— Переживе. Пані Сапсан уміє стирати певні спогади. Мама цього не згадає.

— А твої дядьки?

Я кивнув:

— Так само.

Увійшла пані Сапсан:

— Пане Портман, як ваші справи?

Тато проігнорував її. Натомість, він не відривав свого погляду від мене.

— Як ти міг? — Він ці слова наче виплюнув. — Як ти міг привести цих людей у наш дім?

— Вони прийшли допомогти мені, — відказав я. — Переконати тебе, що я не божевільний.

— Ви не можете витворяти таке з людьми, — тепер він уже звертався до пані Сапсан. — Влізати в їхнє життя. Лякати всіх до чортиків. Стирайте що хочете. Це неправильно.

— Здається, дійсність для вашої дружини дещо заважка — принаймні поки що, — сказала пані Сапсан. — Але Джейкоб дуже сподівався, що з вами буде інакше.

Тато повільно підвівся. Руки висіли безвільно вздовж тіла, а сам він виглядав покірним та ображеним.

— Ну що ж. Гадаю, далі вам краще буде покластися на мене, — сказав я, озирнувшись на пані Сапсан.

— Упораєшся?

Я кивнув.

— Коли що — ми за дверима, — сказала вона та разом із Бронвін вийшла, зачинивши за собою двері.

* * *

Я говорив довго. Я сидів на краєчку ліжка, а мій тато сидів на стільці в кутку. Очі його дивилися вниз, а плечі були опущені, і схожий він був на дитину, котра слухала неприємну нотацію. Та я не дозволив собі відволікати на це свою увагу, а натомість спокійно розповів йому все від самісінького початку.

Я розповів йому про те, що знайшов на Кернгольмі. Як познайомився з цими дітьми і ким вони виявилися насправді. Як я дізнався, що був одним із них.

Я навіть розповів йому про порожняка, хоча й не обмовився про те, що відбувалося потім, — ні про битви, у яких ми брали участь, ні про Бібліотеку Душ, ні про злих братів пані Сапсан. Наразі було досить того, що тепер він знав, ким був його батько та ким був я.

Коли я закінчив, він кілька хвилин мовчав. Він більше не виглядав наляканим. Тільки засмученим.