— Єноху! — вигукнула Емма.

— Що, в біса, ти тут робиш? — спитав я.

— Ви реально думали, що я дам вам піти без мене? — Він закліпав від несподівано яскравого для нього сонячного світла. — Ви помиляєтесь!

— Твій розум… — сказав Мілард. — Інколи він просто не піддається логіці.

— Так, мій неперевершений розум багатьох заставав зненацька. — Єнох виліз на під’їзну алею, потім збентежено роззирнувся: — Стоп. Це не магазин одягу.

— Боже, він правда неперевершений, — прокоментував Мілард.

— Це будинок Ейба, — сказала Бронвін.

Єнохів рот відкрився.

— Що?! — Він здивовано глянув на Емму: — І чия це була ідея?

— Моя, — відповів я, сподіваючись закінчити незручну розмову, перш ніж вона почнеться.

— Ми тут, щоб віддати Ейбові належну шану, — сказала Бронвін.

— Ну, як скажете, — погодився Єнох.

Я не брав ключа від будинку, але це не мало значення. У городі був запасний, захований під мушлею, і тільки дідусь Портман та я знали про нього. І щось приємне було в тому, щоб віднайти його саме там, де він мав бути. За якусь мить я відімкнув вхідні двері, і ми зайшли усередину.

Кондиціонер, імовірно, було вимкнуто більшу частину літа, і повітря в будинку було гарячим та спертим. Але гіршим за задушливий жар був стан самого житла. Одяг і папери було звалено в неоднакові купи на підлозі, різноманітне хатнє начиння лежало безладно розкидане на кухонних столиках, а з піраміди сміттєвих мішків, звалених у кутку, висипалося сміття. Мій батько та моя тітка так і не закінчили сортувати речі дідуся Портмана. Тато остаточно відмовився від цього задуму (і від будинку, здається, теж), коли ми поїхали до Уельсу. Він увіткнув у землю перед будинком табличку «ПРОДАЄТЬСЯ», сподіваючись, що хтось інший зможе доробити цю роботу за нього. Усе навколо виглядало не як будинок шановного літнього чоловіка, а як склад Армії Спасіння[15] після обшуку. І мене залила хвиля сорому. Я мимоволі почав вибачатися перед друзями, намагаючись одночасно щось пояснити їм та навести хоч якийсь лад у домі, наче я міг приховати від них те, що вони все одно вже побачили.

— Чорт, — сказав Єнох, клацнувши язиком, коли роззирнувся навколо, — напевне, в останні свої дні він мав реальні фінансові проблеми.

— Ні… ніколи… ніколи так не було, — сказав я, затинаючись та вигрібаючи старі журнали з Ейбового крісла. — Принаймні поки він був живий…

— Джейкобе, стій, — озвалася Емма.

— Народе, ви б не могли вийти на хвилинку надвір, поки я тут усе зроблю?

— Джейкобе! — Емма схопила мене за плечі. — Стоп.

— Я скоро, — сказав я. — Він не жив так. Клянусь.