Олівія зробила пару кроків, і кожне опускання ноги її свинцеві черевики перетворювали на глухі звуки.

— Уявіть собі моє здивування, коли вона пройшлася цією кімнатою. Олівіє, продемонструєш?

Стартувавши від стіни, Олівія затупотіла через усю кімнату. І коли вона досягла самісінької середини підлоги, звук її свинцевих черевиків змінився із солідного «гуп-гуп» на щось більш порожнисте і трохи металеве.

— Там є щось унизу, — сказав я.

— Пустота. Западина, — озвався Мілард.

Я почув, як коліно Міларда торкнулося підлоги, а потім над підлогою вознісся ніж для відкривання конвертів, спрямований вістрям униз. Ніж заліз між двома дошками, і от, крекчучи, Мілард підважив частину підлоги завбільшки десь із три квадратні фути. Вона на завісах відкинулася назад, оголивши металеві дверцята, котрі виглядали досить великими, щоби крізь них міг протиснутися дорослий чоловік.

— Святá хрінь.

Олівія глянула на мене очима, повними жаху. Я рідко висловлювався перед ними не зовсім літературно, але це була, ну, просто… свята хрінь.

— Це дверцята, — сказав я.

— Скоріш люк, реально, — виправила Бронвін.

— Ненавиджу повторювати «а я ж казав», — озвався Мілард, — але… а я ж казав!

Ці металеві дверцята були зроблені зі сталі із сірою матовою поверхнею. Вони мали ручку в заглибині та цифрову панель. Я опустився на коліна та постукав по металу кісточкою пальця. Звук був глухий і важкий. Потім я потягнув за ручку, але вона не піддалася.

— Замкнено, — сказала Олівія. — Ми вже пробували відчинити.

— А яка комбінація? — спитала в мене Бронвін.

— Як я можу знати?

— Я ж казав, він не знає, — устряв Єнох. — Ти мало що знаєш, правда ж?

Я зітхнув:

— Дайте секунду подумати.

— А чи не може код бути чиїмось днем народження? — спитала Олівія.

І я спробував — мій, Ейба, мого тата, моєї бабусі, навіть Емми, — але жоден не підійшов.