Я показав йому середній палець.

— А-ах, кого хвилює, що там у запорошеній старій Ейбовій норі в землі, — сказав Єнох та засміявся. — Напевне, це всього лиш тисяча старих любовних листів від Емми.

Тепер уже Емма показала йому середній палець.

— Чи, може, вівтар із великою її світлиною та свічками навколо… — і він удавано радісно заляскав у долоні. — О, це було б так незручно для вас обох!

— Підійди-но сюди, щоб я могла підсмалити тобі брови, — сказала Емма.

— Не звертай на нього уваги, — мовив я.

Тримаючи руки в кишенях, ми з нею відійшли до виходу. Він дістав нас обох.

— Я нічого не приховую, — тихо сказав я. — Я реально не знаю коду.

— Я вірю, — відповіла вона і торкнулася моєї руки. — Я от подумала… Може, то й не номер.

— Але ж панель цифрова.

— Може, то слово. Глянь сам, на клавішах крім чисел є і літери.

Я підійшов до дверцят і глянув. Вона казала правду: кожна цифрова клавіша мала ще й по три літери під нею, наче кнопки на телефоні.

— Чи було якесь слово, яке б означало щось для вас обох? — спитала вона.

— «Е-м-м-а»? — знову встряв Єнох.

Я повернувся до нього.

— Богом клянуся, Єноху… — Бронвін підняла його та кинула через плече.

— Гей! Облиш мене!

— У тебе тайм-аут, — відповіла Бронвін та повела його геть із кімнати, хоча той пручався і скиглив.

— Як я вже казала, — промовила Емма, — це якийсь секрет, який був поміж вами двома. Щось, відоме тільки вам двом.

Я на мить задумався, а потім опустився на коліна біля люка. Спершу я спробував імена — моє, Ейба, Емми, — але облом. А тоді, просто зі злості, я набрав слово «д-и-в-н-и-й».