— Ну, ще в дуже юному віці вона заручилася з офіцером французького флоту. Кохала його безмежно. Якось вони разом засмагали на пляжі, і він прохопився, що ніколи не спить на подушці. Просто така дрібничка, яку люди кажуть одне одному, щоб підтримати бесіду. Але Ніккі цього не забула. Відтоді вона почала вчитися спати без подушки. Одного дня французький офіцер потрапив під вантажівку й загинув; але попри те, що це страшенно незручно, вона досі спить без подушки, щоб зберегти пам’ять про коханого.
Кіль набрав повний рот бобів і взявся їх жувати.
— Це сумна історія, — сказав нарешті він. — І вона доводить, що Ніккі — гарна дівчина. Думаю, я з нею поберуся.
Ось що сказав Кіль учора за вечерею. А тепер його більше не було, і я замислився, яку дрібничку Ніккі робитиме на згадку про нього.
Сонце пекло в спину, і я інстинктивно повернувся, підставляючи йому інший бік. Повернувшись, я побачив Кармель і Хайфу. Побачив крутий блідо-зелений бік гори, що збігала до моря, а під нею виднілося місто — на сонці яскравими кольорами виблискували будинки. Будинки з потинькованими стінами вкривали схили Кармелі, а їхні червоні дахи скидалися на висипку на обличчі гори.
До нас від сірого ангару з рифленого заліза повільно йшли троє чоловіків — наступний готовий до польоту екіпаж. На плечах у них висіли жовті рятувальні жилети, і вони продовжували повільно наближатися, тримаючи в руках шоломи.
Коли вони дісталися до нас, озвався Холостяк:
— Кілю не пощастило.
А вони відповіли:
— Так, ми знаємо.
Потім теж повсідалися на такі ж дерев’яні ящики, як і ми, й сонце взялося пекти їхні спини та плечі, й вони почали пітніти. Ми з Холостяком пішли геть.
Наступного дня була неділя, і вранці ми полетіли до Ліванської долини, щоб обстріляти згори аеропорт Раяк. Ми пролетіли повз Гермон зі сніговою шапкою на вершині, знизились подалі від сонця й поближче до Раяка і французьких бомбардувальників на аеродромі й почали обстрілювати їх. Пригадую, як стали відчинятися двері французьких бомбардувальників, коли ми низько пролітали над ними. Пригадую, як побачив численних жінок у білих сукнях, що бігли аеродромом; особливо мені запам’яталися їхні білі сукні.
Розумієте, була неділя, і французькі пілоти запросили своїх панянок із Бейрута подивитися на бомбардувальники. Пілоти-вішисти казали: приходьте в неділю вранці, покажемо вам свої літаки. Це було дуже по-вішистськи й по-французьки.
Тож коли ми почали обстріли, усі вони висипали й кинулися навтьоки аеродромом у своїх білих недільних сукнях.
Пригадую голос Мавпи по радіозв’язку: «Дайте їм шанс, дайте їм шанс», — і ціла ескадрилья розвернулась і описала коло над аеродромом, поки травою навсібіч бігли жінки. Одна з них затнулась і двічі впала, а інша кульгала, і їй допомагав якийсь чоловік, але ми дали їм достатньо часу. Пригадую, як дивився на маленькі яскраві спалахи кулеметів на землі й думав, що їм слід принаймні припинити стрілянину, адже ми чекаємо, поки заберуться з дороги жінки в білих шатах.
Це сталося наступного дня після зникнення Кіля. А ще через день ми з Холостяком знову сиділи напоготові на ящиках біля ангару. Педді, кремезний світловолосий хлопчина, зайняв місце Кіля й сидів з нами.
Був полудень. Сонце зависло в зеніті і смажило, наче відкритий вогонь. Піт збігав шиями під сорочки, стікав по грудях на животи, а ми сиділи й чекали, коли звільнимося. Холостяк пришивав відірваний ремінець до шолома, розповідаючи нам, що минулого вечора бачив у Хайфі Ніккі та розповів їй про Кіля.
Раптом ми почули шум літака. Холостяк припинив базікати, й ми задерли голови до неба. Шум рухався з півночі й гучнішав, літак наближався, аж раптом Холостяк сказав:
— Це «гаррікейн».
Наступної миті літак уже описував коло над аеродромом, випускаючи колеса для посадки.