і то продовжував завзято, а вона дихала короткими різкими ковтками, а тоді почала кричати й триматися за його спину, нездатна спинитися, спітніла, гидкий присмак зник, кожна клітина ніби переживала свій окремий оргазм, тіло наповнилося сонячним світлом, у голові пролітали музичні ноти, а в черепі, у клітці думок, пурхали метелики.

Пізніше, дорогою додому, він офіційно спитав, чи піде вона з ним на Весняний бал. Вона сказала, що піде. Він спитав, чи вирішила вона, що їй робити з Керрі. Вона сказала, що ні. Він сказав, що нема ніякої різниці, але їй здавалося, що є. Їй почало здаватися, що вся різниця саме в цьому.

Зі статті «Телекінез: аналіз і наслідки» (щорічний альманах журналу Science за 1981 рік) авторства Діна Д. Л. Макґаффіна:

Звісно, навіть і тепер є такі вчені — на жаль, у їхніх передніх рядах можна побачити й товариство з Університету Дюка, — які відкидають приголомшливі висновки, що випливають зі справи Керрі Вайт. Подібно до «Товариства пласкої Землі», розенкрейцерів чи тих аризонських сектантів, котрі впевнені, що атомна бомба неможлива, ці безталанні плюють проти вітру логіки, сховавши голови в пісок (перепрошую за змішану метафору).

Звісно, переляк, підвищений тон, сердиті листи й сварки на вчених зібраннях можна зрозуміти. Сама ідея телекінезу виявилася для наукового товариства гіркою пігулкою — через свою атрибутику фільмів жаху з їхніми дошками для спіритичних сеансів, і медіумами, і знаками з того світу, і коронами, що пливуть у повітрі; але таке розуміння все одно не виправдовує наукової безвідповідальності.

Після розгляду справи Вайт перед нами постають суворі й важкі питання. Наші впорядковані уявлення про те, як повинен діяти і протидіяти природний світ, пережили струс. Хіба можна звинувачувати навіть таких визнаних фізиків, як Джеральд Люпонет, за те, що вони назвали всю справу фальшивкою і шахрайством, навіть за наявності таких приголомшливих доказів, які представила Комісія Вайт? Бо коли Керрі Вайт — це правда, то як же тоді Ньютон?..

Керрі з мамою сиділи у вітальні й слухали, як Теннессі Ерні Форд співає «Let The Lower Lights Be Burning» з грамофона «Вебкор» (який мама називала Віктролою або, буваючи в особливо доброму гуморі, Вікі). Керрі працювала за швацькою машинкою, натискала ногою на педаль і пришивала рукави до нової сукні. Мама сиділа під гіпсовим розп’яттям, плела мереживну серветку й тупала ногою під пісню, одну з її улюблених. Містер Ф. П. Блісс, котрий написав цей і майже незліченну кількість інших гімнів, був одним із променистих маминих зразків справи рук Божих на цій землі. Він був моряком і грішником (що в маминому лексиконі було синонімічно), великим богохульником і насмішником з Усевишнього. А тоді на морі його захопила потужна буря, човен міг перекинутися будь-якої секунди, і містер Ф. П. Блісс упав на свої слабкі грішні коліна — на нього зійшло видіння Пекла, що лежало під океанським дном і роздирало пащу, готуючись його поглинути, — і возмолився до Бога. Містер Ф. П. Блісс присягнувся Господові, що коли Той його врятує, він присвятить Йому решту свого життя. Звісно, буря тут-таки вщухла.

Усі гімни містера Ф. П. Блісса мали морський присмак.

Сукня, що вона її шила, була доволі гарна, кольору темного вина — найближчий відтінок до червоного, який мама тільки могла дозволити, — і мала рукави з буфами. Керрі намагалася зосередитися тільки на шитві, але, звісно, її думки пішли блукати.

Світло над її головою було яскраве, різке й жовте, а плюшева й повна пороху канапа, звісно, стояла порожня (до Керрі жодного разу жоден хлопець не заходив Посидіти), а на дальшій стіні лежала подвійна тінь: розіп’ятий Ісус, а під Ним — мама.

Мамі зателефонували до пральні зі школи, і вона повернулася додому опівдні. Керрі дивилася, як мама підходить до будинку стежкою, і в її животі затремтіло.

Мама була дебелою жінкою і завжди носила капелюха. Нещодавно в неї почали пухнути ноги, і відтоді завжди здавалося, що її ступні ніби переливаються через краї взуття. Вона носила чорне суконне пальто з чорним хутряним коміром. За біфокальними лінзами без оправи сиділи блакитні збільшені очі. Вона завжди мала при собі велику чорну сумку, в якій лежали її гаманець, портмоне (обидва чорні), велика Біблія короля Якова (теж чорна), на обкладинці котрої золотими буквами було витиснуто її ім’я, і стосик брошур, скріплений гумовою стрічкою. Брошури найчастіше були помаранчеві й нечітко надруковані.

Керрі звідкись знала, що мама й татко Ральф колись були баптистами, але покинули церкву, коли переконалися, що баптисти мостять дорогу для Антихриста. Відтоді всі поклоніння відбувалися вдома. Мама правила обряди в неділі, вівторки і п’ятниці. Вона називала їх Святими днями. Мама була пастирем, а Керрі — паствою. Служби тривали від двох до трьох годин.

Мама відчинила двері й флегматично ввійшла. Вони з Керрі якусь мить дивились одна на одну з короткої відстані половини коридору, як стрільці перед дуеллю. То була така мить, які пізніше здаються

(страх невже в маминих очах був страх)

значно довшими.

Мама причинила за собою двері.

— Ти жінка, — тихо сказала вона.

Керрі відчула, як насуплюється й кривиться її обличчя, і не змогла нічого вдіяти.

— Чому ти мені не сказала? — закричала вона. — Ох мамо, я так злякалась! Усі дівчата насміхалися з мене, і кидалися, і…