Я хотів залишити своє попереднє життя в минулому, піти звідси й не повернутись. Але з пані Сапсан важко було сперечатися. І я погодився допомогти моїм друзям дізнатися дещо про мій час. Я відчував, що це буде неправильно — відразу ж відмовитись від цієї обіцянки.
— Добре, — сказав я. — До вечора.
— Відмінно, — і, уже збираючись піти, вона сказала: — Ой, поки не забула, — і з іншої своєї кишені вона витягла конверт і простягла мені. — Це на шопінг.
Я зазирнув усередину. Він був набитий купюрами по п’ятдесят доларів.
— Цього вистачить?
— Е-е… Гадаю так.
Вона коротко кивнула та одразу ж попрямувала до будинку, залишивши мене в збентеженні та з конвертом у руці.
— Стільки справ, стільки справ, — бурмотіла вона, а потім гукнула мені через плече, показуючи вказівним пальцем у небо: — До вечора!
Розділ третій
Оскільки — тепер-три-дверний — седан моїх батьків міг умістити тільки половину нашої ватаги, нам довелося на шопінг робити два виїзди. У перший виїзд вирушили: Емма, тому що в мене завжди було до неї привілейоване ставлення, і я не робив із цього таємниці; Олівія, тому що вона була життєрадісна, а мені в цю мить хотілося чогось радісного; Мілард, тому що він безперестану до мене чіплявся із цим; та Бронвін, тому що її м’язи виявились єдиним способом змусити простромлені гаражні ворота відчинитися. Я пообіцяв Г’ю, Горацію, Єноху та Клер, що повернуся за ними за пару годин. А Горацій заявив, що новий одяг його все одно не цікавить.
— Денім став повсякденним одягом, — сказав він, глянувши на мене скоса, — і нинішня мода втратила будь-яку довіру. Сучасний подіум схожий на табір одягнутих у джинсу шабашників.
— Ти повинен мати новий одяг, — сказала Клер. — Так каже пані Сапсан.
Єнох спохмурнів:
— «Так каже пані Сапсан, так каже пані Сапсан!» Ти розмовляєш, наче заводна іграшка.
Ми залишили їх сваритися, а самі пішли в гараж. За допомогою клейкої стрічки, пакувального дроту та невеличкого точкового зварювання, проведеного Еммою, нам удалося поставити на місце водійські дверцята; правда, вони не відчинялися та не зачинялися, але із чотирма дверцятами існувала набагато менша ймовірність бути зупиненими допитливими полісменами, ніж із трьома. Закінчивши, ми залізли в машину. За хвилину ми виїхали на затінену баньянами дорогу, котра вела вздовж Голчастої Коси.
По обидва боки від нас виднілися великі будинки, у проміжках між ними де-не-де мелькав пляж. Це було вперше, коли мої друзі бачили стільки всього в цьому світі серед білого дня. І вони старалися мовчки напитися цим світом. Дівчата поприклеювалися до віконець позаду, а дихання Міларда затуманило переднє скло навпроти місця для пасажира. Я пробував уявити собі, на що це було для них схоже — усі ці краєвиди, на які я давно вже не звертав уваги.
Чим далі ми їхали на південь, тим вужчою ставала коса. Великі будинки поступилися місцем трохи меншим, а потім — колонії приземкуватих кондомініумів родом із сімдесятих років та позбавленим смаку знакам, на котрих було зазначено назви тих володінь: ОСТРОВИ ПОЛІНЕЗІЇ, РАЙСЬКЕ УЗБЕРЕЖЖЯ, ФАНТАСТИЧНИЙ ОСТРІВ. Коли ми опинились у комерційній зоні острова, то кольори навколо просто вибухнули: укриті рожевою покрівлею крамнички, в яких продавався всілякий дріб’язок: від сонцезахисного крему до чохликів для зберігання охолодженого пива; яскраво-жовті рибальські магазинчики; смугасті навіси агенцій нерухомості. І, звісно ж, бари, їхні «танцюючі» полінезійські смолоскипи, вишикувані рядами, та двері, відчинені навстіж, щоб упустити досередини морський бриз і випустити назовні чийсь скрипучий переспів у караоке пісні Джиммі Баффетта, щоби та «трель» безкінечним потоком котилася собі аж до лінії прибою. Обмеження швидкості було таким офігенним, а дорога була настільки забита сп’янілими від сонця пляжниками, що, їдучи повз караоке-бар, водії мали час попідспівувати. Нічого й ніколи із цього в моєму житті не мінялося. Я міг би, наче під час перегляду довготривалої п’єси, звіряти свій годинник за черговістю дій акторів або за тривалістю окремих сцен — щодня одне й те саме: туристи з Європи, червоні, наче омари, нидіють у тіні тонких, наче олівці, листочків карибських пальм; рибалки з обвітреними обличчями та з пониклими донизу капелюхами й животами, ловлячи рибу, стоять уздовж мосту, наче вартові, та все закидають свою ліску на мілководдя, не відходячи далеко від своїх кулерів фірми «Іґлу».
Із коси ми піднялися на міст, помчавши над мерехтливою бухтою, і зумкотіння наших шин залунало над його металевими ґратами. З мосту ми з’їхали на Велику Землю, цілий архіпелаг із міні-маркетів і ринкових площ, оточених цілим океаном паркувальних майданчиків.
— Який дивовижний пейзаж, — сказала Бронвін, порушуючи режим мовчання. — Чому Ейб із усіх місць у Америці вибрав саме це?
— Флорида завжди була одним із найкращих місць, де легко могли переховуватися дивні, — відповів Мілард. — Принаймні поки порожняки не прийшли сюди з війною. Це була зимова квартира для всіх цирків, і вся центральна частина штату являє собою величезне непролазне болото. Подейкували, що будь-хто, яким би дивним він не був, міг знайти тут місце, щоб остаточно загубитися — тобто зникнути.