Він звів на мене очі, і в тому погляді було щось таке, чого не було ще за мить до цього. Це було щось схоже на огиду.

— Ти зробив свій вибір.

— То не був мій вибір, — відповів я. — Просто я таким є.

— Ні. Ти сам вибрав їх. Ти сам вибрав цих… людей… над нами.

— Це не мусить бути так. Або-або. Ми можемо співіснувати.

— Скажи це своїй матері, котра кричала, наче божевільна! Скажи це своїм дядькам, котрі… де? Що ви з ними зробили?

— З ними все добре, тату.

— Нічого не ДОБРЕ, — проволав він, зіскакуючи знов на ноги. — Ти все знищив!

Пані Сапсан, яка весь цей час усе ще стояла на порозі, вітром влетіла до кімнати, а Бронвін відразу ж за нею:

— Сядьте, пане Портман…

— Ні! Я не житиму в божевільні! Я не піддаватиму свою сім’ю цьому безумству!

— У нас вийде, — звернувся я до тата, — кажу тобі…

Він стрімко кинувся до мене, і я на мить подумав, що він хоче вдарити. Але він враз спинився.

— Я зробив свій вибір, Джейкобе. І дуже давно. А тепер, схоже, ти зробив свій, — батько важко дихав, а щоки його вкрилися багрянцем. Так ми і стояли навпроти одне одного, лице в лице.

— Я й досі твій син, — прошепотів я.

Його щелепа була непорушною, але я побачив, як затремтіли його губи, наче він збирався щось сказати. Натомість він розвернувся, підійшов до свого стільця та знову сів, обхопивши голову руками. На якусь мить у кімнаті стало тихо. Чути було тільки батькове нерівне, уривчасте дихання.

Нарешті я спитав:

— Скажи мені, що ти хочеш?

Він, не дивлячись у мій бік, підвів голову й торкнувся пальцем своєї скроні.

— Давайте, — прохрипів він. — Стирайте. Ви все одно збиралися це зробити.