Молодий чоловік завагався. Він не відводив очей від скриньки.
— Дивовижна річ, моя бабуся має точнісінько таку саму скриньку — для коштовностей. Таке ж поліроване дерево, така ж інкрустація — навіть петлі такі самі.
Ленґдон був упевнений, що молодий чоловік помиляється. Якщо існувала на світі унікальна скринька, то хіба що ця — скринька, виготовлена спеціально для зберігання наріжного каменя Пріорату.
— Можливо, вони схожі, але...
Двері гучно зачинились, і вони разом повернули голови. Не сказавши ані слова, Софі вийшла і тепер спускалася з пагорба до будинку з грубого каменю, що стояв неподалік. Ленґдон здивовано дивився їй услід. Куди вона прямує? Вона взагалі поводилася дивно, відколи вони переступили поріг каплиці. Він повернувся до гіда.
— Ви знаєте, чий це будинок?
Той кивнув. Його теж здивувало, що Софі пішла туди.
— Це будинок священика. Там живе куратор каплиці. Вона ж очолює фонд Рослін. — Він помовчав. — Це моя бабуся.
— Ваша бабуся очолює фонд каплиці Рослін?
Молодий чоловік знову кивнув.
— Я живу з нею, допомагаю доглядати каплицю і проводжу екскурсії. — Він знизав плечима. — Я прожив тут усе життя. Бабуся виховала мене в цьому будинку.
Непокоячись про Софі, Ленґдон пішов до дверей, щоб покликати її. Але на півдорозі раптом зупинився наче вкопаний. Останні слова гіда щойно дійшли до його свідомості.
«Бабуся виховала мене».
Ленґдон виглянув і побачив Софі на стежці. Тоді подивився на скриньку, яку тримав у руках. Не може бути. Він повільно повернувся до молодого чоловіка.
— Ви сказали, ваша бабуся має таку саму скриньку?
— Майже ідентичну.
— Де вона їх взяла?
— Дідусь змайстрував. Він загинув, коли я був іще малюком, але бабуся досі його згадує. Каже, він мав золоті руки. Умів зробити все, що завгодно.
Ленґдон відчув, як між подіями останньої доби і каплицею Рослін вимальовується незбагненний зв’язок.
— Ви сказали, вас виховала бабуся. Ви не образитесь, якщо я запитаю, що сталося з вашими батьками?