— Я пригадав! Агов, Мавпо, я все пригадав!
Мавпа повільно і стримано відповів:
— Окей, Кілю, окей; не забудь цього.
Після другого кола Мавпа хутко повів нас геть, пірнаючи й підіймаючись над долинами, що лежали між голими зеленувато-коричневими пагорбами, які здіймалися над нами з обох боків; усю дорогу додому, весь півгодинний політ Кіль кричав у радіотелефон. Спершу він викликав Мавпу і сказав:
— Агов, Мавпо, я пригадав, усе пригадав; пригадав усе в найменших деталях.
Потім він сказав:
— Привіт, Холостяку, я пригадав, усе пригадав; тепер я не можу цього забути.
Він набрав мене, набрав Джонні й набрав Бажаного; він по черзі знову і знову набирав кожного з нас і був такий збуджений, що подекуди занадто голосно кричав у свій мікрофон, а ми не розбирали, що він каже.
Приземлившись, ми висипали з літака, і через те, що Кілеві довелося поставити свою машину з іншого боку аеродрому, решта дісталися до командного пункту раніше за нього.
Командний пункт розташовувався поряд із ангаром. Це було порожнє приміщення з великим столом у центрі, на якому лежала мапа регіону. Був там ще один менший столик із кількома телефонами, декілька дерев’яних стільців і лавиць, а під однією стіною лежали купою рятувальні жилети, парашути й шоломи. Ми стояли там, знімаючи свою польотну форму й кидаючи її на підлогу під стіною, коли ввійшов Кіль. Він увірвався в двері й завмер. Шолом він стягнув так, що чорне волосся тепер неохайно стирчало; обличчя блищало потом, а сорочка кольору хакі була темна й мокра. Він швидко дихав роззявленим ротом. Вигляд мав такий, наче біг. Кіль скидався на дитину, котра ввірвалася до повної дорослих кімнати на нижньому поверсі, щоб повідомити, що кішка в садочку народила кошенят, і не знав, з чого розпочати.
Ми всі почули, як він зайшов, адже цього й чекали. Усі покинули свої справи й завмерли, дивлячись на Кіля.
Мавпа озвався:
— Привіт, Кілю.
І той відповів:
— Мавпо, повір, саме так усе було.
Командир стояв біля стола з телефонами; поруч із ним був Холостяк, вгодований, низенький, рудоволосий Холостяк, котрий виструнчився, тримаючи в руці рятувальний жилет, і дивився на Кіля. Решта пілотів були в глибині кімнати: коли Кіль заговорив, вони почали тихенько наближатися, аж доки не підійшли впритул, аж доки не опинилися біля краю стола з мапою, на який поклали руки. Там вони і стояли, дивлячись на Кіля й чекаючи, коли він почне розповідь.
Він почав негайно, базікаючи швидко, потім заспокоївшись і розгортаючи перед нами історію вже повільніше. Він розповів усе, стоячи біля дверей командного пункту, не знявши рятувальний жилет і тримаючи в руці шолом і кисневу маску. Інші залишалися на своїх місцях і слухали; я теж слухав Кіля, я забув, що це говорить він, а ми стоїмо в командному пункті в Хайфі; я забув про все, здійснив разом із ним його подорож і повернувся з неї, аж коли він закінчив.
— Я летів приблизно на шестикілометровій висоті, — сказав він. — Пролетів Сур, Сідон і річку Дамур, а потім полетів углиб над ліванськими пагорбами, бо збирався підлетіти до Бейрута зі сходу. Раптом я потрапив у хмару, щільну білу хмару, таку щільну й густу, що я не бачив нічого, крім своєї кабіни. Це було незбагненно, адже за мить до цього небо було чисте й синє, без жодної хмаринки.
Я почав зменшувати висоту, щоб вибратися з хмари — спускався, спускався й однаково залишався в ній. Я знав, що не можу спускатися занадто низько через пагорби, але на висоті менш ніж два кілометри хмара все одно оточувала мене. Вона була така щільна, що я нічого не бачив, навіть носа своєї машини чи крил; вона осідала на лобовому склі, й ним струменіли цівки води, які здував повітряний потік від двигуна. Я ніколи раніше не бачив такої хмари. Вона була щільною й білою аж упритул до кабіни. Я почувався так, наче опинився на килимі-самольоті — один у цій маленькій заскленій кабіні без крил, хвоста, двигуна і цілого літака.
Я розумів, що мушу вибратися з цієї хмари, тож повернув і полетів на захід над морем подалі від гір; а потім почав знижуватися, слідкуючи за показами альтиметра. Опустився до ста п’ятдесяти метрів, потім до ста двадцяти, дев’яноста, шістдесяти, тридцяти, а хмара не зникла. Я трохи вичекав. Знав, що знижуватися далі небезпечно. А тоді несподівано, наче порив вітру, з’явилося відчуття, що піді мною нічого немає — ні моря, ні землі, геть нічого, — і я повільно випустив закрилки, щосили смикнув важіль і пірнув униз.