підстрелили. У мене прострелені руки, я не можу відстебнути ремені.
— Вилазь! — волав я. — Заради Бога, вилазь!
Але він не відповів. Ще якийсь час його літак прямо й урівноважено летів уперед, а потім спокійно, як орел перед смертю, опустив крило й пірнув до моря. Я дивився, як він полетів униз; дивився на хвіст чорного диму, залишений у небі, й радіо знов озвалося до мене спокійним і повільним Кілевим голосом.
— Я везучий виродок, — сказав він. — Везучий-везучий виродок.
Убивство в повітрі. Пітер Трімейн
Жодна збірка оповідань про літаки не була б повною без принаймні однієї детективної історії в замкненому приміщенні (літаки — найкращий приклад замкнених приміщень), але в цьому випадку ви знайдете дві замкнені кімнати. Ласкаво просимо на борт реактивного літака компанії «Global Airways», де незабаром знайдуть тіло безталанного мандрівника. На щастя для екіпажу рейсу 162, один із пасажирів — криміналіст Джеррі Фейн, і він дуже зацікавився цією справою. Пітер Трімейн — псевдонім Пітера Елліса, котрий не лише є автором майже сотні романів та понад сотні оповідань, а ще й має магістерський ступінь у галузі кельтської культури. Він народився в Ковентрі, працював репортером, а в середині сімдесятих перейшов виключно на письменницьку діяльність. Цей його твір — справжній діамант.