— Знаю, — мовила Емма. — Ейб навіть не снідав без чистої сорочки з комірцем.

— Саме так, — відповів я. — Тож…

— Ми хочемо допомогти.

Обличчя Єноха витягнулося:

— Ми хочемо?

— Так! — вигукнула Олівія. — Ми всі в ділі!

— Я згодна, — сказала Бронвін. — Не слід усе тут залишати так.

— А чому ні? — спитав Єнох. — Ейб мертвий. Кого хвилює, чи його будинок чистий?

— Нас хвилює, — відповів Мілард, і Єнох спіткнувся, наче той його штовхнув. — І якщо ти не збираєшся допомагати, то піди й залізь знову в багажник!

— Так! — вигукнула Олівія.

— Не треба насильства, друзяки. — Єнох схопив віник у кутку і закружляв із ним по підлозі. — Дивіться, я в грі. Вжик-вжик!

Емма ляснула в долоні:

— То зробімо з цього місця цукерку!

І ми швиденько стали до роботи. Емма взяла командування на себе, віддаючи накази, наче сержант-інструктор, що допомогло їй, як я думаю, відволіктися від болісних спогадів.

— Книги на полиці! Одяг — у шафи! Сміття — у бачки!

Бронвін однією рукою підняла крісло Ейба над головою:

— Куди його?

Ми повитирали пилюку та попідмітали підлогу. Ми повідчиняли вікна, щоб запустити свіже повітря. Бронвін повиносила килими, що кожен був завбільшки з кімнату, на подвір’я та повибивала з них пил — сама. Навіть Єноха, схоже, ця робота перестала обтяжувати, щойно ми ввійшли в потрібний ритм. Усе навколо було вкрите пилом та брудом: і наші руки, і наш одяг, і наше волосся. Але ніхто не ремствував.

Коли ми працювали, я всюди наче бачив примарні óбрази мого діда. То він ніби у своєму картатому кріслі читав один зі своїх шпигунських романів. То начебто його силует показався був навпроти вікна у вітальні, звідки мій дід зазвичай просто, бувало, дивився… за поштарем, як він казав, а потім чувся його приглушений сміх. То ось він начебто схилився над баночкою польської тушонки на кухні, викладаючи її на тарілку, а заразом розповідаючи мені якісь історії. То ось на великому креслярському столі, котрий він тримав у гаражі, він разом зі мною малює географічні карти в пообідню літню пору, і тільки кнопки канцелярські повсюди та безкінечна дідова розповідь. «Куди має текти ріка?» — бувало, запитував він, вручаючи мені синій маркер. «А що з містом?» І тільки сиві волосинки, наче кучері диму, в’ються над його головою. «А може, краще так?» — запитував він, ведучи моєю рукою трохи туди чи сюди.

Коли ми із друзями закінчили, то вийшли на ланаї,[16] щоб освіжитися під легким бризом та повитирати спітнілі лоби. Звісно, Єнох казав правду: нікого насправді не хвилювало, чи цю роботу виконає хтось.