— Ви кажете, ця штука призначена для підтримання зв’язку з іншими мисливцями на порожняків, — сказав я. — А що ви про них знаєте?

— Про мисливців? — спитала Емма. — Ми мало знаємо, але так було задумано. Вони були вкрай засекречені.

— Чи знаєте ви, скільки їх було?

— Гадаю, не більше ніж дюжина, — припустив Мілард. — Але це всього лише напрактикований здогад.

— І чи всі вони могли контролювати порожняків? — запитав я. Можливо, десь існували й інші такі ж дивні, як і я. І, можливо, я міг би знайти їх.

— О, я так не думаю, — відповіла Емма. — Ось чому Ейб був таким особливим.

— І ви, пане Джейкобе, — сказала Бронвін.

— Є одна річ, котра не має сенсу, — втрутився Мілард. — Чому Ейб не шукав укриття тут тієї ночі, коли за ним прийшов порожняк?

— Можливо, у нього не було часу, — відказала Олівія.

— Ні, — заперечив я. — Він знав, що той прийде за ним. У паніці він подзвонив мені, за кілька годин до того.

— Можливо, він забув кодову комбінацію, — припустила Олівія.

— Він не був маразматиком, — сказала Емма.

Було тільки одне пояснення, але мені важко було висловити його вголос, бо навіть від самої думки про нього мені перехопило подих.

— Він не заховався сюди, — усе ж таки сказав я, — тому що знав, що я шукатиму його в нього вдома. Незважаючи на те, що він благав мене бути якнайдалі звідси.

Бронвін ця несподівана новина так засмутила, що вона аж прикрила долонею рота, сказавши:

— А якби він був унизу тут… поки ти був би нагорі там…

— Він захищав тебе, — сказала Емма. — Намагаючись відтягти порожняка геть, подалі в ліс.

Я раптом відчув, як моє тіло стає надто важким для моїх ніг, і, щоб не впасти, я сів на одне з ліжок.

— Ти не міг знати, — мовила Емма, підсівши поруч.

— Ні, — зітхнув я. — Він сказав, що до нього йдуть потвори, а я йому не повірив. Він міг би досі бути живим… а я йому не повірив. Знову.